«Шахта́р» — український футбольний клуб із Донецька. Виступає у Прем'єр-лізі чемпіонату України. Створений у травні 1936 року. Розділяє першу сходинку серед найтитулованіших клубів України з часів здобуття незалежності: 16-разовий чемпіон України, 15-разовий володар Кубка України, 9-разовий володар Суперкубка України та володар Кубка УЄФА 2009. В радянський період: 4-разовий володар Кубка СРСР та володар Суперкубка СРСР.

До 2014 року проводив домашні ігри у Донецьку на стадіоні «Донбас Арена». Через російсько-українську війну «Шахтар» переїхав до Києва, і з 2014 року тренувальною базою «гірників» є олімпійський комплекс «Святошин». У 2014—2016 роках «Шахтар» провів більшість домашніх матчів у Львові на «Арені Львів», з лютого 2017 року до березня 2020 року клуб грав на ОСК «Металіст» у Харкові, з травня 2020 року — на НСК «Олімпійський» у Києві. З сезону 2022/23 основним домашнім стадіоном «гірників» знову стала «Арена Львів».

Історія Назви клубу «Стахановець» (1936—1946) «Шахтар» (з 1946)

Донецький футбол до створення клубу Першими футболістами на території Донеччини стали британські робітники (переважно валлійці), які приїхали сюди працювати на металургійних підприємствах Джона Юза.

Восени 1911 року при заводі Новоросійського товариства (сучасний Донецький металургійний завод) відкрито «Юзівське спортивне товариство», у складі якого діяв футбольний гурток. Команда існувала до 1919 року і була найсильнішою дружиною Юзівки у дорадянські часи. У 1920-х роках честь міста представляла команда клубу імені Леніна, основу якої становили робітники металургійного заводу. Одним з найвідоміших вихованців цієї команди став Віктор Шиловський. Саме колектив клубу ім. Леніна провів перший у Донбасі міжнародний матч — восени 1924 року робітничу збірну Німеччини розгромили 5:0. У першій половині 1930-х років лідерами футболу на Донеччині були «Динамо» і «Буревісник», останній виступав на одному з найкращих полів у Сталіно — у місці, де в 1936 році збудовано центральний стадіон «Шахтар».

Перші роки: 1936—1941

До 1936 року першість СРСР проводили нерегулярно і переважно поміж збірними міст або республік. Всесоюзна рада фізичної культури вирішила провести чемпіонат країни між клубними командами і для колективу зі Сталіно виділено місце у групі «В» (третя за рівнем радянська ліга). Обласна газета «Соціалістичний Донбас» 9 квітня 1936 року опублікувала рішення чиновників:

«…До команди увійдуть 22 найкращі гравці Донбасу. Гравці будуть звільнені від роботи на виробництві. Для покращення класу гри запрошено спеціального тренера…»Товарищ Наумов (Журнал «Футбол в лицах» № 3 2005)

Організатором і першим головним тренером команди став Микола Наумов, який водночас був польовим гравцем – виступав у нападі.

2 травня 1936 року новостворена команда, поки що під прапором збірної міста, розгромила у товариській грі московський «Фрезер» – 6:0. Офіційний дебют команди відбувся у матчі чемпіонату УРСР 12 травня 1936 на стадіоні ім. Балицького в Горлівці з одеським «Динамо» (2:3).

+ У довоєнні роки команда виступала у барвах ДСТ «Стахановець» — блакитних і червоних Откуда у «Шахтера» появились молоточки (zaboysultra.com) Сторінка уболівальників «Шахтаря»/історія клубу + 24 травня 1936 р. «Вугільники» стартували у чемпіонаті СРСР матчем у місті Казань проти місцевого «Динамо» — поразка 1:4.

Головними кольорами команди у 1936 р. були червоний і блакитний.

У перших іграх колектив заявили під назвою «Вугільники» (), яку згодом змінили на «Стахановець». Весняний чемпіонат 1936 року клуб фінішувавши на 7-му місці серед 8 команд. В осінній першості «гірники» піднялись на одну сходинку, посівши 6-те місце. Перед сезоном 1937 команда підсилилась – прийшли талановиті виконавці: воротар Костянтин Скрипченко, оборонці Микола Кузнєцов, Георгій Бікезін і Георгій Мазанов та нападник Григорій Балаба, які стали основою «Стахановця» у 1938—1940 роках.

