«Осінь наро́дів» (також відоме як Падіння комунізму) — визначення процесу повалення комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі, кульмінація якого припала на осінь 1989 року. Вживається за аналогією з «весною народів» — революційними подіями у Європі 1848—1849 років.
Найперші зареєстровані протести під час революцій 1989 почалися в Казахстані, який тоді був частиною Радянського Союзу, у 1986 зі студентських демонстрацій, і останній етап революцій завершився в 1996, коли Україна скасувала радянську політичну систему правління, ухваливши нову конституцію, яка замінила конституцію радянських часів.
Історія
У 1989—1991 роках під впливом масових суспільних протестів комуністичні партії в Польщі, Угорщині, Німецькій Демократичній Республіці, Чехословаччині, Болгарії, Албанії та Югославії розпочали переговори з опозицією, яка на той момент перебувала в нелегальних умовах. Внаслідок переговорів комуністичні режими відмовились від диктаторського уряду на користь багатопартійної системи.
В більшості колишніх соціалістичних країн зміна влади відбувалася мирним шляхом. Режим Чаушеску в Румунії був повалений збройним повстанням 1989 року, спроби розділити Югославію вилились у тривалу війну.
Польща
Однією з перших східноєвропейських країн, що стали на шлях змін, стала Польща. В умовах погіршення економічної та політичної ситуації в країні, сплеску страйкової хвилі керівництво ПОРП наважується скликати "круглий стіл", тобто розпочати переговори з опозицією щодо шляхів подальшого перетворення країни. У вересні 1988 року уряд ПНР очолив Мечислав Раковський, прихильник проведення демократичних реформ. Склад уряду було значно оновлено.
З 6 лютого по 5 квітня 1989 року у Варшаві пройшли засідання «круглого столу», в якому взяли участь представники влади і опозиції, перш за все — «Солідарності». Була досягнута домовленість про реформу політичної системи, профспілковий плюралізм, проведення демократичних виборів в органи влади, запровадження територіального самоврядування, запровадження ринкових відносин і конкуренції. Передбачалося скасувати Державну раду ПНР і відновити інститут президентства, а також Сенат. Відповідні зміни до Конституції були внесені рішенням Сейму від 7 квітня 1989 року.
У червні 1989 року на виборах в Сейм і Сенат опозиція досягла значних успіхів: її представники отримали 161 місце з 460 в Сеймі (за квотою) і 99 зі 100 в Сенаті (в результаті вільних виборів). Президента тоді обирали Національні збори (), і з перевагою в 1 голос ним був обраний Войцех Ярузельський.
Головою уряду передбачалося призначити міністра внутрішніх справ Чеслава Кіщака, і його у липні 1989 року висунули на посаду прем'єр-міністра, але той не зумів утворити уряд через недостатню кількість голосів. В підсумку уряд вдалося сформувати видатному діячеві «Солідарності» Тадеушу Мазовецькому.
Поразка ПОРП сприяла подальшому розпаду цієї партії. 29 грудня 1989 року країна стала знову називатися Республіка Польща (). 27 січня 1990 року, на XI з'їзді ПОРП, було прийнято рішення про саморозпуск партії. Польська Народна Республіка припинила своє існування.
Угорщина
Мирно, без бурхливих політичних потрясінь, відбувся демонтаж колишньої системи в Угорщині. На момент переходу в Угорщині вже накопичилися зміни, які неминуче вели до зміни існуючого ладу. Після відставки Яноша Кадара у травні 1988 року, генеральним секретарем ЦК УСРП був обраний центрист Карой Ґрос. Комуністична партія погодилася на запровадження нової конституції, за якою повинна бути створена багатопартійна парламентська система. У січні-лютому 1989 року угорський парламент прийняв закони про багатопартійність, плюралізм профспілок, скасування цензури і свободу зборів. Відродилися довоєнні Партія дрібних сільських господарів та Соціал-демократична партія, і утворилися нові: Союз вільних демократів та Християнсько-демократична народна партіяУгорщина. Найоксамитовіша революція .
