Англонормандська монархія () або ранньонормандський період — період в історії Англії, що розпочався після нормандського завоювання 1066 року. Зазвичай англонормандський період обмежують часом правління королів Нормандської династії (Вільгельм I, Вільгельм II і Генріх I), а також царюванням Стефана Блуасського. У політичному сенсі англонормандський період іноді продовжують до 1215 року, включаючи до нього епоху Анжуйської імперії до прийняття Великої хартії вольностей.

У період англонормандської монархії було закладено базис англійської держави Високого й Пізнього Середньовіччя, що сполучали англосаксонські елементи з класичною феодальною системою французького зразка. Відбулась кардинальна трансформація соціальної структури, склались прошарки лицарства й залежного селянства. Англонормандська монархія характеризувалась також співіснуванням в рамках однієї держави двох культур — франко-нормандської панівного класу й англосаксонської незнатного населення. Посилення держави й королівської влади у період правління Вільгельма Завойовника та його синів у 1140-х роках змінилось феодальною анархією та громадянською війною 1135—1154 років, що завершились встановленням в Англії династії Плантагенетів. Упродовж більшої частини англонормандської епохи зберігалась Особиста унія між Англійським королівством і Нормандським герцогством. В області зовнішньої політики у цей період почалась активна експансія в Уельсі, що призвела до завоювання значної частини цієї області, загострились відносини з Шотландією й виникло англо-французьке протистояння, що досягло кульмінації у наступні періоди історії.

Політична історія

Англія після нормандського завоювання (1071—1087)

Нормандське завоювання Англії завершилось до 1071 року. Англосаксонська знать була знищена чи емігрувала з країни, їй на зміну прийшли нормандські й інші північнофранцузькі феодали, між якими король Вільгельм I поділив більшу частину території Англії, надаючи землі за умови військової служби. Всією країною було зведено замки й фортеці, що стали опорою влади завойовників та резиденціями нових баронів і королівських чиновників. Були також створені особливі воєнізовані області (палатінати), покликані забезпечувати оборону кордонів (Чешир, Шропшир, пізніше — Дарем). Завдяки системі панцирних ленів та субінфеодалізації Вільгельм Завойовник придбав величезну на ті часи армію, чисельністю близько 5 000 лицарів, не враховуючи легкоозброєних сержантів та селянського ополчення (фірда). Багато в чому завдяки цим факторам після придушення останніх осередків англосаксонського спротиву на острові Ілі у 1071 році й заворушень в Нортумбрії у 1080 році місцеве населення не вживало спроб виступів проти нормандської влади. «Повстання трьох графів», що спалахнуло 1075 року, являло собою вже акт заворушень нової феодальної знаті проти короля й не було підтримано англосаксами.

Вільгельму Завойовнику вдалось створити в Англії сильну централізовану монархію, у якій сполучались елементи англосаксонської державно-правової системи з класичною феодальною воєнізованою соціальною ієрархією. Він встановив особисту залежність всіх баронів та лицарів країни від короля, організувавши 1 серпня 1086 року складання ними омажу й клятви вірності монарху на зібранні у Солсбері. Того самого року було проведено загальний земельний перепис, результати якого лягли в основу «Книги Страшного суду» — безпрецедентного документа, що ретельно описав господарський та демографічний стан Англії під владою Вільгельма I.

У 1070—1080-х роках, зіткнувшись з посиленням антинормандських сил у Франції (графи Анжу й Фландрії, король Філіп I), Вільгельм Завойовник був змушений надовго залишати Англію, захищаючи свої континентальні володіння. Положення ускладнювали періодичні заколоти його старшого сина Роберта Куртгеза, що прагнув здобути владу в Нормандії. На період відсутності короля управління Англією здійснювали його найближчі соратники Одо, єпископ Байо, Ланфранк, архієпископ Кентерберійський, Жоффруа, єпископ Кутанса. Під час однієї з таких поїздок до Нормандії, 9 вересня 1087 року Вільгельм Завойовник несподівано помер. Перед смертю він заповів престол Англії своєму другому сину Вільгельму II Руфусу, тоді як Нормандія перейшла відповідно до французького спадкового права старшому сину Роберту Куртгезу.

Боротьба за Нормандію (1087—1100)

Розділення англонормандської монархії по смерті Вільгельма Завойовника спричинило, з одного боку, невдоволення баронів, що володіли землями обома берегами Ла-Маншу, а з іншого — поставив у центр зовнішньої політики як Англії, так і Нормандії питання відновлення єдності. У 1088 році в Англії спалахнуло велике повстання англонормандської аристократії на чолі з Одо, єпископом Байо, з метою усунення короля Вільгельма II та зведення на англійський престол Роберта Куртгьоза. Лише підтримка церкви й англосаксонського населення країни забезпечили перемогу короля. Невдовзі феодальна анархія й різке послаблення герцогської влади в Нормандії надали Вільгельму II можливість відновити єдність спадкових володінь. У 1091 році він здійснив похід до Нормандії і змусив Куртгьоза поступитись йому правобережжям Сени та, ймовірно, Котантеном. У 1094 році Вільгельм знову висадився в Нормандії, але цього разу на допомогу Куртгьозу прийшов французький король Філіп I, а заколот Роберта де Мобрея змусив Вільгельма повернутись до Англії. Тим не менше, у 1096 році Нормандія була передана англійському королю під заклад погашення позики, отриманої Куртгезом на фінансування його участі у Першому хрестовому поході. Перехід Нормандії під владу Вільгельма II дозволив відновити централізовану державну адміністрацію у герцогстві й посилити владу короля, однак вжиті в останні роки життя Вільгельма завойовницькі експедиції у Мен і Вексен успіху не мали.