Сталінці сильно провели чемпіонат, поділивши 2-3 місце (серед 10 команд) з київським «Локомотивом». У 1938 році клас «А» розширили аж до 26 команд, серед яких був і «Стахановець». Команда виступила на хорошому рівні, перемігши, наприклад, віце-чемпіонів того сезону ЦБЧА (Москва) 4:0. Підсумок – 11 позиція. Двох гравців команди включили до списку 55 найкращих футболістів СРСР: оборонця Георгія Бікезіна під № 5 та нападника Григорія Балабу під № 5.

Наступні два сезони колектив був серед останніх у класі «А»: 12-те серед 14-ти, а через рік 12-те серед 13 команд. Вдало розпочала команда чемпіонат 1941 року: після 11 ігор стахановці посідали 5-те місце і зробили сенсацію, здолавши у Москві лідера радянського футболу «Динамо» (Москва) з рахунком 2:0. Але війна, що розпочалася, не дала змогу завершити першість, яка так добре розпочалася для «Стахановця».

1945-1959 Кілька футболістів загинуло на фронті, воротар Костянтин Скрипченко, який під час військових дій був сапером, продовжив кар'єру у «Динамо» (Київ). Під час окупації в місті була команда «Авангард» — вона проводила ігри з командами Макіївки, німецьких та італійських військ. За «Авангард» виступав, зокрема, колишній гравець «Стахановця» Георгій Бікезін. Саме Бікезіну і довірили капітанську пов'язку у 1944—1945 роках, він наново формував колектив після війни. У 1945 році з довоєнного складу залишилось тільки троє футболістів.

У відновленому чемпіонаті СРСР «Стахановець» увійшов до II групи (друга за рівнем ліга), де був одним з найсильніших: 5-те, 5-те та 2-ге місця у 1945—1947 роках. У липні 1946 року донбаське товариство «Стахановець» перетворили на всесоюзне «Шахтар», яке об'єднувало колективи фізкультури вугільних підприємств усього Радянського Союзу. Відповідно, команда почала називатися «Шахтар» (Сталіно).

У сезоні 1949 «Шахтар» повернувся до групи найсильніших, але виявився неготовим скласти конкуренцію провідним колективам СРСР. «Гірники» посіли останнє, 18-те місце, а 5 серпня 1949 року зазнали найбільшої поразки в історії виступів у чемпіонатах СРСР — 1:10 від московського «Динамо» у столиці. Одною з причин провального сезону став високий середній вік футболістів — 27 років. Клубу потрібно було негайно запрошувати нових футболістів.

+ Кольори форми у 1951 році+ Завдяки новій спонтанній зміні формату розіграшу чемпіонату СРСР «гірники» залишилися у найвищій лізі. Новим головним тренером став Віктор Іванович Новіков, прийшов ряд нових виконавців. «Шахтар» достойно провів першість і фінішував на 11 позиції серед 19 команд. Яскраво розкрився талант молодого 21-річного нападника Віктора Фоміна, який забив 10 м'ячів та був одним з найкращих у складі команди.

Перед чемпіонатом-1950 до «Шахтаря» перейшли славнозвісний форвард Олександр Пономарьов, який славився своєю результативністю, та гравець середини поля, київський динамівець Олександр Алпатов — вони збільшили атакувальну міць клубу. У чемпіонаті 1951 Пономарьов став чільником атак команди і встановив рекорд результативності серед гравців «Шахтаря» за сезон — 15 голів. 26 червня 1951 р. «гірники» провели одну з найкращих ігор у своїй історії — лідера першості, тбіліське «Динамо», розгромили 4:0. Після фінального свистка трибуни вибухнули овацією і винесли героїв матчу на руках. По закінченні останнього туру в «Шахтаря» та куйбишевських «Крильєв Совєтов» виявилось порівну очок, але завдяки кращій різниці забитих і пропущених м'ячів бронзові нагороди отримали українці. Наставником команди у тому сезоні був Віктор Новіков, ворота обороняли 2 рівноцінні гравці — Юрій Петров та Євген Пестов, лідером оборони був Микола Самарін, у середині поля діяли Олександр Алпатов та Володимир Гавриленко, а в нападі грали, зокрема, Олександр Пономарьов, Леонід Савінов, Віктор Фомін і Дмитро Іванов.