У березні 1989 року відбулися тристоронні переговори між УСРП, дев'ятьма опозиційними партіями і шістьма громадськими організаціями про створення передумов мирного переходу до парламентської демократії. Радянські війська почали залишати Угорщину, але формальної угоди про виведення військ так і не було досягнуто. 16 червня, в день страти Надя, Малетера і Гімеша, їх останки, а також тіла загиблого при придушенні повстання 1956 року полковника Йожефа Сіладі, який помер під слідством міністра Гези Лошонці, були урочисто перепоховані в будапештському сквері Героїв. Того ж дня прем'єр-міністр УНР Міклош Немет розпорядився відкрити кордон з Австрією і зняти на ньому 218-кілометрове загородження із колючого дроту. 27 червня 1989 року австрійський міністр закордонних справ Алоїс Мок та його угорський колега Дьюла Горн розрізали прикордонну огорожу, щоб підкреслити ліквідацію захисних споруд, розпочату Угорщиною ще 2 травня. 19 серпня 1989 року, неподалік від міста Шопрон, сталося символічне відкриття кордону на 3 години. 11 вересня Угорщина повністю відкрила свої кордони для громадян НДР.
6-9 жовтня 1989 року в Будапешті пройшов "з'їзд 89" УСРП. Партія прибрала зі своєї назви слово "робітнича", прийняла соціал-демократичну програму і оголосила про припинення діяльності первинних організацій на підприємствах та в установах. 7 жовтня представники Союзу реформ і Народно-демократичної платформи УСРП, обмовившись між собою, сформували президію УСП з 25 осіб на чолі з Режьо Ньєршем, відправивши Кароя Ґроса у відставку. У лютому 1990 року УСП ініціювала проведення "круглого столу" з іншими партіями за польським зразком.
Ще в жовтні 1989 року угорський парламент схвалив багатопартійні парламентські вибори та прямі вибори президента. 23 жовтня країна була перетворена з Угорської Народної Республіки в Угорську Республіку. У березні 1990 року відбулися перші вільні демократичні вибори, перемогу на яких здобули праві сили на чолі з Угорським демократичним форумом. Угорська соціалістична партія (УСП) мирно поступилася владою некомуністичним силам.
НДР
До кінця 80-х років соціально-економічне становище в НДР погіршилось. В країні назрівала глибока політична криза і виникла революційна ситуація. Вихід міг бути знайдений тільки через зміну влади.
Безпосередньою причиною дестабілізації стала проблема біженців, викликана відкриттям для останніх угорського кордону. Рішення про це Угорщина прийняла 24 серпня 1989 року в результаті контактів між федеральним канцлером ФРН Гельмутом Колем, прем’єр-міністром та міністром закордонних справ УНР. До кінця вересня близько 25 тис. німців пройшли через цей «пролом» до Австрії, а через неї до ФРН. В Празі та Варшаві тисячі громадян НДР вичікували на території посольств ФРН, поки Бонн не добився для них права на виїзд. 4 жовтня 1989 року поїзди з опечатаними вагонами привезли на Захід понад 7 тис. біженцівКара-Мурза С.Г. Экспорт революции. Саакашвили, Ющенко… — М.: Алгоритм, 2005..
Масовий виїзд з НДР влітку 1989 року став каталізатором руху протесту. В Лейпцигу щопонеділка стали відбуватися масові демонстрації за участі декількох тисяч, а потім десятків тисяч чоловік. «Понеділкові демонстрації» стали продовженням традиції колективних молитов про мир, які проводилися з початку 1980-х років в церкві св. Миколая групою учасників пацифістського руху. Антивоєнні гасла все більше доповнювались політичними, перш за все вимогами свободи виїзду. Органи держбезпеки, виявившись не в змозі перешкодити проведенню демонстрацій, намагались розігнати їх силою, проводили масові арешти, але це тільки ще більше нагнітало обстановку.
