Не варто плутати з планом «Блау» Операція «Блау» () — стратегічна наступальна операція збройних сил Німеччини та її союзників на південному крилі німецько-радянського фронту в ході літньо-осінньої кампанії 1942 року. Операція проводилася в період з 28 червня і 24 листопада 1942 року під час Другої світової війни і мала за мету остаточно вивести Радянський Союз з війни.

Операція «Блау» за задумом була логічним продовженням операції 1941 року під кодовою назвою «Барбаросса». За планом операції німецькі війська завдавали потужного удару на південній ділянці фронту, намагаючись знищити угруповання радянських військ, що протистояло їм західніше Дону. Надалі завдавалися два розосереджені удари: перший удар — операція «Фішрайер» — потужним натиском вздовж річки Дон вермахт проривався до Сталінграда, другий удар — операція «Едельвейс» — завдавався на Кубань і далі на Північний Кавказ з метою відрізання нафтових родовищ Баку (Азербайджанська РСР), Грозного і Майкопа від основної території СРСР, надалі прорив крізь Кавказький хребет у Закавказзя. Для реалізації амбітних задач, група армій «Південь» була поділена на 2 групи армій: групу армій «A» та групу армій «B».

Після завершення розгрому невдалого радянського наступу в травні 1942 року на Харківському напрямку, загальний наступ німецьких військ розвивався доволі успішно. 28 червня за підтримки 2035 літаків Люфтваффе та 1934 танків і штурмових гармат група армій «Південь» чисельністю 1 570 287 осіб перейшла в наступ, просунувшись у перший день на 48 кілометрів вглиб оборони противника і легко відкинувши 1 715 000 солдатів Червоної армії, які зосереджувалися основні зусилля на відбитті гіпотетичного наступу німецьких військ на Москву навіть після початку «Блау». Військам вермахту вдалося за короткий час опанувати значну територію півдня Росії й майже увесь Північний Кавказ. Однак поступово опір радянських військ набував усе запеклішого характеру, особливо в районі Сталінграда. Й хоча більшість завдань була виконана, головної мети — виведення СРСР з війни та остаточного розгрому Червоної армії німецьким військам досягти не вдалося.

Передумови

Стратегічна ситуація на літо 1942 року Взимку 1941—1942 років радянські війська серією успішних контрнаступальних операцій завдали поразки німецькій групі армій «Центр» та відкинули її війська від Москви. Під час битви вермахт зазнав серйозних втрат і відступив на 100—250 км від радянської столиці. Червоною армією були повністю звільнені Тульська, Рязанська та Московська області, а також багато районів Калінінської, Смоленської та Орловської областей. Водночас, німецькому командуванню вдалося зберегти фронт, не допустити повного розгрому свого головного угруповання на московському напряму і закріпитися на Ржевсько-Вяземському плацдармі. Питання про володіння стратегічною ініціативою було відкладено до літньої кампанії 1942 року.

Попри ці невдачі, Гітлер продовжував наполягати на повному знищенні Радянського Союзу, але для реалізації цього амбітного завдання його армії були потрібні нафтові ресурси Кавказу. Отже, виходячи з економічних міркувань, ОКВ сформулював основні завдання майбутньої кампанії 1942 року: опанувати Донбасом та багатими землями Кубані й Ставропілля, перерізати маршрути підвозу нафти Волгою до Центральної Росії (шляхом захоплення стратегічно важливого міста Сталінград) та захопити головні центри нафтовидобутку на Північному Кавказі й у Закавказзі. У лютому 1942 року Верховне командування німецької армії (ОКГ) почало розробку плану наступної кампанії на Східному фронті. 5 квітня 1942 року Гітлер у директиві фюрера № 41 затвердив основний задум плану, відомого як план «Блау». Головною метою визначалося захоплення Кавказького регіону. Одночасно група армій «Північ» зосереджувалася на опануванні заблокованого Ленінграда та з'єднані з Фінляндією, а група армій «Центр» своїми активними діями максимально сковувала головні сили Червоної армії на московському напрямку.