Сенсаційно завершився сезон 1952, за підсумками якого бронзовий призер попереднього року посів передостаннє місце і покинув клас «А». У команді були проблеми з дисципліною, окрім того, ряд провідних футболістів зазнали травм. Не допомагали набирати очки рідні стіни, оскільки згідно з рішенням керівництва радянського футболу весь чемпіонат провели у Москві в одне коло. У другій половині 1952 року новим головним тренером став колишній футболіст «Шахтаря» Олександр Пономарьов, який добре знав можливості колективу. Перед ним поставили завдання повернутися до класу найсильніших.

У 1953 р. «Шахтар» виграв свою підгрупу класу «Б», але у фінальній пульці посів тільки 3-тє місце. Наступного року «гірники» знову виграли змагання у своїй підгрупі, а виграти фінальний турнір допомогло те, що він відбувався у Сталіно — господарі зайняли 1 місце та здобули право у 1955 році перейти до класу «А». Після повернення до найвищого дивізіону «гірники» були середняками, займаючи 7-8 місця серед 12 колективів. Від 1956 до 1960 року тривала тренерська лихоманка — за цей період командою керували 6 тренерів.

У 1957 році добровільне спортивне товариство «Шахтар» ліквідували, а команда «Шахтар» (Сталіно) відтоді представляла новоутворене товариство «Авангард». У чемпіонаті 1959 футболісти із Донбасу посіли останнє, 12 місце, і тільки чергова трансформація формату радянської першості врятувала команду від пониження у класі.

1960—1969 роки + З 1961 року клуб зазвичай грає у помаранчево-чорних кольорах+ Після 1960-х років за «Шахтарем» по всьому Радянському Союзу закріпилася слава сильної кубкової команди. Тричі поспіль: у 1961, 1962 та 1963 роках донеччани виходили до фіналу Кубка СРСР і двічі вигравали його. Спеціалісти відзначали дещо прямолінійну, але вольову і швидку гру «гірників» із силовим акцентом.

Всі ці успіхи пов'язані з приходом у липні 1960 р. нового наставника — Олега Ошенкова. Російський фахівець був відомий українським любителям футболу, адже саме під його керівництвом київське «Динамо» виграло срібні медалі чемпіонату країни, а у 1954 році здобуло перший всесоюзний трофей — Кубок СРСР з футболу. Новий наставник «Шахтаря» налагодив взаємодію між окремими ланками команди, навчив колектив вміло використовувати найсильніші сторони у своїй грі, підняв психологію і впевненість гравців у собі.

Відразу у другий рік роботи тренера «гірники» досягли найвищого успіху у всесоюзних турнірах — виграли Кубок СРСР. По дорозі до фіналу українці обіграли «Динамо» (Хмельницький), «Спартак» (Фергана), «Динамо» (Тбілісі), «Шахтар» (Сталіногорськ) і «Адміралтієць» (Ленінград). Суперником у вирішальній грі було столичне «Торпедо» — чемпіон СРСР, у складі якого грали зірки радянського футболу: Віктор Шустіков, Леонід Островський, Валерій Воронін, Слава Метревелі, Геннадій Гусаров, Валентин Іванов та інші. Після першого тайму рахунок був 1:1, а в другому Юрій Ананченко робить дубль і приносить перемогу «Шахтарю» — 3:1. Успіх команди з обласного центру був сенсаційним — чиновники були настільки впевнені в успіху торпедівців, що на почесних дипломах, які вручили «гірникам», були написані імена футболістів «Торпедо».

У 1962 році «Шахтар» знову виграв Кубок країни, перемігши «Знамя труда» (Орєхово-Зуєво) — команду з класу «Б» з рахунком 2:0. Наступного сезону українці знову вийшли до фіналу Кубка, але цього разу поступилися «Спартаку» (Москва) — 1:2. У чемпіонаті клуб виступав стабільно і у 1964 році посів найвище за останнє десятиліття 5-те місце. Наприкінці 1960-х років чудові результати показували дублери «Шахтаря» — молоді футболісти перемогли у першостях СРСР 1967 і 1969, а 1968 року посіли 2-ге місце. Головним талантом вважали воротаря Юрія Дегтерьова, який регулярно виступав за юнацьку збірну Радянського Союзу. Основа команди потребувала оновлення та свіжої мотивації. За результатами сезону 1968 донеччани посіли 14-те місце, а коли восени 1969 р. «гірники» програли 4 матчі поспіль, тренера Ошенкова звільнили.