О́тто Колома́н Ва́гнер (; 13 липня 1841, Відень — 11 квітня 1918, Відень) — австрійський архітектор, майстер стилю модерн.
Біографія Отто Вагнер народився 13 липня 1841 року в передмісті Відня Пенцінг, у сім'ї нотаріуса. Його батько Саймон Рудольф Вагнер, мати Сюзанна Вагнер з дому Хубер-Хелфеншторффер.
Освіта У 1850—1852 роках навчався в Академічній гімназії у Відні. Упродовж 1852—1857 років вчився у гімназії Конвикт-Кремсмюнстер. Це відомо лише зі слів Вагнера, бо в жодному шкільному протоколі його ім'я не зустрічається. У 16 років (1857) вступив до Віденського політехнічного інституту. У 1860—1863 роках навчався в Академії образотворчих мистецтв у Відні, де його викладачами були Август Зікард фон Зікардсбург (Август Сікард фон Сікардсбург) та Едуард ван дер Нюлль (архітектори Ренгштрасе та Віденської опери). Зі слів самого Вагнера відомо, що з 1860 по 1861 рік він перебував у Берліні та навчався в будівельній академії в Карла Фердінанда Буссе (учня Фредріха Шинкеля). 1862 року почав працювати в майстерні Людвіга Ферстера, будівничого Рінгштрассе.
Особисте життя У 1863 році Вагнер одружився з Жозефіною Домхарт. У 1864 році народився син Отто, 1865-го син Роберт, 1867-го дочка Сюзанна. Одночасно з цим шлюбом він багато років (1873—1879) жив із Софі фон Паупі (донькою чеського пивовара), яка народила від нього теж двох дітей.
У 1880 році померла мати Вагнера і він розлучився з своєю першою дружиною.
У 1884 він одружився вдруге, у цьому шлюбі народилися троє дітей. Друга дружина, Луїза Штіфль, була на 18 років молодшою. У 1884 році народився син Штефан, 1885-го донька Луїза, 1889-го донька Крістіна. 1915 року померла друга дружина Луїза Вагнер.
Йозеф Август Люкс опублікував біографію «Отто Вагнер» у 1914 році.
Початок творчості 1862—1887 На молодого Вагнера надзвичайно сильне враження справила вулиця Рінгштрассе (кільцева дорога), на якій поєднано надзвичайно багато різноманітних архітектурних форм: класичних, ренесансних, готичних. Вона є квінтесенцією історизму в архітектурі. У перший період творчості приблизно 1862—1887 роках Вагнер прославився, як видатний представник віденського Ренесанса. Сам він називав свій архітектурний стиль — «вільний Ренесансний стиль». До цього періоду належить багато проєктів житлових будинків, значна частина з яких не відома. Можливо Вагнер вважав їх не важливими і тому, коли в 1889 році публікував свої роботи, не помістив їх у публікацію.
Синагога в Будапешті (1868)
Синагога єврейської ортодоксальної общини в Будапешті належить до ранніх робіт Вагнера. Він отримав замовлення після участі в конкурсі в 1867 році. Проєкт був затверджений до реалізації в березні 1868 року, а будівництво припало на 1870—1873 роки. Фасади будівлі виконані з кольорової цегли, з архітектурними деталями в мавританському стилі. Цікавого силуету надають численні мінаретоподібні вежі. Головне приміщення синагоги, восьмикутне у плані. Восьмигранний світловий ліхтар, яким увінчана будівля, разом з великими круглими вікнами у бокових стінах забезпечують приміщення освітленням. По периметру розташована галерея для жінок.
Будинок на вулиці Штадієнгассе, 6—8 Відень (1882) П'ятиповерхова будівля у плані правильної прямокутної форми. Головний фасад має одинадцять віконних осей. У своїй роботі «Декілька начерків, проєктів та реалізованих будівель» (1889) Вагнер присвятив їй аж три сторінки, звертаючи увагу на практичність нижнього ярусу, зручного як для проживання так і для здачі в оренду.
