Проспе́кт Свобо́ди у Львові — центральна вулиця Львова, одна з найкрасивіших і найпрестижніших у місті, епіцентр ділового й культурного життя. В архітектурі проспекту Свободи переплелися риси сецесії й еклектики, що живиться історичними стилями класицизму, неоренесансу та бароко. Загальна довжина проспекту становить близько 575 метрів. З південного боку він обмежений площею Міцкевича, а з північного — вулицею Городоцькою, за якою проспект Свободи переходить у проспект В'ячеслава Чорновола (колишня вул. 700-річчя Львова).

Назва проспекту

Зміна політичної ситуації у Львові знаходила своє відображення у зміні назви його головної вулиці. З кінця XVIII століття проспект мав назву Нижні Вали, з 1855 року його непарний бік мав назву Карла Людвіга нижня, парний — Карла Людвіга верхня, з 1871 року непарний бік — Карла Людвіга, а парний — Гетьманська. У 1919 року непарну сторону, названу ім'ям австрійського ерцгерцога, польська влада перейменувала на вулицю Легіонів. Однак у міській польській говірці обидві частини проспекту до того часу уже отримали усталену назву — Гетма́нські Вали (). У 1940 році радянська окупаційна влада перейменувала бульвар на вулицю 1-го Травня. Німецько-нацистська окупаційна влада знову розділила проспект на дві сторони: парну сторону стали називати Опернштрассе (Opernstraße), непарну — Музеумштрассе (Museumstraße); в 1942 році їх об'єднали в Адольф Гітлер пляц (Adolf-Hitler-Platz). У 1944 році на короткий час повернули назви обидвох частин бульвару — вулиці Легіонів і Гетьманська. З 1945 — знову 1-го Травня. З 1959 — проспект Леніна, з 1990 року — проспект Свободи.

Історія проспекту Після приєднання Галичини у 1772 році до Габсбурзької монархії почали розбирати львівські оборонні мури, які на той час перебували в жалюгідному стані. У результаті ліквідації західної лінії укріплень утворили сучасні площі Міцкевича та Підкови (колись — площа святого Духа), а також парну сторону проспекту Свободи. Західна частина львівських міських укріплень складалася з Високої стіни (на якій стояли вежі різників, ковалів і слюсарів, торговців, пекарів), Низького замку (зі шляхетською й кутовою вежами) і Нижнього валу з артилерійськими бастіонами Фарським, Гетьманським і Міським).

У свою чергу, непарна сторона проспекту утворена з лівого берегу Полтви, який до ліквідації укріплень був болотистою місцевістю, на якій стояли де-не-де невеликі будиночки жителів передмістя та лепрозорій.

На місці, де нині розташований пам'ятник Шевченкові, у XVII—XVIII століттях споруджували невеликі тимчасові театри. У 1787 році в костелі Святого Хреста, який існував на місці нинішнього Національного музею, було відкрито перший стаціонарний львівський театр.

Формування проспекту Свободи — фактично другого (після площі Ринок) історичного центру Львова — розпочали в 1780-х роках. До 1800 року укріплення валів були переплановані — так сформували бульвар (Нижні Вали, з рядами тополь і пішохідною алеєю вздовж Полтви. З початку XIX століття прогулянки бульваром стали модними, на ньому з'явилися кіоски.

27 січня 1836 року в будівлі дирекції львівської поліції, яка розташовувалася на місці сучасного «Гранд-готелю», народився австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох (від його прізвища утворено поняття мазохізм). Захер-Мазох народився в службовій квартирі свого батька Леопольда Захера, тодішнього очільника львівської поліції.

З 1858 року Нижні Вали почали освітлювати газовими ліхтарями замість олійних. У 1887—1888 роках інженер Вацлав Ібянський накрив Полтву бетонними склепіннями в районі бульвару, а нові насадження дерев і квітів розробив відомий майстер садово-паркового мистецтва — інженер міських плантацій Арнольд Рерінґ. Уздовж непарної сторони бульвару в 1888 році проклали лінії кінного трамваю, а у вересні 1893 року — лінії електротрамваю.

