Ла́зня — спеціально обладнане приміщення, де паряться і миються.
Етимологія Праслов'янське слово laz(ь)nь, lazьnja пов'язане з дієсловом laziti «лазити». Назва могла бути зумовлена тим, що в лазнях залізали на полиці, щоб попаритися. Для слова «лазня» в українській засвідчене інше значення: «низька хатина з маленьким входом, куди можна тільки пролізти». Пов'язання слов'янського «лазня» з («мити») і хетськ. lahuuai- («лити») непереконливі. Схожі слова є в інших мовах: , , , луж. łaznja, а також («драбинка», «сходня»).
Праслов'янське *banja запозичене з народно-латинської мови. Схожі слова існують в інших слов'янських мовах, правда, здебільшого з дещо іншими значеннями: і («лазня»), ниж.-луж. banja («ванна»), («курорт з цілющими водами»), («ванна»), («лазня», «місце для миття»). У Стародавньому Римі словом baneum (класичне написання balneum) звалися місця для купання, ванни і терми. Від нього також походять , , . Самі римляни запозичили його у греків: означає «лазня», «купальня» (походження його не ясне).
Деякі припускають що слово «баня» (як архітектурний термін), а з ним і «банька», «банка» можуть бути пов'язані з через низку семантичних зсувів: «місце для миття» > «ємність для миття» > «ємність», «посудина» > «схожий елемент будови». Але ця думка поділяється не всіма мовознавцями.
Історія
Давні часи Перші лазні на території України з'явилися за часів Трипільської культури. Лазні того часу були зроблені із глини, яка ретельно обпікалася як всередині, так і ззовні. За рахунок цього приміщення довго зберігало тепло і не випускало пар. Процедуру миття трипільці зазвичай починали з пиття цілющих настоїв.
В середині V ст. до н. е. «батько історії» Геродот описав лазневі традиції скіфів. Скіфська лазня складалася з трьох жердин, які перебували під нахилом один до одного і обтягувались повстю. По центру приміщення ставили великий чан, у який чоловіки заливали воду і закидали розпечене каміння, доводячи температуру води до потрібної і отримуючи лікувальний пар. На камені чоловіки кидали насіння коноплі. Жінки розтирали на каменях кипарис, ладан і кедр, поступово підливаючи воду. Суміш нагадувала рідке тісто з чарівним ароматом, яким жінки повністю намазувались. Після змиву тіло ставало чистим та блискучим.
Скіфо-сарматські племена не тільки підтримували гігієну, але й здійснювали деякі ритуальні обряди. Будь-яке свято, вдале полювання або шлюбні зв'язки були пов'язані з обмиванням в лазні. Перед відправленням на той світ померлого мили, а після поховання люди знову парились у лазні.
У I ст. н. е. на території Північного Причорномор'я та Приазов'я набули поширення будівлі особливого типу — терми. Це були свого роду клуби з дуже розвиненим банним вузлом. У термах відвідувачі проводили значну частину часу: там дізнавалися і обговорювали всі новини, слухали філософів та ораторів, співаків та музикантів, нерідко укладали угоди, продавали та купували різні речі, милися в лазні, користувалися послугами перукарів або манікюрників.
Північнопонтійські терми мали простіший устрій, ніж римські, але в них були всі основні елементи останніх. Терми Харакса (25х15) складалися із розташованих у два ряди приміщень, в одному з яких знаходились аподитерій, фригідарій з цементованим басейном для купання, тепидарій та кальдарій, підлога якого складалася з глиняних плит, які були встановлені на кам'яних стовпах. Під підлогою, яку прикрашали галькові мозаїки та настінні фрески, пролягали глиняні труби, якими подавалося гаряче повітря для опалення лазні. Для комфорту відвідувачів видавалися спеціальні сабо на дерев'яній підошві. У II–III ст. н. е. було добудовано ряд кімнат клубного призначення (палестра), в яких солдати могли проводити вільний час.
