Іва́н Васи́льович Лучи́цький (* , Кам'янець-Подільський — † 22 серпня 1918, Київ) — український і російський історик-медієвіст. Член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член-кореспондент Петербурзької АН (обрано 13 грудня 1908 року).
Життєпис
У Кам'янці-Подільському Народився 2 червня (14 червня за новим стилем) 1845 р. у м. Кам'янці-Подільському. Його батько Василь Іванович Лучицький 1831 року закінчив Волинську духовну семінарію, 1835 р. — Київську духовну академію Випускники Київської духовної академії , працював викладачем давніх мов Подільської духовної семінарії. У 1857—1862 роках він викладав логіку та російську словесність у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії Гімназія 1833—1920 (викладачі) . Першим учителем Івана став його батько в домашній освіті.
У 1857—1861 роках Іван Лучицький навчався у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії. Вступив одразу в третій клас. Улюбленими предметами Івана були історія та математика. У спогадах він зазначав Минуле і сучасне Кам'янця-Подільського. — Випуск 2. — Кам'янець-Подільський, 2007. — С.90.:
Суворі порядки, які панували в Кам'янець-Подільській гімназії, викликали у нього нервову хворобу і вразливість. Атмосфера, в якій проходило дитинство, вплинула на характер та етичні погляди майбутнього історика. Усілякого роду пригнічення стало для нього неприйнятним Логунова Наталія. Наукова та громадсько-політична діяльність І. В. Лучицького. — , 2006..
Світлим променем у дитячих споминах Івана Лучицького став візит до Кам'янець-Подільської гімназії опікуна Київського навчального округу Миколи Пирогова. Про цей візит восени 1859 р. історик навіть багато років по тому згадував не без хвилювання. До приїзду Пирогова гімназисти, за його словами, уявляли найвище начальство в особі директора, який приходив у клас раз чи двічі на рік, кричав, називав учнів дурнями, розмахував палицею і, надовго навівши жах, ішов геть. Пирогов зайшов до класу в поношеному камзолі, підійшов до учнів, сів біля Лучицького і став просто та лагідно розмовляти з гімназистами, розпитувати їх. Хлопці пожвавішали і згодом наввипередки відповідали відвідувачеві, а коли урок закінчився, гуртом оточили Пирогова, ловлячи його слова та добрий погляд. «Для мене стало зрозуміло, яким має бути педагог», — писав згодом Лучицький Микола Пирогов у Кам'янці // Мазурик Євген. Нариси про минуле і сьогодення медицини Кам'янця-Подільського та Хмельниччини. — Кам'янець-Подільський: Абетка, 1999. — С.95—96..
У Києві Наприкінці 1861 р. він перейшов у сьомий клас першої Київської гімназії.
У сьомому класі закінчилося його захоплення математикою. Він прочитав книги Франсуа Гізо «Історія цивілізації в Європі» та Фрідріха Шлоссера «Історія 18 століття». Праці вразили чіткістю думки, несприйняттям фанатизму. Особливо сильний вплив на формування історичних поглядів Лучицького мало дослідження Шлоссера, яке зміцнило в хлопця ненависть до будь-якого насильства. Так історія перемогла математику Минуле і сучасне Кам'янця-Подільського. — Випуск 2. — Кам'янець-Подільський, 2007. — С.90—91..
У 1862 р. став студентом історико-філологічного факультету Київського університету св. Володимира.
Будучи студентом, вісімнадцятирічним юнаком, розпочав письменницьку діяльність, насамперед писав роботу у вигляді двох критичних фейлетонів у виданні «» в червні 1863 р.. Саме в цей час відбулося формування майбутнього історика завдяки власному потягу до знань, самоосвіті, володінню чужоземними мовами. На роки навчання в університеті припадало й формування наукового світогляду та теоретико-методологічних підходів до осмислення історичних фактів, чому посприяло захоплення позитивістською філософією Огюста Конта. Ця теорія визначила орієнтацію пошуків та його вподобань в історичній науці.
У 1866 р. закінчив університет, залишився в аспірантурі для підготовки до професорського звання і займався історією французького протестантизму.
У 1869 р. почав педагогічну діяльність, вчителював викладачем російської мови і церковнослов'янської словесності в Києво-Подільській прогімназії, оскільки завершувався термін перебування його в аспірантурі. А вже наступного року почав працювати учителем історії та географії.
За словами дослідниці Н. А. Логунової: "Своїм науковим фахом майбутній вчений обрав історію Франції. Після магістерського іспиту І. В. Лучицький почав працювати над задуманим ним тритомником «Історія феодальної реакції у Франції в XVI—XVII ст.».
У 1870 р. розпочав викладацьку діяльність, він читав лекції з новітньої історії, згодом став приват-доцентом із загальної історії в Київському університеті, а з 1874 р. — доцент кафедри загальної історії.
Професор І. В. Лучицький також займався підготовкою наукових кадрів, завдяки його турботі до наукової діяльності при університеті готувались і жінки.