Кавказ, великий культурно різноманітний регіон, через який простягаються однойменні гори, омивається Чорним морем на заході та Каспійським морем на сході. Регіон на північ від гір був центром виробництва зерна, бавовни та важкої сільськогосподарської техніки, тоді як його два головні родовища нафти, Майкоп, поблизу Чорного моря, і Грозний, приблизно на півдорозі між Чорним і Каспійським морями, виробляли близько 10 % всієї радянської нафти. Південніше за гори лежало Закавказзя, що охоплювало Грузію, Азербайджан і Вірменію. Цей індустріалізований і густонаселений район містив одні з найбільших нафтових родовищ у світі. Зокрема в районі Баку, столиці Азербайджану, що була однією з найбагатших республік СРСР, видобувалося 80 % нафти Радянського Союзу — близько 24 мільйонів тонн тільки в 1942 роціHayward (2001), p. 2..

Кавказ також багатий на вугілля, торф, кольорових і рідкісних металів. Поклади марганцю в Чиатурі, на Закавказзі, були найбагатшим окремим джерелом у світі, даючи 1,5 мільйона тонн марганцевої руди щорічно, половину загального видобутку Радянського Союзу. Північнокавказький регіон також виробляв велику кількість пшениці, кукурудзи, насіння соняшнику та цукрових буряків та інші необхідні харчові продукти.

Ці ресурси мали величезне значення для Гітлера та німецьких стратегічних планів на війну. З трьох мільйонів тонн нафти, які Німеччина споживала на рік, 85 % імпортувалося, головним чином із США, Венесуели та Ірану. Коли у вересні 1939 року почалася війна, британська морська блокада відрізала Німеччину від Америки та Близького Сходу, залишивши країну залежною від багатих на нафту європейських країн, таких як Румунія. Свідченням залежності Німеччини від Румунії став фактор споживання нафти; так, наприклад, у 1938 році лише одна третина з 7 500 000 тонн, спожитих Німеччиною, надходила з внутрішніх запасів. Нафта завжди була Ахіллесовою п'ятою Німеччини, і до кінця 1941 року Гітлер майже вичерпав запаси Німеччини, що залишило йому лише два значних джерела нафти: власне синтетичне виробництво в Третьому Рейху та румунські нафтові родовища, причому останні забезпечували 75 % від потреби від імпорту нафти Німеччиною в 1941 році. Усвідомлюючи скорочення запасів нафти та побоюючись повітряних атак противника на Румунію (основне джерело сирої нафти для Німеччини), стратегія Гітлера дедалі більше керувалася необхідністю захисту румунських родовищ та отримання нових ресурсів, необхідних, якщо він хотів продовжувати вести тривалу війну проти зростаючого списку ворогів. Наприкінці 1941 року румуни попередили Гітлера, що їхні запаси вичерпані і вони не можуть задовольнити вимоги Німеччини. З цих причин радянські нафтові родовища були надзвичайно важливими для промисловості та збройних сил Німеччини, оскільки війна, з оголошенням війни Сполученим Штатам, перетворилася на глобальну, могутність союзників зросла, а ресурси країн Осі почали відчувати дефіцитHayward (2001), pp. xvii, 2–5, 18.Bellamy 2007, p. 497..

Планування операції

Попередньою умовою для початку великого наступу вважалося очищення від радянських військ Керченського півострова й обложеного Севастополя та ліквідація радянських плацдармів під ХарковомПлан «Блау».

Сили країн Осі За замислом операції наступ планувалося провести на трьох оперативних напрямкахGlantz (1995), p. 110.Hayward (2001), p. 131.: «Блау» I: угруповання з 4-ї танкової армії генерала Г.Гота (перекинута з групи армій «Північ») та 2-ї польової армії за підтримки 2-ї угорської армії, мали завдання наступу в напрямку Курськ-Воронеж з подальшим просуванням вглиб території Росії з виходом на Волгу та забезпечення прикриття північного флангу усіх військ Вермахту, що наступають; «Блау» II: 6-та польова армія генерала Ф.Паулюса, завдає удару з району Харкова та просуваючись паралельно ударному угрупованню 4-ї танкової армії генерала Г.Гота, виходить на рубіж Волги в районі Сталінграда (штурм міста не визначався головним завданням); «Блау» III: 1-ша танкова армія генерала Е. фон Кляйста, наступає на південь від річки Дон, маючи 17-ту армію на західному фланзі та 4-ту румунську армію на східному фланзі угруповання, що наступає, із загальним завданням прорватися до Північного Кавказу.

