Битва в затоці Лейте — наймасштабніший морський бій в історії. Відбувся в морях, що оточують філіппінський острів Лейте з 23 по 26 жовтня 1944 року між союзним американсько-австралійським флотом і японським імператорським флотом. Японці намагалися знищити сили союзників, які прикривали висадку десанту на острів Лейте, вперше використовуючи тактику камікадзе. Проте в результаті флот союзників здобув важливу перемогу, потопивши, серед іншого, один з двох найбільших лінкорів світу «Мусасі» і пошкодивши другий — «Ямато». Після цієї битви Об'єднаний флот Японії не здійснював масштабних операцій.
Битва складалася з чотирьох окремих епізодів: битви на морі Сібуян, битви у протоці Суригао, битви біля мису Енгано і битви біля острова Самар, а також інших бойових сутичок.
Сили і плани сторін
Японський флот Для відбиття американського вторгнення на Філіппіни японське командування розробило план «Се-1» (яп. 捷 1 号 作 戦 Се: Ітіго: сакусен, «се» — «перемога»). Оскільки велика частина японської авіації була втрачена під час битви біля Маріанських островів, план полягав в масованому використанні флоту. Флот повинен був діяти трьома групами, загальне керівництво здійснював адмірал Соему Тойода зі штабу в Японії:
2-й флот в Сінгапурі під командуванням віце-адмірала Такео Куріти: 7 лінкорів, 11 крейсерів, 23 есмінці; 5-й флот на Тайвані під командуванням адмірала Кійохіде Сіми: 3 крейсера («Нати», «Асігару», «Абукума»), 7 есмінців; 3-й флот в бухті Хіросіма під командуванням віце-адмірала Дзісабуро Одзави: 4 авіаносця («Дзуйкаку», «Дзуйхо», «Тітосе», «Тійода»), 2 лінкора («Ісе», «Хюґа»), 3 легких крейсери («Ойодо», «Тама», «Ісудзу»), 8 есмінців.
Одзава повинен був йти з Хіросіми, підходячи до Філіппін з півночі. Авіаносці адмірала Одзави мали тільки 100 літаків, тому було вирішено використовувати їх в якості приманки для відволікання ударного з'єднання Вільяма Голсі на північ. Фактично, 3-й флот повинен був загинути, відволікаючи американські авіаносці на себе. Тоді 2-й флот Куріти переходить з Сінгапуру в Бруней, там заправляється, і з його сил виділяється «З'єднання С» адмірала Сьодзі Нісімури, яке йде в протоку Суригао на з'єднання з 5-им флотом адмірала Сіми. Потім Куріта пройде протоку Сан-Бернардіно і атакує американські транспорти з півночі. 5-й флот і з'єднання Нісимури пройдуть протоку Суригао і атакують транспорти з півдня.
План «Се-1» не мав навіть тіні шансу на успіх з урахуванням сил противника. Навіть якби Куріта прорвався в затоку Лейте, там не було такої кількості транспортів, потоплення якої виправдало б втрати. Він міг посіяти деяку метушню на плацдармі і серед допоміжних суден, але ціна була аж надто висока. А після підходу однієї або декількох авіаносних груп Голсі японські кораблі виявилися б у пастці. Японське командування усвідомлювало, що ризикує втратити весь флот в майбутньому бою. Однак Філіппіни треба було утримати за всяку ціну. Після війни адмірал Тойода пояснював свої розрахунки так:
«Якби сталося найгірше, ми могли б втратити весь флот, але я вважав, що треба піти на ризик… В разі невдачі в Філіппінській операції морські комунікації з півднем були б повністю відрізані і флот, повернувшись в японські води, не зміг би отримувати необхідного палива, а залишившись в південних водах, не зміг би отримувати боєприпаси і озброєння. Не було ніякого сенсу рятувати флот за рахунок втрати Філіппін».
Американський флот Американське командування розробило план вторгнення на Філіппіни — операцію «Кінг-2». Операція почалася раніше, ніж японці встигли підготуватися до реалізації плану «Се-1».
Американський флот складався з двох оперативних з'єднань під загальним командуванням адмірала Голсі:
Оперативне З'єднання 38 (віцеадмірал М. Е. Мітчер)
Оперативна Група 38.1 (контрадмірал Дж. С. Маккейн): 5 авіаносців, 6 крейсерів, 14 есмінців. Оперативна Група 38.2 (контрадмірал Д. Ф. Боган): 3 авіаносці, 2 лінкори, 3 крейсери,16 есмінців. Оперативна Група 38.3 (контрадмірал Ф. К. Шерман): 4 авіаносці, 2 лінкори, 4 крейсери, 3 есмінці. Оперативна Група 38.4 (контрадмірал Р. Е. Девісон): 4 авіаносці, 2 лінкори, 2 крейсери, 15 есмінців.