Бульвар, що значно розширився, став місцем рандеву і «чорної біржі». Вечорами біля пам'ятника Архангелові Михаїлу збиралися комерсанти, в основному євреї, чекаючи телеграм з Відня: навпроти пам'ятника в будівлі товариства Галицької ощадної каси (нині музей етнографії та художнього промислу) містився телеграф; саме це місце колишньої «чорної біржі» з кінця 1990-х роках львів'яни зневажливо стали називати «клюмбою», місцем зустрічей львівських «політиків-аматорів»: пенсіонерів, люмпенів і маргіналів.

Разом з Марійською площею (нині площа Міцкевича) і вулицею Академічною (проспект Шевченка) Гетьманські Вали утворили єдину пішохідну, прогулянкову зону — так зване Корзо. З кінця XIX століття бульвар забудовувався чиншовими кам'яницями, де згодом відкривали готелі, банки, з'являлися модні крамниці.

Завершення будівництва Міського театру (нині — Оперний театр) у 1900 році стало важливим акцентом просторової композиції проспекту, перспективний вигляд на новий театр став одним з найпривабливіших у львівському урбаністичному ландшафті.

1901 року було влаштовано електричне освітлення бульвару. У міжвоєнний період суспільне значення проспекту підкреслювалося проведенням різноманітних масових акцій.

У 1941 році, під час німецької окупації Львова, міське будівельне управління розробило план перепланування бульвару в Адольф Гітлер ринг із тріумфальною аркою в центрі та пам'ятником фюреру.

У повоєнний час посилилося суспільне та транспортне значення проспекту. У 1951 році було ухвалено рішення припинити трамвайний рух проспектом. Після будівництва шляхопроводу вулицею 700-річчя Львова (нині проспект Чорновола) відчутно збільшився транспортний потік.

Як і в австрійсько-польські часи, люди продовжували неформально збиратися на бульварі — «чорна біржа» перетворилася на так звану «футбольну біржу». З перемогою львівської футбольної команди «Карпати» у фіналі Кубка СРСР 1969 року пов'язані єдині масові неорганізовані демонстрації на проспекті в часи, що передували перебудові.

Ближче до площі Міцкевича на Новорічні свята встановлювали центральну міську ялинку. На Різдвяні Свята радянські органи арештовували тут українських школярів і студентів за участь у вертепах та співання колядок. Студентів-порушників карали виключенням з навчальних закладів.

Сучасність

Сьогодні проспект Свободи — це найелегантніша і найпрестижніша вулиця Львова. Перші поверхи більшості будівель зайняті банками, дорогими магазинами, кав'ярнями, ресторанами та нічними клубами. У той же час в багатьох будівлях приміщення вище другого поверху, як і раніше, використовуються львів'янами як приватні помешкання.

З кінця 1980-х років проспект став місцем зібрань стихійних політклубів, так званої «клумби» (збиралися біля клумби навпроти Музею етнографії), мітингів і демонстрацій. З 1991 року на проспекті Свободі, на площі перед Оперним театром та пам'ятником Тарасові Шевченку, проводяться також концерти й інші святкові акції, зокрема, до святкування Дня міста активно проводилися реставрація і ремонт історичних будівель, реконструйована одна з середньовічних оборонних веж давнього Львова — вежа цеху крамарів, в якій розташований ресторан.

Посередині проспекту від Львівської опери до площі Міцкевича прокладена широка центральна алея завдовжки понад 300 метрів (нині в народі вона має назву «стометрівка»), в святкові дні заповнена львів'янами і туристами. Тут же, на алеї, збираються любителі шахів та доміно. Біля гранітних парапетів у підніжжя пам'ятника Т. Шевченкові підлітки люблять кататися на роликах, а закохані призначають побачення.

Пам'ятники

Тарасові Шевченку

Рішення про спорудження у Львові пам'ятника Тарасові Шевченку було прийнято 22 червня 1987 року. Обласний конкурс 1988 та республіканський 1989 років не визначили жодного проєкту-переможця. Однак, львівська громадськість вимагали якнайшвидшого встановлення пам'ятника. Було ухвалене рішення про використання спільного проєкту скульпторів Володимира і Андрія Сухорських та архітекторів Ю. Диби і Ю. Кромея — проєкту, що журі республіканського конкурсу назвала «відносно кращим». Збір коштів проходив як серед львів'ян та мешканців України, так і в середовищі діаспори. Виготовлення постаті відбувалося в Аргентині. Відлиту скульптуру доставили кораблем до порту Гамбурга, а звідти перевезли до Львова.