Будівля Австрійського земельного банку по вулиці Хоєнштауфенгассе Відень (1882—1884)
Конкурс відбувся літом 1882 року. Саме будівництво велось у 1883—1884 роках. При проєктуванні будівлі Вагнер майстерно використав земельну ділянку неправильної форми. Йому вдалось забезпечити всі офісні приміщення банку денним освітленням. Вуличний п'ятиповерховий фасад витриманий у псевдоренесансному стилі, а фасад внутрішнього двору дивує відсутністю декору, гладкими тинькованими поверхнями та великими вікнами. Зайшовши у приміщення, відвідувач потрапляє до круглого вестибюля, а потім до головної зали зі скляною стелею та підлогою. Внутрішні стіни офісних приміщень не були несущими, що давало змогу конструктивно змінювати внутрішній простір.
Перша вілла Вагнера Відень (1886)
Будинок збудований Вагнером для себе та своєї родини. Вілла розташована у великому маєтку. План ділянки містить детальну інформацію про ландшафт, що свідчить про бажання архітектора гармонійно поєднати архітектуру будівлі та ландшафтний пейзаж. Вілла витримана традиційно в ренесансному стилі. Головний фасад оформлено композицією зі сходових маршів, що ведуть до колонного портика, з якого можна потрапити до великої зали. Парадна сторона й обідній зал розташовані так, щоб бути на виду у глядача. Щоб оптично збільшити розміри вілли, обабіч головної будівлі Вагнер розмістив відкриті перголи. 1895 року праву перголу архітектор переробив на більярдну, а в 1899 році — ліву на майстерню та оформив її вітражами в стилі арт нуво авторства Адольфа Бема (Adolf Böhm). Розподіл внутрішнього простору характеризується строгим членуванням стін, симетричним розташуванням дверей та меблів. Спорудження вілли можна вважати початком нового творчого періоду. На головному фасаді Вагнер розмістив два афоризми: «Sine arte sine amore non ect vsta» — без мистецтва і любові нема життя, «Artis sola domina necessitas» — єдиною повелителькою мистецтва є необхідність.
Житловий будинок по вулиці Універзітетсштрассе, 12 Відень (1887) Шестиповерхова споруда. Головний фасад із сімома осями вікон. Балкон акцентує увагу на парадних апартаментах. На головному фасаді пілястрами підкреслено вертикалі. На першому поверсі було запроєктоване кафе з окремим входом. На кожному поверсі розмішувались всього дві квартири оснащені ванною та туалетом. Ліфт у будинку з'явився пізніше.
Зрілий період творчості 1888—1908 Як раніше згадувалось Вагнер прикрасив фасад своєї вілли двома афоризмами: «Sine arte sine amore non ect vsta» — без мистецтва і любові нема життя, «Artis sola domina necessitas» — єдиною повелителькою мистецтва є необхідність, саме вони стали основною ідеєю подальшої творчості, а саме поєднанням краси та функціональності. 1896 року у публікації «Сучасна архітектура» архітектор розгорнув цю ідею, і стверджував «непрактичне не може бути красивим». Новий підхід не означав відмову від традиційних архітектурних форм, оскільки романська чи ренесансна арка мають не лише естетичний вигляд, але і оптимально розподіляють навантаження. Проте у контексті широкого розповсюдження технічних нововведень та появи нових матеріалів як бетон та алюміній, Вагнер вбачав свою задачу, як архітектора, у прагненні відповідати законам краси через пошук нових форм.
Архітектор створив свого роду «еволюційну теорію архітектури», у якій говорив про конструкцію як про «первинну клітину архітектури». «Кожен тип споруди походить від конструкції, яка поступово отримує облік твору мистецтва.»
Проєкти архітектора тісно пов'язані з сучасністю та зовнішнім середовищем. Вони розраховані на сучасну людину, мешканця великого міста. Доволі значна частина творчого доробку Вагнера присвячена проєктуванню громадських споруд: ділових центрів, банків, універмагів, санаторіїв, готелів. Урбаністичні мотиви ясно проглядаються у жилих та складських приміщеннях Земельного банку на площі Лобклвіцплац (1884), в «Анкерхаузі» (1894), універмазі «Нойман» на вулиці Кернтнерштрассе (1893). Тут вперше в історії архітектури була використане скляне прекриття внутрішнього двору будинку.
Зацікавлення Вагнера особливостями життя сучасної людини знайшло своє відображення у проєктування житлової архітектури. Варто зазначити, що Вагнер сам заробляв будівництвом житлових будинків і як архітектор і як власник. Після продажу він отримував капітал, що давав змогу реалізувати свій наступний проєкт.
