Вели́ка королі́вська ра́да — один із центральних органів влади у середньовічних монархіях Європи, що являв собою збори представників вищої аристократії й духовенства, які скликав король для вирішення найважливіших питань державного управління. Велика королівська рада у більшості країн була попередницею парламенту, однак мала, в основному, лише нарадові функції. Цей орган представляв інтереси панівних соціальних шарів і забезпечував королю підтримку політичної еліти країни.
На ранніх етапах розвитку цієї інституції Велика королівська рада була розширеним варіантом королівської курії () та для її найменування середньовічні хроністи також застосовували назву курія чи генеральна курія. Головними характеристиками, що відрізняли Велику раду від королівської курії у вузькому сенсі (королівського двору, малої ради), є її представницький склад (вся вища аристократія держави), епізодичність скликання, нечіткість і нарадчий характер функцій й особлива сфера компетенції, що включала найбільш глобальні державні питання.
Загальні принципи
Королівські ради європейських держав виникли зі стародавніх інституцій племінних народних зборів, які у міру формування військово-служилої та спадкової аристократії перетворювались на збори найвпливовіших осіб держави, без урахування думки яких було неможливим ефективне управління країною королем. Досить рано у таких радах почали брати участь і представники вищого духовенства — архієпископи, єпископи, абати найважливіших монастирів. Ці збори скликались королями й обговорювали ті питання, які монарх вважатиме за необхідне для ухвалення «найкращими людьми» країни. Упродовж практично всього періоду існування Великої королівської ради як державної інституції його компетенція лишалась розпливчастою, склад постійно змінювався на розгляд короля, а регулярність засідань, за деякими винятками, не склалась.
Розвиток феодалізму й посилення самостійності крупних світських і духовних сеньйорів призвели до падіння значення Великої королівської ради для системи управління. Він продовжував скликатись час від часу для виконання церемоніальних функцій (в тому числі санкціонування спадкування чи обрання короля), а також для вирішення найбільш глобальних проблем держави: оголошення війни, укладення міжнародних союзів або суду над тим чи іншим бароном королівства. Поточна діяльність з управління країною все більше концентрувалась у вузькому, неформальному зібранні наближених короля й вищих посадових осіб державної адміністрації — королівської курії. У міру ускладнення апарату управління виділялись нові заклади: судові колегії (Суд королівської лави в Англії, Паризький парламент у Франції тощо), фінансові органи (Палата шахівниці, Казначейство, Палата рахунків й інші). У XIII—XIV століттях на засідання Великої королівської ради почали залучатись представники середнього лицарства та, у більшості європейських монархій, королівських міст. З плином часу вони зайняли своє місце у королівській раді поряд зі спадковою аристократією й вищим духовенством. Це призвело до кардинальної трансформації цього закладу на загальнонаціональне станове представництво, яке набуло чіткішої компетенції у законодавчій та судовій галузях та здобуло право давати згоду на обкладення податками. В результаті народилась нова інституція — парламент.
У тих державах, де станове представництво не змогло завоювати центральних позицій у системі органів державної влади, Велика королівська рада у тій чи іншій формі продовжувала існувати поряд із парламентами (Франція, Кастилія, Арагон, Шотландія). Тим не менше її значення продовжувало падати, а сама вона неухильно витіснялась із політичної системи королівською курією (двором) та її закладами (Таємною радою, канцелярією тощо). У Німеччині королівська рада трансформувалась у колегію курфюрстів, в Англії була замінена палатою лордів англійського парламенту, а у Франції її повноваження було розподілено між Генеральними Штатами й верховним судом.
Національна специфіка
Англія Див. також: Вітенагемот.
В англійській історіографії під Великою королівською радою зазвичай розуміють орган, що виник одразу після нормандського завоювання та являв собою трансформацію англосаксонського вітенагемоту, здійснену в інтересах короля Вільгельма Завойовника Stenton, F. Anglo-Saxon England. — Oxford, 1971 . Велика королівська рада англо-нормандського періоду являла собою збори, на які мали прибувати всі барони королівства, що утримували свої землі безпосередньо від короля, а також вище духовенство (єпископи й абати). Участь у раді була одним з основних обов'язків феодальної аристократії, поряд з обов'язком виставляти певну кількість лицарів до армії. На відміну від вітенагемоту Велика королівська рада засідала регулярно, тричі на рік: на Різдво, Великдень і Трійцю.
Сфера компетенції ради приблизно відповідала компетенції вітенагемоту, однак практика винесення на обговорення поточних проблем державної влади була припинена: ці питання тепер вирішувались вузьким колом наближених короля у королівській курії. На розгляд ради виносились найбільш глобальні та політично важливі питання, що вимагали узгодження з баронами держави. Саме на такій раді на Різдво 1085 року було прийнято рішення про проведення загального перепису земельних володінь в Англії, результати якого склали «Книгу Страшного суду». Рада також відігравала важливу церемоніальну роль: збори усіх крупних баронів країни демонстрували послам іноземних монархів силу й авторитет влади короля Англії. Ще більше значення рада мала для забезпечення безпосередньої комунікації короля з представниками аристократії й віддалених регіонів країни та для врегулювання розбіжностей між різними баронами мирним шляхом, не вдаючись до міжусобних збройних конфліктів. Судові повноваження ради не мали великої ролі: для нормандської Англії була характерною розвинена судова система, підпорядкована безпосередньо королю як єдиному джерелу судової влади в країні. Законодавчі функції в англо-нормандський період також перебували в ембріональному стані: спираючись на англосаксонські традиції, королі одноосібно видавали закони і встановлювали податки, не запитуючи ухвали ради. Не була потрібна згода ради й на стягнення податків: окрім платежів, передбачених феодальним правом, королі періодично обкладали населення «данськими грішми», а під час Анжуйської імперії за рішенням короля були введені деякі додаткові види поборів.
