Аварський каганат — племінне об'єднання типу «варварських імперій». Також відомі як псевдо-авари або євразійські авари. Племена цього каганату мешкали у Північному Причорномор'ї на теренах сучасної України та Придоння, пізніше перекочувавши на захід в колишні римські провінції Дакію та Паннонію, де і створили свій каганат. Сусідили з державами антів, гунів, булгар, кутригурів, оногурів.
Історія На службі Візантії
Близько 557 року авари рушили з Центральної Азії до Кавказу. Тут Аланський князь Сародіус виступав на дипломатичних переговорах, як посередник між псевдо-аварськими кочовиками на чолі з каганом Кандіком та Візантійською імперією
Взимку 558/59 року уклали угоду з візантійським імператором Юстиніаном I, за якою авари мали воювати за імперію проти «непокірних родів» за що отримувати щорічні виплати та інші пільги. Протягом наступних 20 років авари під орудою Заберхана і Баяна під воювали з утигурами, антами, гепідами. Згодом вони завоювали та приєднали до свого складу кочові племена кутригурів та сабірів. До 562 року авари контролювали басейн нижньої течії Дунаю та степи на північ від Чорного моряPohl, Walter (1998). "Conceptions of Ethnicity in Early Medieval Studies". In Little, Lester K.; Rosenwein, Barbara H. (eds.). Debating the Middle Ages: Issues and Readings. Wiley, p. 18.
Утворення каганату
Історію аварського каганату зазвичай починають з 567 року. Очолив державу видатний полководець каган Баян. Паннонія стала центром каганату, де була збудована система «хрінгів» — фортець, які складалися з концентричних кіл укріплень. Точних та постійних кордонів каганат не мав. З Панонії авари постійно нападали на слов'ян, франків, лангобардів та інші племена, а також на Візантію. У 567 році авари уклали союз з лангобардами, разом з якими знищили королівство гепідів. Потім авари почали поступово тиснути на лангобардів, які водночас отримали запрошення від візантійського екзарха Нарсеса переселитися до північної Італії.
Продовжуючи свою успішну політику налаштовування різних «варварів» один проти одного, візантійці переконали аварів напасти на склавинів у Малій СкіфіїCurta, Florin (2001). The Making of the Slavs: History and Archaeology of the Lower Danube Region, c. 500–700. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-1-139-42888-0. Після спустошення більшої частини земель склавинів, авари повернулися до Паннонії.
Коли Візантійська імперія не могла виплачувати субсидії, авари здійснювали набіги на балканські території імперії. 568 року Баян I з 10 тис. вояками розграбував Далмацію та Іллірію, фактично розірвавши візантійський сухопутний зв'язок з північною Італією та західною Європою. З 70-х років VI століття авари почали систематичні вторгнення у Візантію, завдали їй низки поразок. до 580 року аварський каган Баян I встановив верховенство над більшістю слов'янських, германських та болгарських племен, що жили в Паннонії та Карпатському басейні.
Візантія вимушена була платити аварам данину, яка у 583 році досягла 120 тисяч солідів (за Феофаном). У 587 році Баян спустошив Мезію, зруйнував Доростол (Силистрія), Сінгідун (на Дунаї), Маркіанополь (на західному узбережжі Чорного моря). Значні вторгнення аварів на Балкани відбувалися в 592, 598 та в наступні роки. У цей період до складу Аварської держави входила територія Закарпатської області.
У 599 році після поразки в битві при Вімінаціумі від візантійців деякі авари перейшли на бік Візантії, але імператор Маврикій вирішив не повертатися війська за Дунай, як це було прийнятоPohl 2002, p. 158. Він утримував свій військовий табір за Дунаєм протягом зими, але труднощі призвели до повстання армії на чолі із Фокою, що дало аварам вкрай необхідну перепочинок, і вони 610 року вдерлися до північної Італії. Після 615 року авари мали повну свободу дій на незахищених Балканах через відволічення візантійців на війну з Державою Сасанідів.