Як і при плануванні операції «Барбаросса», німецьке керівництво розраховувало, що в результаті блискавичного наступу військ вермахту станеться серія оточень значних сил радянських військAntill (2007), pp. 31–32..

Склад сил

На літо 1942 року Верховне командування Червоної армії (Ставка ВГК) не змогло визначити напрямок головного німецького стратегічного наступу, який планувався вермахтом на літньо-осінню кампанію цього року, хоча воно і володіло німецькими планами. 19 червня начальник оперативного відділу 23-ї танкової дивізії майор Йоахім Райхель був збитий над радянською територією під час польоту літака спостереження над фронтом поблизу Харкова. Радянські солдати вилучили з його літака карти, на яких були детально описані німецькі плани операції «Блау», що незабаром були передані до Москви.

Йосип Сталін, однак, вважав, що це німецька хитрість, залишаючись упевненим, що головною стратегічною метою гітлерівської Німеччини в 1942 році буде Москва, частково через операцію «Кремль»Ziemke, Earl F. and Magna E. Bauer. Moscow to Stalingrad: Decision in the East. Washington, DC: Government Printing Office, 1987.. Ця німецька дезінформаційна операція мала за мету створення у радянського командування хибного враження про підготовку наступу наприкінці червня 1942 року німецьких військ із єдиною метою — захопити МосквуМягков М. Ю. Цена поражения под Москвой: потери и перспективы германской армии // Вермахт у ворот Москвы, 1941—1942 / Отв. ред. О. А. Ржешемский. — Москва: РАН. Институт всеобщей истории, 1999. — 303 с.. В результаті більшість військ Червоної армії була розгорнута саме на центральній дільниці німецько-радянського фронту. На південному фланзі гігантського фронту утримували оборону Брянський, Південно-Західний, Південний і Північно-Кавказький фронти. Маючи близько 1 мільйона солдатів на передовій і ще 1,7 мільйона в резервних арміях, їхні сили становили приблизно чверть усіх радянських військAntill (2007), p. 29.Glantz (1995), p. 301.. Після катастрофічного для Рад початку операції «Блау» вони кілька разів реорганізовували свої сили, що билися на цьому напрямку. Під час кампанії також розгорталися Воронезький, Донський, Сталінградський, Закавказький і Кавказький фронти, хоча не всі існували одночасноGlantz (1995), pp. 111—113..

Оскільки німецький наступ очікувався значно північніше, Ставка запланувала кілька фронтових наступальних операцій на півдні, щоб послабити німців. Найважливіший з них замислювався на місто Харків і проводився переважно Південно-Західним фронтом під проводом Семена Тимошенка за підтримки Південного фронту під командуванням Родіона Малиновського. Операція була запланована на 12 травня, безпосередньо перед запланованим німецьким наступом у цьому районі. В результаті Друга битва під Харковом закінчилася нищівною катастрофою для радянських військ, серйозно послабивши їхні силиAntill (2007), p. 37.. Водночас очищення Керченського півострова країнами Осі разом із битвою за Севастополь, яка тривала до липня, ще більше послабили сили противника і дозволили німцям постачати групу армій «А» через Керченський півострів і далі через КубаньAntill (2007), p. 49..

Наступ

Початкова фаза

28 червня 1942 року німецький вермахт перейшов у наступ, коли 4-та танкова армія прорвала слабку радянську оборону та розпочала рух на Воронеж. Завдяки хаотичному радянському відступу німці змогли швидко просунутися вперед, відновивши впевненість керівництва вермахту щодо успішності майбутнього великого наступу.