«Че́лсі» (; ) — професійний англійський футбольний клуб із західного Лондона. З 1905 року виступає в англійській Прем'єр-лізі та провів більшу частину своєї історії у вищому дивізіоні англійського футболу. Один із клубів-засновників англійської Прем'єр-ліги 1992 року . «Челсі» шість разів ставав чемпіоном Англії, вісім разів вигравав Кубок Англії та п'ять разів Кубок Футбольної ліги. Також клуб досяг успіху на європейській арені, виграв двічі Лігу чемпіонів, Кубок володарів кубків УЄФА, Лігу Європи УЄФА та Суперкубок УЄФА. Єдиний клуб, який виграв усі клубні турніри УЄФА. Першими з лондонських клубів виграли Лігу чемпіонів УЄФА.
Першого великого успіху клуб досяг 1955 року, вигравши чемпіонат. Згодом став володарем кількох кубків Англії в 1960-х і 1970-х роках, але після цього не вигравав серйозних трофеїв аж до 1997 року. Минуле десятиліття було найуспішнішим періодом в історії «Челсі», коли він виграв два чемпіонські титули 2015, 2017 років.
Всупереч своїй назві, клуб розташований не в районі Челсі, а в сусідньому Фулемі. Домашній стадіон клубу, «Стемфорд Бридж», на якому він грає від моменту заснування, відкрито 1877 року, також розташовується там. Стадіон займає 11-те місце за місткістю в Англії, близько 41 тис. уболівальників«Стемфорд Бридж» займає 9-те місце за місткістю в Англії. Власником клубу з 2 липня 2003 року був російський бізнесмен Роман АбрамовичРоман Абрамович купив англійський футбольний клуб «Челсі». Вболівальники «Челсі», у зв'язку з цим фактом, нерідко виконували пісню «Калинка» під час футбольних матчів.
У «Челсі» помітний також значний український слід. Свого часу там грав Андрій Шевченко, а 15 січня 2023 року клуб підписав молодого українського таланта Михайла Мудрика за 100 мільйонів євро (включно з бонусами). Цей трансфер став найдорожчим в історії українського футболу.
Основна форма — сині футболки та шорти з білими гетрами, подібна комбінація використовується з 1960-х років. Клубна емблема кілька разів видозмінювалася в спробах модернізації клубної символіки; поточна емблема, церемоніальний синій лев, що тримає посох, є модифікованою версією емблеми, вперше прийнятої 1953 року; цю версію емблеми затвердили 2005 року. Клуб посідає п'яте місце за відвідуваністю домашнього стадіону за весь час участі в англійській Прем'єр-лізі. Середня відвідуваність домашніх матчів у сезоні 2018/2019 склала 40 437 осіб, це восьме місце в Прем'єр-лізі.
Головним тренером є Калум Макфарлейн. Теперішній капітан клубу — Ріс Джеймс.
2021 року «Форбс» оцінив клуб в $3,2 млрд.
Історія
Зародження «синіх»
Попри те, що в перші 50 років значних успіхів майже не було, клубу судилося дожити до славних часів з тієї миті коли одного разу осіннім недільним ранком 1904 року Генрі Огастес Мірс змінив свою думку. З усіх рішень, які вплинули на історію «Челсі», немає важливішого, ніж те, яке цей бізнесмен початку століття прийняв саме того дня.
Генрі Мірс був ентузіастом того виду спорту, який підкорив усю північ Британії, проте поки що не був так само популярний у столиці. На зламі століть Лондон не міг виставити жодної команди в Перший дивізіон футбольної ліги. Мірс знайшов відповідне для виступів футбольного клубу місце на території старого атлетичного комплексу в районі Стемфорд Бридж — вільна ділянка землі в західному Лондоні. Це було місце, яке він планував повністю переобладнати. Проте виникли непередбачені складнощі, а також вигідні пропозиції про придбання ділянки. Мірс був уже готовий продати землю і відмовитися від своєї спортивної мрії. Його товариш Фредерік Паркер, захоплений проєктом футбольного стадіону, спробував переконати його, проте одного доленосного недільного ранку Мірс сказав Паркеру, що він просто марнує час. Під час спільної прогулянки собака Мірса несподівано вкусив Паркера, викликавши в того кровотечу і сильний біль, проте потерпілого ця подія лише потішила. «Ти з біса добре переніс цей укус», — заявив Мірс, а потім запевнив свого товариша в тому, що відтепер довірятиме його судженням про інших. «Зустрінемося тут завтра о дев'ятій ранку і займемося ділом», — сказав він. Стемфорд Бридж знову ожив.
