Бразильська імперія — держава, яка охоплювала сучасну Бразилію під владою імператора Педру I і його сина Педру II. Заснована в 1822 році та була замінена республікою в 1889.

Внаслідок зайняття Наполеоном Португалії португальське королівське сімейство переїхало у вигнання до Бразилії, найважливішої з португальських колоній. Після цього Бразилія здобула самоврядування під владою португальської династії Браганса. Повернення влади до Лісабона після звільнення її від Наполеона викликало протест, і Бразилія здобула незалежність від Португалії, хоча і під владою гілки португальського королівського сімейства.

Після проголошення незалежності від Португалії 7 вересня 1822 року Бразилія стала парламентською конституційною монархією, Бразильською імперією, яка існувала до встановлення республіканського уряду 15 листопада 1889 року. Протягом цього періоду два імператори посідали на троні: Педру I, з 1822 до 1831, і Педру II, з 1840 до 1889. Також король Португалії Жуан VI мав титул імператора Бразилії, згідно з договором про визнання незалежності Бразилії.

На відміну від сусідніх іспано-американських республік, Бразилія набула політичної стабільності, економічного зростання, свободи слова, гарантованої , і поваги до прав підданих, хоча й з обмеженнями щодо , які визнавалися власністю, а не громадянами.

Переїзд португальського двору до Бразилії (1808 — 1821)

У 1808 році, коли армія Наполеона почала війну проти Португалії, було вирішено перевезти короля і його двір до Ріо-де-Жанейро, де вони залишалися до 1821 року.

У цьому переїзді пряму участь узяв британський уряд. Він скористався важким положенням Португалії і, маючи намір здобути ще більші привілеї в торгівлі, надав необхідні для переїзду королівської сім'ї кораблі. Відкриття бразильських портів для Дружніх Націй у 1808 році відразу після приїзду Дона Жуана VI посилило англійське панування. Ця угода сприяла отриманню Англією монополії на нових ринках з гарантованими правами і торговими пільгами.

Дон Жуан встановив в Ріо-де-Жанейро своє міністерство, Державну Раду, Верховний Суд, королівське казначейство, королівський монетний двір, королівський друкарський кабінет і Банк Бразилії. Він також заснував королівську бібліотеку, військову академію і медичні та правові школи. Своїм декретом від 16 грудня 1815 року він надав португальським володінням статус Сполученого королівства Португалії, Бразилії й Алгарве, таким чином роблячи Бразилію рівною Португалії.

Переїзд королівської адміністрації у колонію прискорив просування Бразилії до незалежності. Португальською монархією, свідомо чи ні, були здійснені певні заходи, які пом'якшили перехід до незалежності. Серед чинників, що сприяли цьому, виділяється підняття у 1815 році статусу Бразилії від колонії до об'єднаного з Португалією королівства і рішення Дону Жуана VI залишитися у Ріо-де-Жанейро навіть після звільнення Європи від Наполеона.

У 1816 Жуан VI був визнаний королем Португалії, але він продовжував жити в Бразилії, яку він, як регент, підняв до статусу королівства 16 грудня 1815. Послідовне поширення невдоволення таким станом у Португалії призвело до мирної революції 24 серпня 1820 і проголошення конституційного уряду, до якого Жуан присягся на вірність після повернення до Португалії в 1821.

Через 6 років, у 1821 році, король Дон Жуан VI був вимушений поступитися політичному тиску Португалії. Він повернувся у Лісабон, залишивши у Ріо свого спадкоємця і наділивши його титулом віцекороля регента. Говорять, що в присутності членів колоніального двора король попередив його: «Педру, син мій, коли настане час, одягни корону сам, не чекаючи, поки це зробить який-небудь самозванець».

У тому ж році, і знову в 1823, йому довелося покласти край повстанням, організованим його молодшим сином доном Мігелем, якого він кінець кінцем вислав із країни у 1824. Тим часом його старший син, Педру, оголосив незалежність Бразилії від Португалії 7 вересня 1822. Він згодом був коронований як імператор Бразилії Педру I.

