Станом на червень 2023 року Голодомор визнали геноцидом українського народу 32 країни світу, Європейський парламент, уряд частково визнаної Чеченської республіки Ічкерія та 7 релігійних організацій (УГ КОЄ, Католицька церква, УГКЦГлава УГКЦ про Голодомор: «Ми всім говоримо про наш український біль, щоб подібні злочини проти людства більше ніколи не повторилися!» , Інформаційний ресурс Української греко-католицької церкви, 25 листопада 2017 року, Константинопольська православна церква, УПЦ КП, Українська автокефальна православна церква та УПЦ МП). Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» 28 листопада 2006 року.

Автор терміна «геноцид» та один з ініціаторів визначення геноциду в правових термінах — Рафал Лемкін — вважав Голодомор геноцидом українського народу.

Не всі дослідники погоджуються з класифікацією Голодомору геноцидом українського народуThe Historiography of Genocide, 414 (див. Заперечення Голодомору). Існує думка, що на відміну від Голокосту, Голодомор не був направлений на винищення цілої нації, жертви не підлягали особистому вбивству, що Голодомор був запланований та втілений на основі політичних розрахунків, а не расових чи етнічних переконаннях. Проте за кількістю жертв та з урахуванням обставин, Голодомор — єдина подія XX століття, яку можна порівняти з двома іншими найбільш дослідженими випадками геноциду: геноцидом вірмен та ГолокостомThe Historiography of Genocide, 415.

Точки зору Можна спрощено представити дві точки зору на питання визнання Голодомору геноцидом. Прибічники визнання вважають Голодомор штучно організованим з метою приборкати спротив українського народу насильницькій колективізації та знищити національний дух українського села, який залишався великою перешкодою створенню нової імперії, де домінувала би Росія. Противники визнання, погоджуючись зі злочинною політикою сталінізму, яка спричинила масовий голод (див. Заперечення Голодомору), пропонують розглядати всі масові голоди 1931—1933 рр. (в Казахстані та Україні, в частині Західного Сибіру, Поволжі та Кубані) як складне явище, спричинене, на додачу до політики Сталіна, багатьма факторами, від складного геополітичного становища до форсованої модернізації та індустріалізації.

Андреа Ґраціозі пропонує, спираючись на сучасні дослідження, розглянути можливість трактування подій 1932—1933 за межами двох альтернатив. На його думку, голод в Україні має деякі особливості, які виокремлюють його від голоду в СРСР в 1931—1933 рр. Останній став небажаним та неочікуваним наслідком ідеологічно визначеної політики починаючи з 1929 року: примусова колективізація (разом з примусовим оселенням кочових та напів-кочових племен в Казахстані); розкуркулення; впровадження колгоспів; зависокі норми заготівель. До літа 1932 року голод в Україні був схожий на масовий голод в інших регіонах СРСР, де він розпочався трохи раніше. Однак, від літа 1932 голод в Україні набуває особливих рис, коли Сталін вирішує використати голод як зброю. Як свідчить листування Сталіна влітку 1932 року, він підозрював широкий фронт спротиву від рядових колгоспників до високопоставлених комуністів, які саботували поставки хлібу на експорт та в міста.

Визначення Геноцид визначений у Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р. (ратифікована УРСР 22 липня 1954 р.):

Це визначення стало продуктом компромісу серед делегатів від різних країн. Радянська делегація наполягла та домоглася усунення соціальних і політичних груп з КонвенціїThe Ukrainian Famine of 1932—1933 as Genocide in the Light of the UN Convention of 1948 The Ukrainian Quarterly, Vol. LXII, No. 2, Summer 2006.

Також в українському законодавстві геноцид визначений у частині 1 статті 442 Кримінального кодексу:

Об'єктивна сторона цього злочину характеризується як діяння, спрямоване на повне або часткове знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом: позбавлення життя членів такої групи; заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень; створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне або часткове її фізичне знищення; скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі; насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу.

Аналогічне визначення геноциду передбачене в «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 р., а також у статті 6 Римського Статуту міжнародного кримінального суду.

Створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне або часткове їх фізичне знищення, може полягати в позбавленні групи продуктів харчування чи інших життєво важливих засобів існування, обмеженні або позбавленні медичної допомоги, створенні небезпечних для життя екологічних умов, насильницькому переселенні в непридатні для проживання місця тощо.

Аргументи на користь визнання

Рафал Лемкін Рафал Лемкін, співавтор правового визначення геноциду, вважав Голодомор класичним прикладом радянського геноциду, найдовшою та найширшою спробою русифікації та винищення української нації укр. . Українська нація надто велика для простого винищення. Натомість, релігійні, інтелектуальні, політичні еліти досить малі та можуть бути винищені, і саме тому радянська влада застосувала звичний набір засобів: масове винищення, депортації, примусову працю, вигнання та голод.

В присвяченій питанням геноциду книзі, Лемкін розглядає проблему геноциду ширше за ухвалене згодом ООН визначенняRaphael Lemkin, Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation — Analysis of Government — Proposals for Redress (Washington, D.C.: Carnegie Endowment for International Peace, 1944), С. 80.:

В українському геноциді Лемкін вбачає чотири складові, а саме: нищення української інтелігенції — мозку чи розуму нації аби паралізувати тіло нації. Основні удари були завдані в 1920, 1926 та 1932—1933 роках; ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви — «душі України». Та сама доля спіткала Українську Католицьку церкву після окупації Західної України; Голодомор українського селянства — зберігача української культури, мови, традиції тощо. Українське селянство було покладено в жертву створенню однорідного радянського народу. Всупереч спробам виправдати Голодомор тяжкими наслідками колективізації та розкуркулення, Станіслав Косіор в грудні 1933 року назвав головною загрозою радянської влади «український націоналізм»В номері «Известий» за 2 грудня надрукована промова Косіора на трьох сторінках, назва статті «Итоги и ближайшие задачи проведения национальной политики на Украине». Цитата, повністю: «В настоящее время основная угроза Украине исходит от местного украинского национализма, связанного с интересами империалистов».; заселення України іноетнічними елементами для радикальної зміни складу населення, розпорошення нації по всій Східній Європі.