Оперативне З'єднання 77 (віцеадмірал Т. К. Кінкейд)
Оперативна Група 77.2 (контрадмірал Дж. Б. Олдендорф): 6 лінкорів («Пенсильванія», «Каліфорнія», «Теннессі», «Міссісіпі», «Меріленд», «Вест Вірджинія»), 8 крейсерів («Луїсвілл», «Портленд», «Міннеаполіс», «Денвер», «Коламбія», «Фінікс», «Бойз», «Шропшир»), 28 есмінців. Оперативна група 77.4 (контрадмірал Т. Л. Спраг) Оперативна Одиниця Таффі-1 (контрадмірал Т. Л. Спраг): Оперативна Одиниця Таффі-2 (контрадмірал Стамп): Оперативна Одиниця Таффі-3 (контрадмірал Кліфтон Спраг):
Битва в морі Сібуян (24 жовтня 1944)
22 жовтня Голсі відрядив дві групи авіаносців на базу флоту на острові Уліті, щоб взяти провіант і переозброїтися. Коли надійшов звіт Дартера про контакт, Голсі відкликав групу Девісона, але дозволив віце-адміралу Джону С. Маккейну з найсильнішою з авіаносних груп TF 38 продовжити рух до Уліті. Нарешті Голсі відкликав Маккейна 24 жовтня, але затримка означала, що найпотужніша американська авіаносна група не відігравала великої ролі в майбутній битві, і тому Третій флот фактично був позбавлений майже 40 % своїх повітряних сил протягом більшої частини бою. Вранці 24 жовтня лише три групи були доступні для удару по силах Куріти, і одна, яка була найкраще підготовлена для цього — Оперативна група Джеральда Богана (TG 38.2) — випадково виявилася найслабшою з груп, до складу якої входив лише один великий авіаносець — «Інтрепід», і легкі авіаносці типу Індепенденс — «Індепенденс» і «Кабот».
Тим часом віце-адмірал Такіджиро Оніші направив три хвилі літаків зі свого 1-го авіаносного флоту, що базувався на Лусоні, проти групи TG 38.3 контр-адмірала Фредеріка Шермана (чиї літаки також використовувалися для ударів по аеродромах на Лусоні, щоб запобігти японським наземним повітряним атакам на союзницьке судноплавство в затоці Лейте). Кожна з ударних хвиль Оніші складалася з приблизно 50-60 літаків.
Більшість атакуючих японських літаків були перехоплені, збиті або повернуті бойовим повітряним патрулем, особливо двома винищувачами з авіаносця Есекс на чолі з командиром Девідом МакКемпбеллом (який збив дев'ять атакуючих літаків).
Однак один японський літак (Йокосука) прослизнув крізь оборону та о 09:38 вразив легкий авіаносець Прінстон бронебійною бомбою вагою 551 фунт (250 кг). Незадовго до того, як бомба влучила в авіаносець, десять винищувачів приземлилися на злітну палубу з попередньої місії, а в ангарній палубі шість повністю завантажених і заправлених торпедоносців Авенжер чекали на наступну місію. Бомба влучила в один з торпедоносців, коли вона пробила корабель і вибухнула, що призвело до того, що інші п'ять торпедоносців також вибухнули. Бомба влучила в ту частину корабля, де зберігалася не тільки більшість торпед, але й бомби, які зберігалися ненадійно. В результаті вибуху в ангарі «Прінстона» сталася сильна пожежа, а його аварійна спринклерна система не спрацювала. Оскільки вогонь швидко поширювався, послідувала серія вторинних вибухів. Пожежу поступово було взято під контроль, але о 15:23 стався потужний вибух (ймовірно, в кормовій частині авіаносця), що спричинило багато жертв на борту «Прінстона» та ще більші втрати — 241 загиблих і 412 поранених — на легкому крейсері «Бірмінгем» (USS Birmingham), який був поруч, щоб допомогти з гасінням пожежі. «Бірмінгем» і три есмінці «Моррісон», «Гетлінг» і «Ірвін» залишилися з ураженим авіаносцем після того, як він вийшов з ладу. Спочатку есмінці намагалися підійти ближче, щоб допомогти екіпажу корабля загасити вогонь, але вони неодноразово стикалися з «Прінстоном» у бурхливому морі. Натомість «Бірмінгем» підійшов впритул, оскільки його більший корпус міг краще поглинати зіткнення. Також були пошкоджені легкий крейсер Рено і есмінці «Моррісон» і «Ірвін». Усі спроби врятувати «Прінстон» провалилися, і після того, як члени екіпажу були евакуйовані, корабель був остаточно затоплений — торпедований Рено — о 17:50. З екіпажу «Прінстона» 108 чоловік загинули, а 1361 вижили, були врятовані кораблями поблизу. Прінстон був найбільшим американським кораблем, втраченим під час боїв навколо затоки Лейте, і єдиним швидкісним авіаносцем класу Індепенденс, який затонув у бою під час війни. 17 винищувачів Grumman F6F Hellcat і 12 торпедоносців Grumman TBM Avenger загинули разом з Прінстоном.