Середньовіччя Згадка про лазню зустрічається у східнослов'янських міфах та у перському рукописі «Зібрання історій», що включає історії, записані у VI–IX ст. Лазня була невіддільною частиною життя давніх слов'ян: в них відзначали всі урочистості, обмивали новонароджену дитину і проводжали померлого. Також лазня виконувала господарські та житлові функції і була місцем традиційних дівочих ворожінь.
Язичницькі лазні будувалися з колод свіжовисушеної сосни і топилися «по-чорному». Щілини між колодами були законопачені деревною смолою та мохом. Курна лазня мала крихітне вікно під стелею, низькі вхідні двері та високий поріг. Всередині лазні, найчастіше справа біля входу, стояла піч-кам'янка, складена із великих валунів або «дикого каменю» зі значним вмістом кремнію. Зверху насипали дрібний булижник, який з часом почали перемішувати з чавунними чушками. Піч топили вільховими або березовими дровами, дим із якої надходив безпосередньо до парильні і виходив через відчинені двері. Після змиву кіптяви лазню обпарювали цілющими травами і не підтоплювали під час миття.
Під час будівництва «чорної» лазні в дерев'яній підлозі залишали щілини для стікання води або викопували яму. Полиці та підлогу застеляли сіном та соломою, а також ялиновими та сосновими гілками. В «чорній» лазні завжди стояла кадка з прохолодним квасом зі свіжою м'ятою, а під час входу кожному відвідувачу давали скуштувати редьку. При цьому двері та вікно щільно закривали. Жінки і діти зазвичай парились на нижніх полицях, тоді як чоловіки залазили під стелю, де температура могла досягати 100 °C. Взимку після лазні оголені люди пірнали в ополонку або обтиралися снігом, а влітку обливалися холодною водою або стрибали у водойму.
Також давні слов'яни полюбляли паритися в печі, всередині якої могли розміститися двоє людей. Піч спочатку протоплювали, вигрібали весь жар, стелили чисту солому і заходили всередину. Рівень температури встановлювався згідно з бажанням або витривалістю, а саму заслінку можна було залишати відкритою. Гарячі стіни бризкали водою, внаслідок чого зайвий пар відразу виходив через димар. Старих та хворих людей, яким важко було залізти на піч самостійно, засовували на вискоблених дерев'яних панелях. Дітей теж мили подібним чином: їх клали на дерев'яну хлібну лопату і подавали людині, яка перебувала всередині.
За часів Київської Русі лазня була невіддільною частиною побуту та медицини. 907 року князь Олег уклав договір з Візантією, згідно з яким руським купцям дозволялося відвідувати лазню у будь-який час. Про це свідчать записки арабського вченого Ібн Даста, який відзначав, що русичі дуже люблять паритися в лазні, а потім валятися в снігу та купатися в ополонці. Під час миття люди парили один одного березовими віниками і обливалися водою з цебра. Сільські лазні являли собою землянки, у яких дим виходив через віконця в накаті, що закривалися каменями або по верху зрубів, які виступали із землі та закривалися плетеними заслінками або тесаними засувами.
У 945 році київська княгиня Ольга помстилася за вбивство князя Ігоря в чотирикратному розмірі. Під час другої помсти до неї прибули посли деревлян, які вимагали одруження свого князя Мала на вдові князя Ігоря. Запропонувавши гостям сходити до лазні, княгиня Ольга наказала зачинити її ззовні. Обклавши лазню соломою та хмизом, її спалили з чотирьох сторін разом з деревлянами.
В ті часи питаннями медицини займалися досвідчені ченці, які читали праці давньогрецьких медиків про користь парної лазні. Прагнучи перевірити отримані з античних джерел свідчення, ченці почали будувати лікувальні лазні. До них прибудовували спеціальні приміщення, у яких хворі могли тимчасово мешкати. В статуті князя Володимира (996) такі лазні називалися закладами для нездатних, відбиваючи глибоке розуміння лазні як терапевтичного засобу.