Проте спочатку замислювався зовсім не такий ФК «Челсі». Здавалося, що найкращий спортивний стадіон у Лондоні був недоречним на краю багатого Челсі, проте, як показала історія, Мірс зробив правильний вибір. Близькість до центру міста зробила це місце ідеальним для футболу.
Всупереч історії багатьох клубів Мірс вирішив створити команду для стадіону, а не навпаки. 10 березня 1905 року в пабі під назвою «Ніж м'ясника» відбулося засідання. Одне з питань порядку денного було про назву нового клубу. Варіанти «Стемфорд Бридж», «Кенсінгтон» і ФК «Лондон» відкинули. «Челсі» — ця назва була те, що треба, і тут почалася історія.
Член збірної Шотландії Джон Тейт Робертсон став першим тренером-гравцем, «Челсі» був укомплектований шанованими футболістами, і треба було знайти відповідну лігу. Південна ліга — природний вибір через розташування клубу, але вона недружньо налаштована щодо вискочок. Проте «Челсі» просто перевів погляд вище й вирушив просто у Футбольну лігу, що панувала на півночі.
29 травня 1905 року на щорічних загальних зборах Футбольної ліги клуб вибрали для участі у Другому дивізіоні. Паркер знову довів силу свого переконання, оскільки «Челсі» став першим в історії клубом, який потрапив у лігу, жодного разу не вдаривши по м'ячу.
Ранні роки
Свій перший матч «Челсі» провів 2 вересня 1905 року і програв з рахунком 1-0 «Стокпорту» на виїзді. Але «синім» не знадобилося багато часу, щоб довести, що вони гідні виступати в лізі. Натовпи уболівальників приходили на «Стемфорд Бридж», а на матч проти «Манчестер Юнайтед» прийшло 67 000 глядачів.
У кінці другого сезону «Челсі» вийшов у Перший дивізіон. У ті дні на «Стемфорд Бридж» ходило набагато більше простих глядачів, ніж пристрасних уболівальників. Тоді закладено традицію виспівувати імена улюблених гравців.
Перший голкіпер «Челсі» був однією з найпомітніших фігур на полі. Гравець англійської збірної, він важив понад 300 фунтів. Віллі «Товстуна» Фулка найбільше не любили нападники супротивника і судді.
У другому сезоні у клуб прийшов Джордж Гілсдон, якого прозвали «Кулеметом». Він став першим нападником «синіх», якого обожнювали уболівальники. За шість сезонів він забив 107 голів. Його партнер в атаці Джиммі Вайндридж оформив перший хет-трик «Челсі» у першому домашньому матчі «синіх» проти «Галл Сіті», який завершився з рахунком 5-1.
Нільс Міддельбю, на прізвисько «великий данець», став першим іноземним гравцем. Він провів у клубі вісім років і користувався величезною популярністю серед уболівальників.
Вів'єн Вудворд був улюбленцем публіки та разом з Гілсдононом і Вайндриджем складав трійку нападників англійської збірної. Якщо їхньої майстерності недостатньо, то був ще й Боб Віттингем, який забив 80 голів у 129 матчах.
У цей період перед Першою світовою війною на стадіон приходило дуже багато уболівальників, хоча вони й не завжди були задоволені результатами команди. У цей період «Челсі» встиг один раз вилетіти у Другий дивізіон. Сині дуже швидко змогли повернутися в Перший дивізіон, але вище за восьме місце їм піднятися не вдалося. Перша Світова війна втрутилась у всі сфери життя, перші місяці воєнного конфлікту «Челсі» встиг досягти першого фіналу Кубку Англії. Фінал 1915 року проходив у Манчестері, на стадіоні «Олд Траффорд». Через обставини, що склалися, для вболівальників «Челсі» виявилося неможливим туди вирушити. Супротивник «синіх» «Шеффілд Юнайтед» розташовувався ближче до цього стадіону. Через велику кількість людей у військовій уніформі, що були серед йоркширських уболівальників, матч охрестили «фіналом кольору хакі». «Челсі» програв із рахунком 0-3.
Між двома війнами
У 20-х роках минулого століття завдяки Кубку Англії та «Челсі», «Стемфорд Бридж» пережили кілька знаменних моментів. Попри те, що Мірс помер ще 1912 року, його задуми відносно стадіону втілили, коли на ньому відбулися три фінали Кубку в роки, що безпосередньо передували відкриттю стадіону «Вемблі» 1923 року.