Авари уклали союз з Сасанідами, захопили Сінгідун, Вімінаціум (сучасний Костолац), Наїссос (сучасний Ниш) і Сердику (сучасну Софію), й цілковито знищили Салону 614 року. Однак численні спроби слов'ян та аварів узяти Фессалоніки, найважливіше візантійське місто на Балканах після Константинополя, закінчились невдачею — імперія утримала стратегічно важливий опорний пункт у тому регіоні. Інші невеликі міста на адріатичному узбережжі, такі як Іадера (нині Задар), Трагуріум (сучасний Трогір), Бутуа, Скодра й Ліссус (нині Лежа), також зуміли пережити навалу. Ісидор Севільський, однак, стверджує, що слов'яни цілком захопили Грецію. Окрім того, авари почали похід на Фракію, загрожуючи імперській торгівлі й сільському господарству. 617 року аварське військо підійшло до Константинополя. 623 року ведучи переговори з імператором Іраклієм, авари розпочали несподівану атаку. Хоча їм не вдалося захопити столицю імперії, вони пограбували передмістя та взяли в полон 270 тис. осіб внаслідок усієї військової кампанії. Виплати золотом та крамом аварам досягли суми 200 тис. солідівPohl 1988, p. 181.
Занепад Після невдалої облоги Константинополя у 626 році спільно з сасанідським військом могутність аварського каганата почала занепадати. Візантійські та франкські джерела задокументували повстання проти каганату слов'янських васалів — вендів.
У 630-х роках проти влади аварів повстав Само, що створив власну державу. Водночас почав повстання Кубрат з клану Дуло, що створив власну державу — Велику Болгарію. 631 року частина болгар на чолі із Альцеком, що програв боротьбу за владу в каганті, вдерлася до Баварії, але зазнали поразки від франкського короля Дагоберта I. Згідно з працею Костянтина VII «De Administrando Imperio, група хорватів, які відокремилися від Білої Хорватії, також воювала проти Аварського каганату, створивши власне князівство в ДалмаціїKardaras, Georgios (2019). Byzantium and the Avars, 6th–9th Century AD: Political, Diplomatic and Cultural Relations. Brill, p. 94.
Зі смертю Само в 658 році та Кубрата в 665 році деякі слов'янські племена знову потрапили під владу аварів, але Валук домігся незалежності хорутанів при підтримці Баварського герцогства. Хоча Аварський каганат зменшився вдвічі від свого початкового розміру, він зміцнив своє панування на захід від центральних частин басейну Середнього Дунаю та розширив сферу свого впливу на захід до Віденського басейну.
Наступне сторіччя Аварський каганат практично припинив активну загарбницьку політику. У VIII ст. починається конфлікт з Франкським королівством. Початку протистояння між аварами та франками поклало встановлення прямого франкського правління над Баварією у 788 році. У той час кордон між баварцями та аварами проходив на річці Енс. Перше вторгнення аварів до Баварії було відбито, і франко-баварські війська відповіли, перенісши війну на сусідні аварські території, розташовані вздовж Дунаю, на схід від Енсу. У 788 році у битві на річці Ібс авари зазнали тяжкої поразки, що сповістило про зростання могутності франків та занепад аварів у регіоніBowlus, Charles R. (1995). Franks, Moravians, and Magyars: The Struggle for the Middle Danube, 788–907. Philadelphia: University of Pennsylvania Press, pp. 47, 80Pohl 2018, pp. 378–379..