Урочисте відкриття пам'ятника Шевченку відбулося 24 серпня 1992 року — на річницю прийняття Декларації про державний суверенітет України, пам'ятник освятили ієрархи українських православної, греко-католицької, Вірменської католицької та римо-католицької церков. Рівно за чотири роки, з нагоди п'ятиліття проголошення Незалежності України, був відкритий 12-метровий елемент пам'ятника — бронзова «Хвиля Національного Відродження», котра стала однією з домінант проспекту.

Пам'ятник Шевченку є одним із місць проведення загальноміських урочистостей, а територія, котра до нього прилягає, продовжує бути місцем політичної та патріотичної активності львів'ян. Зокрема, тут розташовувались два Львівські майдани під час Помаранчевої революції 2004 року та Євромайдану 2013—2014 років. Після початку Війни на Сході України біля пам'ятника відбуваються урочисті заходи прощання львів'ян із загиблими воїнами та вшанування їх пам'яті.

Львівським броварям 9 травня 2011 року на проспекті Свободи у Львові відбулося відкриття пам'ятника львівським броварям, що являє собою бронзову фігуру ченця-броваря з діжкою пива на плечі (висота 2,5 метри). На особовому торці діжки розміщений складний годинниковий механізм, який кожного дня о 17:15 (вважається, що Львівська броварня заснована у 1715 році ченцями ордену Єзуїтів) він відтворює уривок гімну «Хто „Львівське“ п'є — 100 років проживе!», автором якого є відомий композитор Анатолій Кос-Анатольський у виконанні вокальної формації «Піккардійська Терція». Ініціатором встановлення пам'ятника виступила «Львівська пивоварня». Конкурс серед скульпторів був оголошений у вересні 2010 року, а переможцем став львівський скульптор Володимир Цісарик. Автор годинникового механізму — годинникар Олексій Бурнаєв. У відкритті пам'ятника взяли участь в.о. директора «Львівської пивоварні» Роман Головня, заступник мера Львова Василь Косів та автор фігури — Володимир Цісарик. Незабаром сюжет пам'ятника доповнили невеликі чоловічки — «батяри», встановлені в різних куточках міста. У вересні 2012 року пам'ятник львівським броварям передано у власність територіальної громади міста Львова.

Йозефу Швейкові У 2002 році біля входу до «Віденської кав'ярні», встановили один з пам'ятників сатиричному персонажу, вигаданому чеським письменником Ярославом Гашеком — бравому воякові Йозефу Швейкові, що сидить за столиком та попиває з кухля пиво. Автор пам'ятника — скульптор Сергій Олешко.

Втрачені

Станіславу Янові Яблоновському

Кам'яна фігура гетьмана Станіслава Яна Яблоновського, встановлена у 1752—1754 роках навпроти єзуїтського костелу, на сучасній площі Яворського, так як гетьман був фундатором ордену єзуїтів. Вважається, що його встановили вдячні мешканці Львова — 1695 року коронний гетьман Станіслав Яблоновський успішно керував обороною міста під час облоги Львова турецько-татарським військом. Ймовірно, автором барокової фігури був відомий скульптор Себастьян ФесінгерJ. Biriulow Rzeźba Lwowska od połowy XVIII wieku do 1939 roku. Od zapowiedzi klasycyzmu do awangardy. — Warszawa: Neriton, 2007. — S. 14—15. — ISBN 978-83-7543-00-97. . Фігура С. Яблоновського була виготовлена наприкінці XVIII століття й стояла біля оборонного муру Нижнього замку. Пізніше, після демонтажу фортифікацій Нижнього замку, вона була прибрана; повторно її встановили у 1859 році на набережній Полтви перед площею Каструм, що утворилася після знесення фортифікацій Нижнього замку. Вирізана з пісковику фігура гетьмана була представлена в лицарській збруї, із шоломом на голові й булавою в опущеній правій руці, через ліве плече був перекинений римський плащ. У міжвоєнний період «кам'яного гетьмана» трактували як зайву деталь головної міської вулиці. У 1932 році пам'ятник був перенесений на його попереднє місце. Безслідно зник по закінченню другої світової війни.

Янові III Собеському