«Челсі» мало не став учасником фіналу 1920 року програвши «Астон Віллі» з рахунком 1:3 у півфіналі.
Попри те, що 20-ті роки розпочалися з того, що команда зайняла найвище для себе місце — третє в Першому дивізіоні услід за «Вест-Бромвічем» і «Дербі», те десятиліття виявилось, можливо, найнепримітнішим в історії клубу.
Після закінчення сезону 1922/23 перед керівництвом «Челсі» встало безліч питань. Завдяки відсутності фінансування клуб перебував у скруті. Керівництво пішло на те, щоб проводити на стадіоні «Британські Легкоатлетичні ігри». 1924 року команда залишила вищий дивізіон, а повернутися зуміла лише у кінці сезону 1929—1930 рр.
Ознакою нічим не видатного періоду було й те, що обидва улюблені гравці були лівими захисниками — в середині десятиліття гравець збірної Англії Джек Герроу, відігравши за клуб 333 матчі, поступився місцем шотландській зірці Томмі Лоу.
Пройшовши через страхіття війни та зіткнувшись з економічною кризою лондонці потребували розваг і видовищ в умовах обмеженого вільного часу. Відвідуваність «Бридж» продовжувала зростати та досягла свого максимуму в жовтневу суботу 1935 року, коли 82905 глядачів зібралися на трибунах, щоб спостерігати за грою проти «Арсеналу». Ця цифра стала найбільшою також і в історії англійських футбольних чемпіонатів.
Було трохи дивно, що в лондонському дербі зійшлися ці дві команди. «Арсенал» тоді створив першу велику лондонську команду, яка на початку 30-х виграла чотири чемпіонати з п'яти.
Довгий час «Челсі» було не під силу змагатися з місцевими суперниками. Не маючи фінансових проблем із самого початку, в 30-х роках клуб витрачав чималі суми. Продовжуючи мати тісні зв'язки з північними сусідами, клуб за величезні гроші купив трьох нападників збірної Шотландії — Алека Чейна, Алека Джексона та Г'ю Галлахера.
Галлахер із невеликим зростом був головною зіркою на полі. «Челсі» перехопив його у «Ньюкасла» за рекордну для клубу на той чай суму в 10 тисяч фунтів стерлінгів.
Відвідувачі «Стемфорд Бридж», які шість років поспіль — найтриваліший період в історії клубу, який він провів поза вищим дивізіоном, — «насолоджувалися» футболом Другого дивізіону вперше змогли належним чином оцінити блискучу лінію нападу під час перемоги над «Манчестер Юнайтед» з рахунком 6:2. Надії були великі, проте очікування не виправдалися.
До Різдва «Бірмінгем» і «Дербі» відправили до воріт «Челсі» по шість м'ячів. «Арсенал» на «Бриджі» забив п'ять голів. Як наслідок, завершення сезону у нижній частині турнірної таблиці стало звичною справою. Це було великим розчаруванням.
Участь у Кубку Англії 1932 року поліпшила настрій: «Челсі» втретє у своїй історії досяг півфіналу. За іронією долі для Галлахера це був матч проти «Ньюкасла». Маленький форвард забив своїй колишній команді, проте «Челсі» програв із рахунком 1:2. У наступному сезоні команда фінішувала на 18 місці з 22-х.
Два доблесні захисники, Джек Герроу і Томмі Лоу упродовж чверті століття забезпечували якісну гру на лівому краю оборони, проте цього було недостатньо.
Деякі із зірок пропускали надто багато тренувань і погано діяли у багатьох матчах. 81 гол у 144 матчах був добрим результатом для Галлахера, проте, він запам'ятався і недисциплінованістю, і примхливим характером. Провівши в «Челсі» чотири сезони, він знову повернувся на північ.
У той час, коли Лондон стояв на порозі війни, «Челсі» не міг підняти дух уболівальників. Воротареві збірної Англії Віку Вудлі часто доводилося рятувати команду від вильоту, загроза якого посилювала смуток.
Перше чемпіонство. Кінець XX століття
Череда невдач була остаточно зруйнована тренером Тедом Дрейком, який вніс ряд змін в структуру клубу і привів «Челсі» до першого чемпіонства в сезоні 1954/1955 років. Він викорінив в «Челсі» останні ознаки аматорства.