Внутрішньополітична ситуація загострилась у зв’язку із святкуванням 40-річчя утворення НДР, яке за рішенням СЄПН проводилось із великим розмахомИстория Германии: учебное пособие: в 3 тт. / Под общ. ред. Б.Бонвеча, Ю.В.Галактионова — М.: КДУ, 2008. — Т. 2: От создания Германской империи до начала XXI века.. 7 жовтня 1989 року Михайло Горбачов виступив у берлінському Палаці Республіки зі своєю знаменитою промовою, де він попереджав керівництво НДР, що «життя його покарає, якщо воно запізнюватиметься». Було пущено слух, ніби Горбачов заявив керівництву НДР, що радянські війська виступлять не на його боці. Керівництво НДР, надане саме собі, розділилося. Еріх Гонеккер, щойно оправившись від серйозної операції, виступив за застосування силових методів.
В цей та у наступні два дні, 8 та 9 жовтня, в Берліні, Лейпцигу, Дрездені та в інших містах республіки на вулиці вийшли десятки тисяч людей, які вимагали реформ під гаслом «оновлення соціалізму». Намагаючись переламати хід подій на свою користь, керівництво країни наказало розігнати демонстрації, а в Лейпцигу було віддано усний наказ відкривати вогонь по демонстрантах. Тільки з допомогою сили демонстрації було розігнано, понад три тисячі чоловік заарештовано. Однак час було згаяно, і політичному та партійному керівництву країни вже не вдалося взяти під контроль перебіг подій. Вони набувають незворотного характеру. Намагаючись знову оволодіти ситуацією, частина керівництва НДР погодилась обговорити вимоги демонстрантів, але моховик оксамитової революції вже був запущений, ці поступки вже не задовольняли опозиціонерів. Намагаючись хоч якось втриматися при владі, партійні функціонери СЄПН пішли на кардинальний крок, який ще донедавна вважався неможливим. 17 жовтня 1989 року рішенням Політбюро ЦК СЄПН Еріх Гонеккер був знятий з посади генерального секретаря. Його наступником став Еґон КренцПостников Н.Д. Бархатные революции в Польше, ГДР, Чехословакии. Хроника событий // Вестник Ассоциации вузов туризма и сервиса. — 2010. — № 3. — С.21—29.
Однак політичні маневри нового керівництва не мали успіху, оскільки у здатність СЄПН до проведення демократичних реформ вже мало хто вірив. Крім того, рух протесту набув власної логіки розвитку. Після десятиліть політичної безмовності прийшло усвідомлення значущості та сили суспільного руху «Ми — народ!». В Лейпцигу, Дрездені та інших містах відбувалися масові демонстрації з вимогою демократизації. 23 жовтня 1989 року в Лейпцигу на вулиці вийшли 300 тис. чоловік, а 4 листопада на Александерплац у Східному Берліні — близько 1 млн. Одночасно зростало число тих, хто тікав на Захід через інші країни східного блоку. Протягом п’яти днів майже 50 тис. східних німців залишили НДР через ЧССР. Це вже не мало практичного сенсу і була частиною вистави «оксамитової революції».
7 листопада 1989 року Рада міністрів на чолі з прем’єр-міністром Віллі Штофом подала у відставку. Уряд очолив секретар Дрезденського окружного комітету СЄПН Ханс Модров. Нове керівництво намагалося стабілізувати ситуацію, пішовши назустріч деяким вимогам демонстрантів: було надано право на вільний виїзд з країни та проголошено вільні вибори.
Ще в червні 1987 року Президент США Рональд Рейган, висловивши промову біля Бранденбурзьких воріт на честь 750-річчя Берліна, закликав Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова знести Стіну, символізуючи тим самим прагнення радянського керівництва до змін. Довжина стіни, яка розділяла місто, була 45 км + 120 км навколо Західного Берліна, яка відокремлювала його від решти території НДР. Зі східного боку до стіни підходила «мертва зона» шириною 500 м, де знаходились будинки, зруйновані в роки Другої світової війни. Із західного боку люди підходили до стіни, малювали на ній карикатури і писали заклики до миру.