Правління Вільгельма II Руфуса в Англії характеризувалось поступовим зростанням деспотизму королівської влади, різким посиленням податкового навантаження на населення шляхом розширення практики стягнення «данських грошей», введення щитового збору та штучного збільшення рельєфів й інших платежів феодального характеру. Особливо сильні хвилювання спричинили заходи короля із вилучення прибутків церкви: пости єпископів та абатів тривалий час не заміщались, що дозволяло Вільгельму присвоювати надходження з земель єпископств і монастирів. Ця політика, а також протиріччя з питання про королівських прерогатив стосовно визнання папи римського, спричинила гострий конфлікт Вільгельма II з Ансельмом, архієпископом Кентерберійським, в результаті якого 1097 року архієпископ був змушений залишити Англію. Хоч король своїми репресіями налаштував проти себе значну частину англонормандської аристократії й духовенства, йому вдалось значно посилити центральну владу в Англії й забезпечити спокій у державі. Тим не менше, 2 серпня 1100 року Вільгельм II був убитий на полюванні, за офіційною версією, випадково. В Англії його наступником став молодший брат Генріх I Боклерк, а Нормандія знову опинилась під владою Роберта Куртгьоза.

Правління Генріха I (1100—1135)

Генріх I став першим англійським монархом, що підписав під час своєї коронації хартію вольностей, яка поклала на королівську владу певні зобов'язання стосовно аристократії й духовенства. Одруженням з Матильдою Шотландською, онукою англосаксонського короля Едмунда Залізнобокого, він забезпечив легітимізацію своїх прав на англійський престол й залучив на свій бік значну частину англосаксонського населення країни. Підтримка англосаксів дозволила королю придушити заколот англонормандських баронів, що спалахнув 1101 року, на чолі якого став Роберт Куртгьоз. Інтервенція останнього спровокувала розрив стосунків між Англією та Нормандією й серію вторгнень Генріха I на територію Нормандського герцогства. У битві при Таншбре 28 вересня 1106 року англійські війська розгромили нормандську армію та захопили у полон герцога Роберта. В результаті Нормандія була завойована, а єдність англонормандської монархії часів Вільгельма Завойовника відновлено.

Тим не менше, упродовж всього правління Генріха I в Нормандії періодично спалахували заколоти місцевої аристократії, невдоволеної жорсткою політикою короля в герцогстві. Ці повстання знаходили підтримку у правителів сусідніх держав — короля Франції й графа Анжуйського, які остерігались надмірного посилення англонормандської монархії в регіоні. Генріх I був змушений тривалий час перебувати в Нормандії, придушуючи заколоти та відбиваючи вторгнення французького короля Людовіка VI. В цілому, завдяки вдалій дипломатичній політиці (союз зі Священною Римською імперією, підтримка папства й династичні шлюби з Анжуйським домом), а також військовим успіхам (битва під Бремюлем 1119 року), становище в Нормандії до кінця правління Генріха I стабілізувалось.

На початку правління Генріха I в Англії розгорілась боротьба за інвеституру, спричинена відмовою архієпископа Ансельма визнати право короля на світська інвеституру єпископів та втручання світської влади у процес виборів церковних ієрархів в Англії. Позиція Ансельма отримала підтримку папи, й король опинився під загрозою відлучення від церкви. Конфлікт розв'язався 1107 року, коли Генріх I погодився відмовитись від світської інвеститури, замість чого було визнано право короля вимагати омажу від обраних єпископів та абатів та збережено інші важелі впливу королівської влади на процес виборів. В галузі внутрішньої політики царювання Генріха I стало періодом посилення державної влади і здійснення важливих адміністративних реформ. Було упорядковано систему королівської адміністрації, сформувались перші спеціалізовані органи центрального управління (Казначейство, Палата шахівниці, Королівська курія), посилено контроль над судово-адміністративними органами у графствах, розширено застосування суду присяжних. Провідним радником короля й фактичним керівником його адміністрації упродовж тривалого часу був Роджер, єпископ Солсбері.

Наприкінці правління Генріха I різко загострилась проблема спадкування престолу англонормандської монархії. Єдиний законний син короля Вільгельм загинув 1120 року у корабельній катастрофі. У 1127 році Генріх I оголосив своєю спадкоємицею дочку Матильду, вдову імператора Генріха V. Однак значна частина англонормандських баронів була невдоволена перспективою вступу на престол жінки, тим більше після шлюбу Матильди з Жоффруа Плантагенетом, главою ворожого Нормандії Анжуйського дому.

Анархія (1135—1154)

Обрання англійським королем 1135 року Стефана Блуаського було оскаржено прибічниками імператриці Матильди, дочки Генріха I. Аристократія країни розділилась на два ворожих табори та близько двох десятиліть вела міжусобну війну, ускладнену агресією з боку Шотландії й Анжуйського графства. Боротьба завершилась 1153 року, коли король Стефан визнав своїм спадкоємцем сина Матильди Генріха Плантагенета, який наступного року вступив на англійський престол і заснував династію Плантагенетів. В англійській історіографії цей період відомий під назвою «Анархія» ().

Експансія в Уельсі і стосунки з Шотландією