Довгоногий сцинк Шнайдера (Eumeces schneiderii)The Reptile Database: Eumeces schneiderii — вид ящірок родини сцинкових (Scincidae). Один із 7(9) видів роду довгоногих сцинків (Eumeces).The Reptile Database: EumecesRepFocus: Eumeces Ящірка середнього розміру, характерною особливістю якої є щільне пружне тіло, вкрите більш-менш однорідною гладенькою рибоподібною лускою. Поширений у субтропічному поясі від Північної Африки на заході до Північно-Західної Індії на сході. Мешканець передгір'їв і передгірних рівнин. Охороняється в ряді країнОпределитель земноводных и пресмыкающихся фауны СССР / А. Г. Банников, И. С. Даревский, В. Г. Ищенко и др. — М.: Просвещение, 1977. — 415 с. (с. 146—149)Göçmen, Bayram; Asaf Senol and Ahmet Mermer 2002 A new record of Schneider's Skink, Eumeces schneideri Daudin, 1802 (Sauria: Scincidae) from Cyprus. Zoology of the Middle East 27: 19—22Атлас пресмыкающихся Северной Евразии / Ананьева Н. Б., Орлов Н. Л., Даревский И. С. и др. — СПб.: Зоологический институт РАН, 2004. — 232 с. (с. 70—75).
Етимологія Назва роду походить від грецького eumeces = «подовжений», або «хорошої довжини». Також грецьке eumekes = «підтягнутий і високий». Крім того, довгоногі сцинки мають добре розвинені п'ятипалі кінцівки, що не характерно для інших сцинкових, у більшості яких кінцівки слабо розвинені або редуковані.
Вид названий на честь Йоганна Готлоба Шнайдера (1750—1822), німецького зоолога, натураліста і класичного філолога.
Назва на інших мовах: Schneider's Skink (англ.; дослівно «сцинк Шнайдера»); длинноногий сцинк (рос.).Пятиязычный словарь названий животных. Амфибии и рептилии. Латинский-русский-английский-немецкий-французский / Ананьева Н. Б., Боркин Л. Я., Даревский И. С., Орлов Н. Л. — М. : Рус. яз., 1988. — 560. с. (с. 241)
Опис Довжина тіла від кінчика морди до клоаки (L.) у самців до 165 мм, у самиць — до 155 мм. Хвіст (L.cd.) майже вдвічі перевищує довжину тулуба з головою: відношення L./L.cd. складає 0,55—0,66. За іншими даними загальна довжина тіла сцинка може досягати 43 см, з них хвіст може складати 21—24 см. Хвіст ламкий, здатний до регенерації. Кінцівки добре розвинені, п'ятипалі, з міцними кігтями. Маса тіла до 150 гОрлова В. Ф., Семенов Д. В. Природа России: жизнь животных. Земноводные и пресмыкающиеся. — М.: Издательство АСТ, 1999. — 480 с. (с. 318—324).
Голова із загостреною мордою, у скроневій частині трохи здута. Очі з рухливими повіками, нижні повіки вкриті круглими пластинками і непрозорі; зіниці круглі. Отвір вуха відкритий, слуховий прохід закінчується барабанною перетинкою. Ніздря розташована часто між двома напіврозділеними носовими щитками, рідше прорізана в одному носовому щитку; ніздря в 3 рази менша за вушний отвірФауна Узбекской ССР. Т. 1. Земноводные и пресмыкающиеся / Богданов О. П. — Ташкент : Изд-во АН Узбекской ССР. — 260 с. (с. 127—132).
Лускатий покрив Тіло вкрите гладенькою рибоподібною лускою. Під лускатим покривом залягають кісткові пластинки (остеодерми), завдяки яким тіло сцинка виглядає щільним і пружним на дотик. На голові остеодерми щільно зрощені з кістками черепу. Навколо середини тулуба 24—28, рідко 30 лусок. Два середніх поздовжніх ряди луски на спині трохи розширені. Два великих анальних щитка. На нижній поверхні хвоста — один поздовжній ряд розширених поперек луски.
Голова вкрита парними і непарними щитками. Міжщелепний щиток трикутної форми, загинається на верхню поверхню морди і торкається обох верхньоносових щитків. Лобно-носовий щиток один, передлобних — два. Кожний з двох лобно-тім'яних щитків коротший єдиного міжтім'яного щитка, який звичайно відділяє тім'яні щитки один від одного. Позаду тім'яних 2—6 пар загривкових щитків. Надзагривкових щитків 6; частина з них торкається лобного. Задньоносових щитків нема. Вилицевих щитків 2; передній значно коротший. Верхньогубних 7—9, звичайно 8. Верхньовійових 3—6. Скроневих щитків по 2 у верхньому і нижньому рядах. Ушний отвір спереду частково прикривають 4—6 лусочок трикутної форми. Позаду підбороднього щитка 2 непарних щитка.