У 790 році авари спробували домовитися про мирне врегулювання з франками, але жодної угоди досягнуто не булоPohl 2018, pp. 378–379. У 791 році велика франкська армія, очолювана королем Карлом I, переправилась на аварську територію за Енс і почала просуватися вздовж Дунаю двома колонами, але не зустріла опору і невдовзі досягла району Віденського лісу, поблизу Паннонської рівнини. Жодної генеральної битви не відбулося, оскільки авари втекли перед наступаючою армією франків, а хвороба призвела до смерті більшості аварських конейSchutz 2004, p. 61. Почалися племінні чвари, що свідчили про слабкість каганату. Франків підтримували слов'яни, які створили держави на колишній аварській територіїSchutz 2004, pp. 61–62. Син Карла Великого, Піпін, захопив великий укріплений табір, відомий як «Кільце», в якому знаходилася значна частина здобичі з попередніх аварських кампанійDuruy, Victor (1891). Adams, George Burton (ed.). The History of the Middle Ages. Translated by Whitney, Emily Henrietta; Whitney, Margaret Dwight. H. Holt, p. 446. Рештки аварів відступили за річку Тиса. Карл I створив Аварську марку задля зміцнення влади на захоплених землях та протидії решткам аварів.
796 року аварські вожді здалися та прийняли християнство. Тим часом вся Паннонія була завойованаSinor, Denis (1990). "The Avars". The Cambridge History of Early Inner Asia. Cambridge University Press, pp. 218–220. У 799 році франки придушили аварське повстанняSchutz 2004, p. 62.
Перетворивши залишки аварів у своїх васалів і поставивши на чолі їх похрещеного кагана, франки надали їм, в межах Паннонської марки, утвореної 817 року з Аварської марки, частину області, з центром близько Саварії (нині м. Сомбатхей, що належить зараз Угорщині). У 804 році Болгарія завоювала південно-східні аварські землі в Трансільванії та південно-східній Паннонії аж до Середнього Дунаю, і багато аварів стали підданими Болгарської імперії. Каган Теодор, який прийняв християнство попросив допомоги у Карла I у 805 році, але помер ще до отримання допомоги. Його наступником став каган Авраам, який був охрещений як новий франкський клієнт. Його наступником став каган (або тудун) Ісаак, про якого мало що відомо.
Незабаром сюди стали проникати хорутани. Їх натиск був настільки інтенсивним, що в 811 р. франки виявилися змушеними виступити на захист аварів. Останній раз як окреме плем'я, що знаходилося у васальній залежності від франків, авари згадуються в джерелах, датованих 822 р. Через шість років, у ході адміністративних реформ Франкської держави, вони були перетворені в королівських підданих. 840 року східна половина Аварської марки була передана князю Прібіні. 829 року Болгарія поширила владу на центральні та східні частини традиційних аварських земельSkutsch, Carl, ed. (2005). Encyclopedia of the World's Minorities. New York: Routledge, p. 158.
Зникнення аварів Присутність аварів у Паннонії є безперечною у 871 році, але після цього ця назва більше не використовується хроністамиPohl 1998, p. 19. Велика кількість археологічних даних у Задунайській області також припускає наявність аварського населення в Карпатському басейні наприкінці IX століття. Археологічні знахідки свідчать про значну, пізню присутність аварів на Великій Угорській рівниніOlajos, Teréz (2001). "Az avar továbbélés kérdésérõl", pp. 50–56Ančić, Mladen; Shepard, Jonathan; Vedriš, Trpimir (2017). Imperial Spheres and the Adriatic: Byzantium, the Carolingians and the Treaty of Aachen (812). Routledge. ISBN 978-1-351-61429-0. Візантійські записи, включаючи «Notitia episcopatuum», «Additio patriarchicorum thronorum» Ніла Доксапатра, «Chronica» Петра Александрінського та «Notitia patriarchatuum», згадують аварів IX століття як існуюче християнське населенняOlajos 2001, pp. 50–56.
У 899 р. Паннонію захоплюють угорці, з якими зливаються залишки авар.Л. М. Гумільов Давня Русь і Великий степ. Широко відомий вислів руського літопису — «Погибоша акі обри (Обре)»Керрер, Микола. «Погибоша акі обре…» — газета «Історія», № 19'2001; так говорять про що-небудь загибле, безслідно зникле. Сенс цієї приказки — караюча рука Господа в змозі віддати належне і таким, здавалося б, непереможним, гордовитим і задоволеним своєю безкарністю людям як авари:
Територія