Активна участь Вагнера у конкурсах сприяла швидкому творчому розвитку. Архітектор взяв участь більш як у тридцяти національних та міжнародних конкурсах на будівництво: віденської Фондової Біржі (1863), берлінського собор (1867 та 1890), віденського Дому правосуддя (1874), гамбурзької мерії (1876), церкви у Соборсінє (1879), берлінського Рейхстагу (1882), будівлі парламенту у Будапешті (1882), собору у грецькому місті Патри (1902), Міського музею імператора Франца-Йосифа у Відні (1903, 1909) тощо.
Здобувши перемогу у конкурсі на створення генерального плану Відня (1892—1893), Вагнер отримав призначення головним проєктувальником (1894) — «Інспектор муніципального будівництва», а також художнім радником Комісії по питанням транспортних засобів, та Комісії по контролю над Дунаєм. Після цього зодчий виконав ряд проєктів міського середовища: Віденської міської залізниці (1894—1900) та споруд на Дунайському каналі (1894—1906).
У 1894 році він став професором і куратором спецкурсу по архітектурі в Академії образотворчих мистецтв у Відні, цю посаду обіймав до 1912 року. У 1910—1911 роках — проректор Академії образотворчих мистецтв, Відень. Після того як Академія відмовила Вагнеру у наступнику, він виконував свої обов'язки ще чотири роки безоплатно.
1895 року Вагнера призначено членом постійного комітету по мистецтву в департаменті культури та освіти Відня.
Спроєктований у 1898—1899 роках ансамбль будинків відомих як Лінке-Вінцале, став яскравим прикладом будівель у стилі сецесія. Його учні заснували об'єднання прихильників нового стилю, Віденський сецесіон (1898). Вагнер вступив у нього у 1899 році, правда пробув лише до 1905 і покинув його разом з своїм другом Густавом Климтом.
Житлово-діловий центр «Цум Анкер» «Анкерхауз» (1894) вулиця Шпігєльгассе
У 1894 році страхова компанія «Цум Анкер» замовила дизайни цієї будівлі. У попередньому пректі пропонувалось фасади рясно оздобити орнаментальним декором. Важливою деталлю конструктивного вирішення є можливість зміни простору торгових павільйонів. Дизайнерське рішення фасаду тісно пов'язане з рішенням будівлі універмагу «Нойман» (зараз не існує). Обидва будинки мали великі скляні вітрини, що було новиною для віденських споруд.
Віденська залізниця (1894—1900)
Питання про будівництво віденської залізниці обговорювалось неодноразово. Вперше виникла потреба у ній 1857 році у зв'язку з розширенням міста. У період з 1871 по 1873 рік в міністерство було запропоновано 26 проєктів і концепцій. У 1873 вони були передані у Віденську міську раду. 1892 року Вагнера призначено художнім радником Комісії по питанням транспортних засобів. Архітектор відповідав за проєктування та будівництво усіх деталей: архітектурний проєкт всіх надземних та підземних споруд, освітлення, ліфтів і навіть таких невеликих деталей як огорожі, та поручні.
Перший детальний проєкт був готовий наприкінці 1894 року, а будівництво розпочалось 1895 року. Вагнером було виконано більш як 2000 ескізів. За планами архітектора мали збудувати 30 станцій та зупинок, 45 кілометрів залізничної колії: Приміська лінія (1895—1896), лінія Дунайський канал — Віденська долина (1896—1900), Кільцева лінія (1895—1897), лінія до Району II (1899 її з часом ліквідували).
Будівельна комісія дала чіткі вказівки, що до використання будівельних матеріалів: павільйони станцій повинні бути спроєктовані як будівлі, облицьовані декоративною кам'яною штукатуркою, аркові віадуки облицьовані цеглою світло-жовтого кольору, мости потрібно було виконувати з металу, а їх опори з тесаного каменю, і вирішені в простому ренесансному стилі. Це було зроблено для того, щоб всі споруди мали один стилістичний характер. Попри це частина станцій суттєво відрізняться. Лише єдина станція спроєктована, як купольна споруда — це станція у віденському районі Хитцинг, для імператорської сім'ї.
Перші зміни вагнерівської сітки залізниці відбулись у 1969 році у зв'язку з будівництвом віденського метро. На сьогодні значна частина станцій, мостів та тунелів належить до системи підземки і є невіддільною частиною міського пейзажу.