Забарвлення
Тулуб зверху коричневого, коричнево-сірого, бурувато-оливкового або оливково-сірого кольору з жовто-помаранчевими, помаранчевими, рожево-червоними або червоними плямами, розташованими більш-менш правильними подовжніми рядами. По боках тіла, починаючи з шостого-сьомого верхньогубного щитка, пересікаючи вушний отвір, проходить помаранчева, рожево-червона або червона смуга, яка продовжується і вздовж передньої частини хвоста. У великих самців спинні плями і бічна смуга звичайно рожево-червоні, тоді як хвостова частина цієї смуги жовта або помаранчева. Нижня сторона тіла матово-біла, рідше жовтувата або помаранчева.
Молоді особини зверху сіро-коричнюватого або оливково-сірого кольору з 8—10 поздовжніми рядами білуватих пунктирних смужок і розташованими між ними темних плям, які проходять вздовж спини і боків тулуба. З віком світлі смужки зникають. Боки тіла жовтуваті, а кінчик хвоста помаранчевий.
Поширення Поширений у Північній Африці (на захід до Алжиру), на островах Середземного моря, Малій Азії (південний схід), Передній Азії, у Дагестані, Азербайджані, Закавказзі (на схід до східних районів Грузії), на півдні Середньої Азії (на північ до передгірних рівнин Копетдагу, околиць Мари і хребта Нуратау), в Ірані, Іраку, східній частині Туреччини, Афганістані, Пакистані, доходить до Північно-Західної Індії.
Особливості біології Місця проживання. Чисельність Більш-менш пов'язаний із передгір'ями та передгірськими рівнинами. Зустрічається в місцях із кам'янистими, лесовими і глинистими ґрунтами, звичайно з добре розвинутою трав'янистою, напівчагарниковою або розрідженою деревно-чагарниковою рослинністю. Іноді тримається в сухих руслах і тугайних заростях, проникаючи в прилеглі до передгір'їв піски. У гори піднімається до висоти 1300—1500 м н. р. м. Зустрічається в садах і виноградниках, на околицях полів, насипах зрошувальних каналів, серед розвалин, кам'янистих огорож і старих споруд для худобиПетроченко В. И. Материалы по распространению и экологии длинноногого сцинка на хребте Нуратау // Вопросы герпетологии: Материалы 7-й Всесоюзной герпетологической конференции. — Киев : Наук. думка, 1989. — 312 с. (с. 193—194)Богданов О. П., Сударев О. Н. Экология пресмыкающихся. — Ташкент: Укитувчи, 1989. — 128 с. (с. 90).
Поселення сцинків на хребті Нуратау (Узбекистан) мають форму вузьких смуг, які, як правило, тягнуться по кам'янистих схилах (переважно південних експозицій) уздовж більш-менш широких річкових долин і тимчасових водотоків, іноді заходячи вглиб передгірних рівнин на 2,5 км. Може утворювати окремі більш-менш локальні поселення в інших місцях, наприклад навколо кинутих кишлаків і на передгірних схилах із добрими захисними і кормовими умовами.
У Середній Азії сцинк є звичайним видом, де протягом екскурсії можна зустріти кілька особин, а місцями навесні — до 10—20 особин. Щільність популяції тут може складати 2 ос./га і більше. Досить високою є чисельність сцинка в горах Туркменії, де на 1 км облікового маршруту можна зустріти кілька особинАтаев Ч. А. Пресмыкающиеся гор Туркменистана. — Ашхабад : Ылым, 1985. — 344 с. (с. 164—177). У Закавказзі навесні й на початку літа за денну екскурсію можна зустріти не більше 4—6 ящірок.
На хребті Нуратау щільність популяції сцинку в смузі гірських напівпустель, степів та рідколісь (800—1400 м н. р. м.) складає в середньому на схилах 5,2 ос./га (місцями до 11,1 ос./га), по днищах саїв із розрідженою деревно-чагарниковою рослинністю — 3,9 ос./га (до 7,3 ос./га). У зоні передгірних напівпустель (500—800 м н. р. м.) щільність популяції в поселеннях сцинка значно нижча і складає 1,3 ос./га (до 2,5 ос./га).