Аналогічні заходи, на думку Лемкіна, були застосовані й до інших національних меншин Радянського Союзу. Ці заходи стали елементом розширення Радянської Імперії, оскільки ними швидко забезпечувалась однорідність багатоетнічного населення Радянського Союзу.

Здатність до неупередженого ставлення Лемкіна до питання Голодомору була піддана сумніву Антоном Вайс-Вендтом, оскільки він матеріально залежав від спільнот емігрантів зі Східної та Центральної Європи й у своїй боротьбі за ратифікацію конвенції підлаштовувався під обставини і трактував термін відповідно до потреб моментуАнтон Вайс-Вендт. Рафаель Лемкін та популярний дискурс про геноцид // Спільне, 28 жовтня 2019.Weiss-Wendt, Anton (2005). «Hostage of Politics: Raphael Lemkin on 'Soviet Genocide'». Journal of Genocide Research 7 (4): 551—559: at 555—556. doi:10.1080/14623520500350017. . Однак, 2008 р. професор Стівен Якоб висловив незгоду з інтерпретацією Вайс-ВендтаSteven Jacob, «Raphael Lemkin and the Holodomor: Was it Genocide?», 2008. надруковано в Holodomor: Reflections on the Great Famine of 1932—1933 in Soviet Ukraine. Однак, наполягаючи на тому, що Голодомор був направлений проти куркулів, Якобс втрачає основну ідею аналізу Лемкіна, який застосував поняття геноциду до всього українського народу, а не лише до куркулів, кількість яких, як зазначив Лемкін, надто мала..

СБУ та Апеляційний суд Києва

22 травня 2009 року Головне слідче управління Служби Безпеки України порушило кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України за фактом здійснення посадовими особами геноциду в Україні у 1932—1933 роках, від якого загинули мільйони громадян.

13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва підтвердив висновки слідчих Служби безпеки України про організацію вчинення в 1932—1933 роках на території УСРР керівництвом більшовицького тоталітарного режиму — Сталіним, Молотовим, Кагановичем, Постишевим, Косіором, Чубаром і Хатаєвичем — геноциду української національної групи, тобто штучного створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення, та закрив кримінальну справу на підставі пункту 8 частини 1 статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України, у зв'язку з їхньою смертюhttp://www.zaxid.net/newsua/2010/1/14/84027/.

Було доведено, що зазначені керівники більшовицького тоталітарного режиму організували та вчинили геноцид в Україні, створивши життєві умови, розраховані на фізичне знищення частини української національної групи, використавши для цього наступні механізми та способи: встановлення для України плану хлібозаготівлі до такого високого рівня, за яким цей план не міг бути реально виконаний, а якщо і виконувався — то тільки насильницьким шляхом із застосуванням репресій і за рахунок повного вилучення у селян зерна, насіннєвих запасів; занесення районів, населених пунктів, колгоспів, сільських рад на «чорні дошки», тобто блокування їх військами, недопущення виїзду населення за межі цих територій, повне вилучення продуктів харчування та заборона торгівлі; ізоляція території України спеціальними озброєними загонами, військовими частинами та міліцією; обмеження вільного пересування селян з метою пошуку продовольства та заборона листування; запровадження «натуральних штрафів»; проведення постійних обшуків з вилученням зерна, насіннєвих запасів, майна, одягу, всіх продуктів харчування, готової їжі; посилення заходів кримінальної репресії, включаючи розстріли осіб, які під час вилучення зерна, м'яса, картоплі, соняшника та інших продуктів харчування чинили опір владі.

Згідно з Висновком судової науково-демографічної експертизи Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи Національної академії наук України від 30 листопада 2009 року внаслідок вчиненого геноциду в Україні загинуло 3 млн. 941 тис. осіб, з них: протягом лютого — грудня 1932 року — 205 тис. осіб, у 1933 році — 3 598 тис. осіб, у першій половині 1934 року — 138 тис. осіб.

Встановленими фактичними обставинами справи доведено, що об'єктом злочинних дій вказаних в постанові осіб була саме безпека існування частини української національної групи, що підтверджується зібраними і перевіреними доказами створення для неї життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне винищення шляхом здійснення в Україні Голодомором, внаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб.

За нормами чинного українського національного та міжнародного законодавства національна група (нація) — це така, що історично склалася, стійка спільнота людей, для якої характерні спільна територія, економічні зв'язки, своя мова, відмінні особливості побуту, культури, духовності.

Частина української національної групи, проти якої в 1932—1933 роках було спрямовано злочин геноциду, повністю відповідає усім зазначеним ознакам.

Зібраними органом досудового слідства фактичними даними підтверджено, що організований та вчинений злочин геноциду був спрямований не проти представників інших національностей, які теж постраждали від Голодомору 1932—1933 років але в набагато меншій кількості, ніж етнічні українці, а саме проти частини української нації.