Значення Великої королівської ради в Англії різко зросло після затвердження 1215 року Великої хартії вольностей, яка встановила, що введення податків має здійснюватись за згодою «загальної ради». Хартія також зафіксувала персональний склад ради: до неї мали залучатись єпископи, абати, графи, крупні барони та представники лицарства графств. Було створено спеціальний комітет для нагляду над королівською адміністрацією. Згодом, за часів правління Симона де Монфора, до складу ради були включені представники міст. З цього моменту інститут Великої королівської ради трансформувався в орган станового представництва, що отримав назву парламент. За традицією, першим англійським парламентом вважаються збори, скликані 1265 року Симоном де Монфором, на яких вперше було застосовано виборчу систему, а городяни стали повноправними учасниками ради. Остаточне оформлення парламенту як вищого органу законодавчої та судової влади Англії відбулось у 1295 році.
Шотландія Перші достовірні свідчення про існування в Шотландії Великої королівської ради належать до початку XIII століття, однак очевидно, що до того часу рада була вже сформованим інститутом. Можливо, його виникнення пов'язано з проникненням до країни англо-нормандських традицій за Давида I. Шотландська Генеральна рада (), як і її англійський аналог, включав всю вищу аристократію (ймовірно, утримувачів земель безпосередньо від короля: графів та баронів) і вище духовенство. Конкретний склад учасників і питання до обговорення визначались королем. Генеральна рада забезпечувала врахування думки шотландської знаті королями й під час неповноліття монархів брала на себе функції вищого органу влади у країні. Головними функціями ради були вирішення питань війни та миру, врегулювання суперечок між баронами й королем, ухвала законодавчих ініціатив монарха. Окрім Генеральної ради існувала вузька рада наближених і вищих чиновників королівської адміністрації, що здійснювала вирішення поточних проблем держави.
Іноді Генеральна рада йменувалась колоквіумом () чи парламентом (). Трансформація Генеральної ради на справжній станово-представницький парламент відбувалась поступово упродовж XIII—XIV століть. Особливістю Шотландії було паралельне існування двох органів, що представляли шотландську аристократію: парламенту, що займався головним чином питаннями фінансів, оподаткування й суду, та Генеральної ради, що збиралась для вирішення найважливіших політичних питань (спадкування престолу, призначення регентської ради, міжнародні відносини) та відрізнявся більшою неформальністю процедур скликання та функціонування. І в тому і в іншому органі брали участь вища шотландська знать і духовенство, однак до парламенту за Роберта Брюса були включені деякі лерди й делегати міст, що зробило саме цей орган інститутом національного представництва.
Зближення парламенту й Генеральної ради (що з XVI століття мала назву конвент чи збори станів ()) продовжилось у XVI—XVII століттях: компетенція обох органів у законодавчій та судовій сфері стала однаковою, до складу зборів станів увійшли представники лицарства й міст, оформилась сувора процедура їх скликання. Відміна полягала лише у коротших строках скликання зборів і в тому, що, на відміну від парламентів, зборів станів могли приймати рішення тільки з того питання, заради якого їх скликав король, а обговорювати інші питання вони не мали права. Це обмеження стало активно використовуватись монархами у XVII столітті для проведення саме через збори станів рішень про оподаткування, а за Карла II санкціонування стягнення податків стало єдиним питанням, що виносилось на їх розгляд. Функції державного управління у той самий час перейшли до компетенції Таємної ради. Збори станів як окремий орган державної влади існували до об'єднання Шотландії та Англії у єдину державу Велику Британію у 1707 році.
Франція Трансформація давньофранкського інституту народних зборів в аристократичну королівську раду в цілому завершилась за правління Карла Великого. Хоча головним інститутом королівської влади за Каролінгів став розгалужений апарат центральної адміністрації, що включав королівських посланців, графів, чиновників двору й судові колегії, що призначались королем, особливе місце в системі влади посіли з'їзди знаті королівства, на яких обговорювались найважливіші політичні та військові пропозиції Карла Великого. У цих з'їздах брали участь крупні світські й духовні магнати королівства зі своїми васалами, а іноді й ополченцями з числа вільних селян. Найбільшу роль набули з'їзди, що збирались наприкінці весни («травневі поля»). Хоч цей орган мав суто нарадовий характер, він забезпечував підтримку ініціативам короля з боку панівної еліти й цементував Каролінгську монархію.
У період феодальної роздрібненості у Франції інститут Великої королівської ради зазнав значної трансформації. В умовах послаблення королівської влади рада втратила представницький характер: монарху вдавалось залучити до неї лише залежних від нього єпископів та абатів, а також деяких прямих васалів короля з числа графів центральних регіонів Франції. Королівська рада залишалась вкрай аморфним утворенням. Він скликався лише з нагоди помазання короля чи оголошення війни. Ані законодавчих, ані фіскальних функцій ця рада не мала, а її судові повноваження знаходились у прямій залежності від здатності короля забезпечити виконання вироків ради стосовно крупних баронів. У XI столітті Пті-Дютайї, Ш. Феодальна монархія у Франції та в Англії X—XIII століть. — СПб., 2001 , «курія опустіла»: король був зайнятий підкоренням домену і не прагнув до встановлення своєї влади над феодальними князівствами Франції.