Як сховище використовує пустоти між камінням, ущелини і тріщини в скелях та ґрунті, нори гризунів та інших риючих тварин, а також власні нори довжиною до 2 м і глибиною до 60 см. Влітку часто користується неглибокими тимчасовими сховищами під камінням і короткими власними норами. Взагалі віддає перевагу сховищам із кількома входами, розташованим на схилах південної та південно-східної експозиції. Вхід у сховище звичайно малопомітний і розташовується під камінням чи маскується куртинами рослин. При переслідуванні використовує щілини в скелях і серед каміння, порожнечі в ґрунті, навіть неглибокі, де на деякий час завмирає; з цією ж метою може швидко зариватись у пухкий ґрунт.
Сезонна і добова активність Пробуджується пізніше інших видів ящірок, у квітні — травні. На півдні Узбекистану перших сцинків зустрічали з середини квітня, у північних районах — у травні і навіть на початку червняДубинін В. Б, Эколого-фаунистический очерк земноводних и пресмыкающихся Хавастского района Ташкентской области УзССР // Труды Института зоологии и паразитологии АН УзССР. Т. 3. — Ташкент, 1954Калужина М. В. Морфология и биология отряда ящериц Зеравшанской равнины // Труды биологического факультета УзГУ. Зоология, вып. 46. — Самарканд, 1951.
Навесні і на початку літа активний переважно вдень (з 11:00 до 16:30). Влітку (липень—серпень) виходить на поверхню звичайно лише вранці (з 8:00) й перед вечором, причому ввечері проявляє меншу активність чи може взагалі залишатись у сховищі. На поверхні зустрічається в діапазоні температури приземного шару повітря 27—47 °С і температурі ґрунту до 52 °С, причому нерідко найбільшу активність проявляє в досить спекотні години дня. Полюбляє приймати сонячні купальні, у тому числі частково зариваючись у теплий пил. У спеку може підніматись на нижні гілки чагарників і на чагарнички трав'янистої рослинності або ховатись у глибокий затінок під деревами. У найбільш посушливі й спекотні роки влітку активним буває лише вранці. У кінці літа в деяких частинах ареалу може впадати в літню сплячку, яка пізніше може переходити в зимову сплячку.
На зимівлю в різних частинах ареалу уходить у кінці серпня — на початку жовтня. Зимує головним чином у норах гризунів, у тому числі в бокових віднірках жилих нір піщанок та інших гризунів. Сцинків під час зимівля також знаходили в пухкому ґрунті (лесах), куди вони глибоко заривались ще восени, а також під насипами ґрунту у виноградниках. Нерідко зимують групами, по кілька різновікових особин.
Розмноження. Розвиток Розмноження і розвиток сцинка вивчені погано. Статевої зрілості досягає після трьох зимівель при довжині тулуба з головою (L.) 110 мм і більше. Парування звичайно відбувається в кінці травня — червні. На хребті Нуратау строки парування розтягнуті (І декада червня — ІІ декада липня), хоча найбільша статева активність самців відмічена в середині червня. У липні — серпні самка відкладає 5—9 яєць (в середньому 4), розміром 13—15 × 8—9. Кладка яєць одна за сезон мм. Можливо самка здійснює певну турботу про потомство, що характерно для ряду видів сцинкових.
На хребті Нуратау молоді особини після вилуплення з яєць звичайно зимують не виходячи з виводкових камер і з'являються на поверхні лише навесні. Про постембріональний розвиток сцинка відомо небагато. Так, у Туркменії довжина тіла (L.) молодих сцинків після першої зимівлі в квітні—травні складає 54—63 мм, а маса тіла — 2,6—4,7 г, у червні — відповідно 60—70 мм і 3,5—6,3 г. Довжина тіла (L.) особин після двох зимівель складає 76—109 мм, а маса тіла — 9,5—29,2 г . Сцинків із довжиною тіла (L.) 60—70 мм в Узбекистані зустрічали в кінці липня — на початку серпня.
У популяціях сцинка більш-менш чітко виділяються 3 вікові групи особин: молоді (віком до 1 року), нестатевозрілі (віком 1—2,5 роки) і дорослі (особини, які тричі перезимували). При обліках чисельності на очі частіше потрапляють дорослі сцинки, що, можливо, пов'язано із прихованим способом життя молодих і нестатевозрілих особин. Тому важко встановити реальну вікову структуру і динаміку популяції сцинка.
Кожного року, як правило в середині травня — на початку червня, у особин різного віку відбувається линяння. Нестатевозрілі особини линяють також у кінці літа — на початку осені. Тривалість життя сцинків звичайно не перевищує 4—5 років.
Живлення