У 1877—1907 рр. був професором Київського університету св. Володимира. Викладацька діяльність Лучицького у Київському університеті збіглася з підйомом українського національного руху, відомого під назвою українофільство, яке зародилося ще в 40-х роках XIX століття. У 1855 р. представниками української інтелігенції було створено першу «Громаду», яка ставила за мету національно-культурне і суспільно-політичне просвітлення українського народу. В кінці 50-х років «Громада» також була створена і в Києві. Українофіли відкривали недільні школи, писали книжки українською, пропагували національний одяг, звичаї. Головною ж метою руху була селянська реформа, але на жаль серйозних результатів в цьому питанні досягнуту не було. В середині 70-х років до Київської громади належав і Іван Васильович Лучицький. На той час він перебував на посаді гласного Золотоношського повітового земства, а згодом Полтавського губернського земства. Він безпосередньо на практиці зіштовхнувся з проблемами українського селянства, які стали центром його наукових інтересів до кінця життя: історії селянства і селянського землеволодіння. Одночасно вивчає історію селянства в Іспанії та України. Марія Вікторівна, дружина історика, згадувала, що Іван Васильович завжди відзивався на прохання селян щось пояснити, чи захистити їх права в суді. Також у 1887 р. історик увійшов в редакційний «комітет» та займався підготовкою нового номера журналу «Киевская старина». 15 березня 1888 року виходить перший том видання «Киевская старина», в якому було опубліковано його статтю «Київ у 1766 році». У 1895 р. його запрошують до співпраці в газеті «Киевское слово». Паралельно зі своєю науковою діяльністю активно займався громадськими проблемами. Він допомагав благодійним організаціям Києва та інших міст — стосовно допомоги незаможним студентам, єврейським учням, дітям робітників, сиротам.
Підтримуючи та покриваючи ліберально-демократично налаштоване студентство, історик був під особливим наглядом опікуна Київського навчального округу та під контролем Департаменту поліції Російської імперії.
Як зазначає дослідниця наукової та громадсько-політичної діяльності Лучицького Наталія Логунова, не можна сказати, що Іван Васильович був майстерним лектором, однак він був блискучим педагогом, у чому велика заслуга його закордонних учителів. Він умів заохотити слухачів до самостійної роботи над джерелами, ретельно уникав навіть випадкової підказки учаснику семінару, боявся передбачити висновки, до яких студент мав прийти самостійно. Усі його учні користувалися цінними критичними і методологічними порадами, але жоден із них не міг нарікати на якусь спробу здійснити тиск, зазіхнути на їх самостійність у науці. Учні Івана Васильовича виступали з доповідями на засіданнях Історичного товариства Нестора Літописця, друкували власні роботи у виданні «Киевская старина».
Пам'ятаючи свої студентські роки, коли він практично не мав жодного наукового керівництва, професор Лучицький завжди тримав відчиненими двері для студентів, які ставали для нього молодшими товаришами по науці. Під впливом Лучицького відбувалось становлення наукових інтересів багатьох науковців. Серед них Євген Вікторович Тарле, Дмитро Мойсейович Петрушевський, Володимир Костянтинович Піскорський, Василь Петрович Клячин, Микола Прокопович Василенко, Венедикт Олександрович Мякотін, Никандр Васильович Молчановський.
Наприкінці 19 століття збудував дачу на хуторі Коврай (нині село Чорнобаївського району Черкаської області). Де він заклав парк, в якому було висаджено дерева з усіх кінців планети (сьогодні залишилися тільки абрикоси) Черкащина 2007. Село Коврай.
У Петербурзі На початку 1903 р. Іван Васильович залишає викладання, йде на пенсію.
У 1907 р. був обраний депутатом до ІІІ Державної думи від Києва, тому що він належав до Конституційно-демократичної партії. Саме на засіданнях у Державній думі він активно відстоював питання створення українських шкіл і судів. У 1908 р. Іван Васильович пише свої пропозиції та вимоги до Міністра народної освіти у зв'язку з виділенням коштів на наукові та педагогічні потреби Київського та Харківського університетів. Але депутатська діяльність приносить історику розчарування, згодом він взагалі припиняє свою політичну діяльність.
У 1908 р. його було обрано членом-кореспондентом Російської академії наук, став професором Петербурзького університету, читав лекції слухачам Петербурзьких вищих жіночих курсів.
У 1913 р. став почесним членом Петербурзького університету.
Сім'я
Дружина Марія Вікторівна Лучицька — перекладачка та громадська діячка, видавець.
У Лучицьких було троє дітей. Старший син — Володимир — став геологом. Його син Ігор Лучицький також став геологом. Микола, як і брат, закінчив також Київський університет, став юристом, як згадувала сестра, «слідчим з особливо важливих справ». Дочка Ольга закінчила Вищі жіночі курси, дружина адвоката й літератора, учасника Російсько-японської війни 1904—1905 рр., кадета, громадського діяча Леонтія Чолганського, предком якого вважався осілий в Україні наполеонівський лікар (Де ля Фліз), котрий жив в Україні й склав знамениті етнографічні альбоми.
Микола й Ольга добре знали чужоземні мови і навіть іноді допомагали матері в перекладах. У Ольги Іванівни згодом брав уроки французької мови майбутній письменник Віктор Некрасов.
Наукова діяльність Досліджував переважно історію країн Європи.
Наукова діяльність вченого над вивченням історичного минулого розпочалася в 1860-х роках. У ній Наталія Логунова виділила три періоди. У 1860—1870-ті роки Лучицький був переважно дослідником Франції 16 століття, релігійних та соціально-політичних рухів. До цього періоду належать й історико-філософські та культурно-історичні роботи.