Педру у ролі регента (1821—1822)

Після повернення Жуана IV до Португалії в 1821, його спадкоємець Педру став регентом королівства Бразилія. Він показав себе дуже економним правителем, почавши зі скорочення власної платні, централізації урядових установ і розпродажу королівських коней та мулів. Він скасував королівський податок на сіль, щоб підвищити виробництво шкір та м'яса, заборонив арешти та захоплення особистого майна урядовцями без ордера суду, заборонив секретні допити й тортури. Він добився включення представників від Бразилії до португальського парламенту (Кортесів). Проте рабство не було скасовано попри його висловлення, що кров у рабів того ж кольору, що в нього самого.

У вересні 1821 португальський парламент, при наявності тільки невеликої частини делегатів від Бразилії, проголосував за розпуск королівства Бразилії і королівських установ у Ріо-де-Жанейро, тим самим підпорядковувавши всі провінції Бразилії безпосередньо Лісабону. Водночас до Бразилії було відправлено військові загони, а всі бразильські військові одиниці перевели під португальську команду.

У січні 1822 напруженість між португальськими загонами і лусо-бразильцями (бразильці португальського походження) різко зросла, коли Педру, якому парламент наказав повернутися до Лісабона, відмовився виконати наказ і залишився у Бразилії. Він пояснив своє рішення петиціями від міст Бразилії і аргументом, що його від'їзд і демонтаж центрального уряду збудили б сепаратистський рух у бразильських провінціях.

Педру сформував новий уряд, очолений Жозе Боніфаціо ді Андрада і Сілва. Цей колишній королівський посадовець і професор науки в Коімбрі, видатний геолог і письменник, відіграв важливу роль у подальшому розвитку подій і вважається одним з засновників бразильського націоналізму; пізніше його називали «духовним батьком незалежності».

Атмосфера була настільки напружена, що Дон Педру запросив гарантій притулку на британському судні на випадок, якщо конфронтація закінчиться не на його користь, та вивіз свою сім'ю з країни.

Проголошення незалежності (1822)

Після відмови Педру виконати наказ парламенту, португальські солдати у спробі заарештувати його зібралися на площі перед королівським палацом, але скоро були оточені тисячами озброєних бразильців. Дон Педру «відправив у відставку» португальського генерала і наказав йому відвести своїх солдатів до Нітероя, де вони повинні були чекати транспорту до Португалії. Португальський командир затримав посадку на кораблі, очікуючи підкріплення. Проте, підкріпленню, яке прибуло до Ріо-де-Жанейро 5 березня 1822, не дозволили висадитися. Натомість португальці отримали провізію для подорожі назад до Португалії. Цей раунд був виграний Педру без кровопролиття.

Кров була пролита на півночі країни, в Ресіфі (провінція Пернамбуку), коли португальський гарнізон був вимушений залишити Бразилію в листопаді 1821. У лютому 1822 також і в провінції Баїя бразильці повстали проти португальських сил, але були вимушені відступити і перейшли до партизанської війни.

Наступним кроком було забезпечити підтримку найбільш населених провінцій Мінас-Жерайс і Сан-Паулу, де не було португальських військ, але де ідея незалежності не була дуже популярною. Для цього у березні 1822 року Педру сам вирушив до Мінас-Жерайсу на чолі невеликої групи наближених. Ця поїздка мала значний успіх; вже 13 травня законодавчі збори провінції Сан-Паулу проголосило його «вічним захисником Бразилії» та гарантувало підтримку. У липні він видав декрет, в якому наказав депутатам від Бразилії в парламенті Португалії повернутися на батьківщину, а португальські війська, які ще не покинули Бразилію, повинні були вважатися ворожими.