Літаки авіаносців Інтрепід і «Кебот» атакували приблизно о 10:30, вразивши лінкори «Нагато», «Ямато» та «Мусасі» та серйозно пошкодивши важкий крейсер «Міко», який, після цього, відійшов на Борнео. Друга хвиля з «Intrepid», «Essex» і «Lexington» пізніше атакувала, VB-15 Helldivers і VF-15 Hellcats з Ессекса, завдавши ще 10 ударів по «Мусасі». Після цього авіанальоту «Мусасі» нахилився ліворуч. Третя хвиля від «Ентерпрайза» та «Franklin» вразила його додатковими 11 бомбами та вісьмома торпедами. Після цього «Мусасі» перекинувся та затонув приблизно о 19:35.
Загалом 24 жовтня п'ять авіаносців і один легкий авіаносець Третього флоту здійснили 259 бойових вильотів з бомбами і торпедами проти японського флоту, але цих атак було недостатньо, щоб нейтралізувати загрозу від Куріти. Найбільше атакували в морі Сібуян лише один лінкор «Мусасі», який був потоплений, а крейсер «Міко» був пошкоджений торпедою. Всі інші корабелі у флоті Куріти залишалися боєздатними. Спроба зупинити Куріту була здійснена силами шести повільних ескортних авіаносців, трьох есмінців, чотирьох ескортних есмінців і 400 літаків у битві біля острова Самар, які не мали надійної зброї, щоб потопити броньовані кораблі. Це контрастує з 527 бойовими вильотами, здійсненими Третім флотом проти японської, набагато слабшої, Північної авіаносної приманки Озави наступного дня.
Куріта розвернув свій флот, щоб вийти з зони дії літаків, пройшовши повз пошкодженого Мусасі. Голсі припустив, що цей відступ означав, що загроза, на даний момент, усунена. Куріта, однак, чекав до 17:15, перш ніж знову розвернутися, щоб попрямувати до протоки Сан-Бернардіно. В результаті важливого рішення, прийнятого адміралом Голсі, Куріта зміг пройти через протоку Сан-Бернардіно вночі, щоб несподівано і драматично з'явитися біля узбережжя острова Самар наступного ранку, прямо погрожуючи висадці військ на Лейте.
Битва в протоці Суригао (25 жовтня 1944)
Битва за протоку Суригао має важливе значення як останній бій лінкорів з лінкорами в історії. Битва за протоку Суригао була однією з двох морських битв лінкорів проти лінкорів у всій тихоокеанській кампанії Другої світової війни (інша була морська битва під час кампанії на Гуадалканалі, де лінкор Вашингтон потопив японський лінкор Кірішіма).
Японські сили «Південна група» Нісімури складалася зі старих лінійних кораблів «Ямасіро» і «Фусо», важкого крейсера «Могамі» та чотирьох міноносців «Сігуре», «Мічісіо», «Асагумо» та «Ямагумо». Ця оперативна група залишила Бруней після Куріти о 15:00 22 жовтня, повернувши на схід у море Сулу, а потім на північний схід повз південний край острова Негрос у море Мінданао. Потім Нішимура рушив до південного входу в протоку Суригао, маючи намір вийти в затоку Лейте, де він додасть свою вогневу міць до сил Куріти.
Другою ударною силою Японії командував віце-адмірал Кійохіде Шима і складалася з важких крейсерів «Начі» і «Асігара», легкого крейсера «Абукума» та міноносців «Акебоно», «Ушіо», «Касумі» і «Ширануї».
Японські південні сили були атаковані бомбардувальниками ВМС США 24 жовтня, але отримали лише незначні пошкодження.
Нісімура не зміг синхронізувати свої дії з Шимою та Курітою через радіомовчання, накладену на Центр і Південні сили. Коли він увійшов у протоку Суригао о 02:00, Шима був на відстані 25 морських миль (29 миль; 46 км) позаду нього, а Куріта все ще перебував у морі Сібуян, за кілька годин від пляжів Лейте.
Американські сили Коли японське південне угрупування наблизилося до протоки Суригао, вони потрапили у смертельну пастку, розставлену Сьомим флотом. Контр-адмірал Джессі Олдендорф мав у своєму складі значні сили: