Іван Олександрович Гончаров ( , Симбірськ, нині Ульяновськ — , Санкт-Петербург) — російський письменник, член-кореспондент Імператорської Академії наук по Розряду Російської мови і словесності (1860).
Дитинство
Іван Гончаров народився 6 (18) червня 1812 в Симбірську. Його батько, Олександр Іванович (1754—1819), і мати — Авдотья Матвіївна (1785—1851) (до шлюбу Шахторіна) належали до купецького стану. У великому кам'яному будинку Гончарових, розташованому в самому центрі міста, з великим двором, садом, численними будівлями проходило дитинство майбутнього письменника. Згадуючи в похилому віці дитинство і рідну домівку, Гончаров писав в автобіографічному нарисі «На батьківщині»:
Багато чого з того, що Гончаров дізнався і побачив у цьому «селі», стало ніби початковим імпульсом у пізнанні помісного, панського побуту дореформеної Росії, який так яскраво й правдиво зображено в його творах «Звичайна історія», «Обломов» та «Обрив».
Коли Гончарову було сім років, помер його батько. У подальшій долі та духовному розвитку письменника важливу роль відіграв його хрещений батько, відставний моряк, Микола Миколайович Трегубов. Він відрізнявся широтою поглядів і критично ставився до деяких явищ сучасного життя. «Добрий моряк» — так вдячно називав Гончаров свого вихователя, який фактично замінив йому рідного батька. Письменник згадував: Мати наша, вдячна йому за важку частину взятих на себе турбот про наше виховання, взяла на себе всі турботи про його життя-буття, про господарство. Його челядь, кухарі, кучера злилися з нашою челяддю, під її управлінням — і ми жили одним спільним двором. Уся матеріальна частина впала на долю матері, відмінної, досвідченої, суворої господині. Інтелектуальні турботи дісталися йому.
Освіта
Початкову освіту Гончаров здобув удома, під керівництвом Трегубова, потім у приватному пансіонаті. У десять років його відправили до Москви для навчання в комерційному училищі. Вибір навчального закладу був зроблений за наполяганням матері.
Вісім років провів Гончаров в училищі. Ці роки були для нього важкими й малоцікавими. Духовний та моральний розвиток Гончарова йшов своїм шляхом. Він багато читав. Його справжнім наставником стала вітчизняна література. Гончаров згадував: Першим прямим учителем у розвитку гуманітета, взагалі в моральній сфері, був Карамзін, а в справі поезії мені й моїм одноліткам, 15–16-річним юнакам, доводилося вдовольнятися Державіним, Дмитрієвим, Озеровим, навіть Херасковим, якого в школі видавали за поета.
Великим одкровенням для Гончарова і його товаришів став Пушкін із його «Євгенієм Онєгіним», що виходив у світ окремими розділами. Він розповідав: Боже мій! Яке світло, яка чарівна даль відкрилися раптом, і які правди, і поезії, і взагалі життя, притому сучасного, зрозумілого, — ринули з цього джерела, і з яким блиском, в яких звуках! Це майже молитовне благоговіння перед ім'ям Пушкіна Гончаров зберіг на все життя.
Тим часом навчатися в училищі стало зовсім несила. Гончарову вдалося переконати в цьому матір, і та написала прохання про виключення його зі списку пансіонерів. Гончарову вже минуло вісімнадцять. Настав час задуматися про майбутнє. Ще в дитинстві виникла пристрасть до творчості, інтерес до гуманітарних наук, особливо до художньої словесності, — все це зміцнило в ньому думку завершити свою освіту на словесному факультеті Московського університету. Через рік, у серпні 1831 року, після успішної здачі іспитів він став студентом цього навчального закладу.
Три роки, проведені в Московському університеті, стали важливою віхою в біографії Гончарова. Це була пора напружених роздумів — про життя, про людей, про себе. Одночасно з Гончаровим в університеті навчалися Бєлінський, Герцен, Огарьов, Станкевич, Лєрмонтов, Тургенєв, Аксаков та багато інших талановитих молодих людей, які згодом залишили слід в історії російської літератури.
Життя після університету
Закінчивши влітку 1834 року університет, Гончаров відчув себе, за власним визнанням, «вільним громадянином», перед яким відкриті всі шляхи в житті. Насамперед Іван вирішив відвідати свої рідні краї, де на нього чекали мати, сестри, Трегубов. Симбірськ, в якому з дитинства все було таким знайомим, вразив подорослішалого Гончарова передусім тим, що геть не змінився. Усе нагадувало тут величезне сонне село. Саме таким знав Гончаров своє рідне місто в дитинстві, а потім і в юнацькі роки.
Ще до закінчення університету Гончаров вирішив не повертатися на постійне життя до Симбірська. Його вабила перспектива напруженого духовного життя в столицях (Москва, Санкт-Петербург), спілкування з цікавими людьми. Але була ще одна, таємна мрія, пов'язана з його давнім захопленням творчістю. Він вирішив обов'язково виїхати з дрімотного, нудного Симбірська. Але не виїхав. Симбірський губернатор наполегливо просив Гончарова обійняти посаду його секретаря. Після роздумів і коливань Гончаров прийняв цю пропозицію, а справа виявилася нудною і невдячною. Однак ці живі враження від механізму бюрократичної системи згодом стали у пригоді Гончарову-письменнику. Після одинадцяти місяців перебування в Симбірську він поїхав до Санкт-Петербурга. Гончаров вирішив власними руками, без чиєї-небудь допомоги, будувати майбутнє. Після приїзду в столицю він пішов працювати в департамент зовнішньої торгівлі міністерства фінансів, де йому запропонували посаду перекладача іноземного листування. Служба виявилася не надто обтяжливою. Вона певною мірою матеріально забезпечувала Гончарова і залишала час для самостійних літературних занять і читання.
У Петербурзі Гончаров зблизився з родиною Майкова. У цю сім'ю він увійшов як вчитель двох старших синів Миколи Аполлоновича Майкова —- Аполлона та Валеріана, яким викладав латинську мову і російську словесність. Їхній дім був цікавим культурним осередком Петербурга. Майже щодня там збиралися відомі письменники, музиканти, живописці. Пізніше Гончаров відмітив: Дім Майкова кипів життям, людьми, які приносили сюди невичерпний зміст зі сфери думки, науки, мистецтва.
Початок творчості
Поступово почалася серйозна творчість письменника. Вона формувалася під впливом тих настроїв, які спонукали молодого автора дедалі іронічніше ставитися до романтичного культу мистецтва, що панував у будинку Майкова. 1840-і роки — початок розквіту творчості Гончарова. Це була важлива пора в розвитку російської літератури, як і в житті російського суспільства загалом. Гончаров познайомився з Бєлінським, часто бував у нього на Невському проспекті, в домі Літераторів. Тут 1846 року Гончаров читав критику до свого роману Звичайна історія. Спілкування з великим критиком мало важливе значення для духовного становлення молодого письменника. Гончаров і сам засвідчив в одному з листів, яку роль для нього відіграв Бєлінський: Тільки коли Бєлінський регулював увесь вчорашній хаос смаків, естетичних та інших понять та ін., тоді й погляд на цих героїв пера (Лєрмонтова та Гоголя) став чіткішим і суворішим. З'явилася свідома критика … У своїх «Замітках про особу Бєлінського» Гончаров із симпатією і вдячністю розповів про свої зустрічі з критиком і про його роль як «публіциста, естетичного критика і трибуна, провісника нових прийдешніх початків суспільного життя». Навесні 1847 року на сторінках «Современника» було опубліковано «Звичайну історію». У романі конфлікт між «реалізмом» і «романтизмом» постав суттєвою колізією російського життя. Гончаров назвав свій роман «Звичайна історія», підкресливши таким чином типовість процесів, відображених у творі.
Подорож на фрегаті «Паллада» У середині XIX ст. почалося суперництво за вплив в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні Російської імперії та Сполучених Штатів Америки (які в ту пору прийнято було називати в Росії Північно-Американськими Сполученими Штатами, скорочено — САСШ). Головним об'єктом російсько-американського суперництва стала Японія, яка з 1639 року була закрита для іноземців. Прибуття іноземця на японську землю каралося стратою, і лише для китайських і голландських кораблів з 1641 року було зроблено невеликий виняток — їм дозволялося заходити для торгівлі в порт Нагасакі. І Росії, і Америці дуже хотілося залучити Японію як ринок збуту для своїх товарів, і вони майже одночасно направили свої військово-морські ескадри, щоб змусити японців відкрити країну для заходу відповідно російських і американських торгових кораблів. Російською ескадрою командував віце-адмірал Євфимій Васильович Путятін, американської — комодор Метью Перрі. Російська експедиція була споряджена не тільки для встановлення політичних і торговельних відносин з Японією, але й для інспекції російських володінь у Північній Америці — на Алясці.
Обидві експедиції були успішними — японці підписали і зі Сполученими Штатами Америки (1854 рік), і з Росією (1855 рік) торгові угоди, але це було досягнуто різними засобами. Комодор Перрі, який прибув до Японії 1853 року зі своєю ескадрою для демонстрації військової могутності Америки, попросту залякав японців, погрожуючи розстріляти з гармат їхню столицю — місто Едо (тепер — м. Токіо). Адмірал Путятін 10 серпня 1853 прибув у порт Нагасакі для проведення мирних переговорів, жодних прямих погроз не висловлював і домігся для Росії позитивних результатів, а в 1855 році, через 2 роки, закріпив налагоджені відносини договором.
У жовтні 1852 року Іван Гончаров, який служив перекладачем у департаменті зовнішньої торгівлі міністерства фінансів, був призначений секретарем адмірала Путятіна. З перших днів подорожі Гончаров вів подорожній журнал (матеріали якого лягли в основу майбутньої книги «Фрегат „Паллада“»). Експедиція тривала майже два з половиною роки. Гончаров побував в Англії, Південній Африці, Індонезії, Японії, Китаї, на Філіппінах, на безлічі невеликих островів і архіпелагів Атлантичного, Індійського і Тихого океанів. Висадившись на березі Охотського моря, Гончаров проїхав сухим шляхом через усю Росію і повернувся до Петербурга 13 лютого 1855 року.
Вже у квітневій книзі «Вітчизняних записок» за 1855 рік з'явився перший нарис про подорож. Наступні фрагменти публікувалися в «Морському збірнику» і в різних журналах протягом трьох років, а в 1858 році твір вийшов окремим виданням. Цикл подорожніх нарисів «Фрегат „Паллада“» (1855–1857) — своєрідний «щоденник письменника». Книга одразу стала великою літературною подією, вразивши читачів багатством і різноманітністю фактичного матеріалу і своїми літературними чеснотами. Книга була сприйнята як вихід письменника у великий і погано знайомий російському читачеві світ, побачений допитливим спостерігачем і описаний гострим, талановитим пером. Для Росії XIX століття така книга була майже безпрецедентною.