Під час поїздки у провінцію Сан-Паулу до Педру дійшли відомості, що Кортеси проголосили його зрадником, вимагають негайного повернення до Португалії та відправили нові війська до Бразилії. У цей критичний момент він вирішив розірвати останні зв'язки з Португалією і 7 вересня 1822 року у знаменитій сцені на березі річки Іпіранга, дон Педру відірвав португальський герб зі свого мундира, оголив меч та проголосив: «Моєю кров'ю, моєю честю і Богом присягаюся: я зроблю Бразилію вільною». Потім він додав: «Настав час! Незалежність або смерть! Ми відокремлені від Португалії». Його слова «Незалежність або смерть» стали девізом бразильської незалежності. 12 жовтня 1822 року дон Педру був проголошений першим імператором Бразилії, а 1 грудня він був коронований.

Правління Педру I (1822—1831)

Консолідація країни та міжнародне визнання

Щоб забезпечити цілісність країни, імператор Педру I найняв адмірала Томаса Кокрена (Thomas Cochrane), одного з найуспішніших британських морських командувачів під час Наполеонівських воєн і нещодавно командувача чилійських військово-морських сил у війні проти Іспанії. Він також найняв цілий ряд офіцерів Кокрена і французького генерала П'єра Лабату (Pierre Labatut), який до того служив у Колумбії. Ці люди повинні були поставити під бразильський контроль все ще португальські провінції Баїя, Мараньян і Пара. Армія і флот з дев'яти кораблів були споряджені на прибутки від митниці порту Ріо-де-Жанейро і пожертвування населення. Щоб компенсувати відсутність потрібних військових навичок, були найняти іноземні найманці. Кокрен зумів забезпечити контроль над Мараньяном єдиним військовим кораблем, не зважаючи на спробу Португалії зруйнувати економіку і суспільство обіцянками свободи для рабів. Станом на середину 1823 року сили сторін нараховували між 10 і 20 тис. португальських солдатів, багато з яких були ветеранами Наполеонівських воєн, проти 12 000 — 14 000 бразильців, здебільшого ополченців з північного сходу. Вважається, що незалежність Бразилії була досягнута без кровопролиття. Хоча сторонам вдалося уникнути масових битв, вони брали участь в партизанській боротьбі та масових демонстраціях.

29 серпня 1825 року, за посередництва Великої Британії, в Ріо-де-Жанейро було підписано португальсько-бразильську мирну угоду між Королівством Португалія і самопроголошеною Бразильської імперією, чим формально завершено португальсько-бразильську війну. Жуан VI відновив Педру як свого спадкоємця, сподіваючись на возз'єднання Бразилії і Португалії після його смерті.

Він залишався королем Португалії та номінально носив титул імператора Бразилії — «Його Імператорська і Найчесніша Величність» до своєї смерті 26 березня 1826 році.

Жуан помер в Лісабоні 26 березня 1826 та португальський трон був успадкований його сином Педру (як король Педру IV), проте об'єднання з Бразилією не здійснилося.

Отже, Португалія визнала незалежність Бразилії за угодою від 29 серпня 1825 року, укладену при посередництві Британії. За незалежність Бразилії довелося дорого заплатити у буквальному сенсі. Секретний додаток до договору вимагав взяття Бразилією на себе 1,4 млн фунтів стерлінгів португальського боргу Британії та відшкодування португальських витрат у розмірі 600 тис. фунтів стерлінгів. Бразилія відмовилася від претензій на португальські володіння в Африці, зберегла торговельні преференції Британії та Португалії на бразильському ринку і зобов'язалася заборонити работоргівлю у майбутньому. Жоден з цих пунктів не викликав ентузіазму серед впливових у Бразилії плантаторів.

Конституція

Організація нового уряду швидко виявила розбіжності між імператором і його оточенням. У 1824 році Педру розпустив Конституційне зібрання, яке він скликав перед тим, з приводу того, що воно загрожувало єдності країни. Як члени зібрання, його радники Жозе Боніфаціо ді Андрада і Сілва та брати імператора написали Конституцію, яка обмежувала владу монарха, роблячи його головою виконавчої гілки влади, рівної законодавчій і судовій гілкам, подібно до президента Сполучених Штатів. Вони хотіли, щоб імператор підписав проєкт без обговорення, що Педру відмовився зробити, після чого Зібрання біло оточене військами та розігнане.