У літописах XI–XIII ст. нерідко зустрічаються згадки про лазні. 1090 року єпископ грецького походження Єфрем Переяславський збудував кам'яну лазню за зразком візантійської, яка була неймовірно популярною серед міщан. В цей же час чернець Києво-Печерського монастиря Агапіт Печерський, який став відомим завдяки своєму таланту до лікування, зцілював хворих з допомогою мазей і лазні. Згідно з статутом монастиря, хворих потрібно було мити в лазні як мінімум двічі на місяць. На початку XII ст. онука Володимира Мономаха Зоя-Євпраксія проповідувала особисту гігієну і користь лазні, яка оберігала від хвороби та зміцнювала тіло.
Давньоруська «Повість про Петра і Февронію Муромських» добре ілюструє роль лазні в народній емпіричній медицині і характер застосування самобутніх та ефективних лікувальних засобів. Згідно з деякими списками цієї повісті, Муромський князь Петро, який страждав невиліковною шкірною хворобою, був зцілений в Рязанській землі дівчиною-знахаркою Февронією, батько та брат якої були бортниками. Вона наказала натопити лазню, вимити хворого і змазати його тіло медом диких бджіл. Внаслідок лікування князь повністю одужав.
Після занепаду Київської Русі степове Причорномор'я перетворилося на «Дике поле»: поселятися в цих землях було неможливо через постійні напади кочовиків. Банна розкіш Золотої Орди поділялася на «Білу» та «Червону палату», які відрізнялися кольором штукатурки внутрішніх стін. Золотоординська лазня складалася з роздягальні, кімнати з холодною ванною або басейном, теплої кімнати для миття та господарських приміщень. На початку 30-х років XV ст. будівлі були зруйновані військами московського князя Федора Васильовича Пестрова. Подальшому руйнуванню сприяли місцеві селяни, які проводили самостійні розкопки, під час яких були виявлені підземні печі, залишки мідного котла, складна система цистерн та водогонів, залізні труби для подачі гарячої води, гончарні димогарні та каналізаційні труби. Все це призвело до остаточного обвалу залишків руїн лазні.
Новий та новітній час Кінець XV ст. став часом появи на історичній арені українського козацтва. Козацькі лазні завжди топилися «по-білому», для якої відгороджувався невеликий кут за піччю. Сама піч мала заслінки з боку парильні та з боку кухні. Підлога робилася з нахилом для зливу води в бік зовнішньої стіни, на яких розташовувались декілька лавок на різних рівнях. У кутку знаходилась велика діжка для холодної води, яку лили на каміння і якою обливалися з дерев'яних відер — цеберок. При бажанні в діжку можна було зануритися повністю. Також козаки практикували похідні лазні, де замість печі використовувались гарматні ядра і дрова, а стіни приміщення споруджувались зі щільної, просоченої спеціальним розчином, тканини.
Заготовка банного віника була ритуалом. Читаючи спеціальну молитву під час церковних свят, козаки зрізали гілки для віників і висушували їх в тіні. Вони були великими майстрами банних справ, завжди проводили подібні процедури до та після походу, а спеціалісти-знахарі з допомогою розпарювання лікували козаків трав'яними настоями та відварами. Важкохворі обмежувались простим обмиванням, остерігаючись завдати ще більшої шкоди слабкому здоров'ю.
На початку XVII ст. в закарпатському селі Лумшори з'являються лазні на основі мінеральних вод із вмістом радону. Чавунний чан розміщують на відкритому повітрі, під яким розпалюють вогнище, яке нагріває мінеральну воду приблизно до 45 °C. На дно чана кладуться плоскі річкові каміння. Влітку після процедури гуцули занурюються у холодну водойму, а взимку розтираються снігом і п'ють трав'яний чай. В деяких селах люди користуються дерев'яним коритом (ночва), яке ставиться посеред кухні на свята.
До того часу гуцульська лазня змішала традиції всіх народів, які населяли схили Карпат і Паннонську рівнину. Для підтримки чистоти тіла гуцули взимку розпалюють вогнище в своїх колибах і розтираються річковим льодом та снігом, при цьому вживаючи велику кількість буркуту. Влітку вони використовують рубаний лід, який зберігався протягом теплого періоду під товстим шаром тирси. Ця процедура дозволяла краще очиститись від бруду.