Міжнаро́дний рух Черво́ного Хреста́ і Черво́ного Півмі́сяця — міжнародний гуманітарний рух, в якому беруть участь близько 97 мільйонів добровольців у всьому світі. Метою діяльності руху є захист людського життя та здоров'я, запобігання людським стражданням та їх полегшення, незалежно від раси, релігійних та політичних поглядів.

Складовими частинами руху є: Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) — приватна організація, яка була заснована в 1863 році в Женеві, Швейцарія. Комітет, що складається з 25 членів має унікальні повноваження, які були наданні міжнародною спільнотою, щоб захищати життя та гідність жертв міжнародних та внутрішніх збройних конфліктів. Міжнародна Федерація Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (МФЧХ і ЧП) — організація, заснована в Парижі в 1919 році. Федерація займається координацією всіх національних організацій в межах руху. В тісній співпраці з національними організаціями вона проводить міжнародні гуманітарні операції, які потребують значних ресурсів. Міжнародний секретаріат Федерації знаходиться в Женеві, Швейцарія. Національні товариства Червоного Хреста та Півмісяця, які представлені 186 національними об'єднаннями, що визнані МКЧХ та є повноправними членами Федерації (МФЧХ і ЧП). Кожен з них працює в своїй країні відповідно до принципів міжнародного гуманітарного права та статутів руху. Залежно від обставин, національні об'єднання можуть виконувати додаткові гуманітарні завдання, які безпосередньо не визначаються міжнародним законодавством чи мандатами членів міжнародного руху.

Історія

Міжнародний комітет Червоного Хреста

Сольферіно, Анрі Дюнан та заснування Міжнародного комітету Червоного Хреста

Аж до середини XIX століття не існувало ефективної системи забезпечення лікування поранених у бою солдатів та місць для їхнього безпечного розташування. У червні 1859 року швейцарський бізнесмен Анрі Дюнан їздив в Італію для того, щоб зустрітися з французьким імператором Наполеоном III для обговорення труднощів проведення бізнесу в Алжирі, який тоді був окупований Францією. Ввечері 24 червня він приїхав в містечко Сольферино, де став свідком битви, під час якої загинуло або було поранено близько 40000 солдатів з кожного боку. Анрі Дюнан був шокований наслідками битви та відсутністю елементарної медичної допомоги пораненим. Він повністю відмовився від первинної мети своєї подорожі і кілька днів присвятив себе лікуванню та догляду за пораненими. Повернувшись додому в Женеву, він вирішив написати книжку, яку видав власним коштом в 1862 році під назвою «Спогади про Сольферіно». Він розіслав декілька екземплярів книжкок провідним політичним та військовим діячам Європи. Окрім видання книжки, Дюнан відстоював утворення національних, добровільних організації, які б допомагали пораненим солдатам під час війни. Крім того він закликав до розробки та підписання міжнародних договорів, які б гарантували безпеку нейтральних медиків та лікарень для поранених на полі бою.

9 лютого 1863 році в Женеві, Анрі Дюнан заснував «Комітет п'яти», до якого крім самого Дюнана ввійшли ще чотири представники впливових женевських родин: Гюстав Муаньє, правник і голова Женевського товариства публічного добробуту, лікар Луї Аппіа з великим досвідом роботи в польових умовах, друг і колега Аппіа Теодор Монуар із Женевської комісії гігієни та охорони здоров'я та Ґійом-Анрі Дюфур, впливовий генерал швейцарської армії. Комітет був комісією Женевського товариства публічного добробуту. Він поставив собі метою вивчити питання про можливість втілення ідеї Дюнана й організувати міжнародну конференцію щодо практичного втілення цієї ідеї в життя. Через вісім днів п'ятірка вирішила перейменувати свій комітет у «Міжнародний комітет допомоги пораненим». З 26 по 29 жовтня 1863 року у Женеві відбулася міжнародна конференція, організована комітетом. Конференція ставила перед собою мету розробити систему практичних заходів з метою покращення роботи медичних служб на полі бою. В роботі конференції взяли участь 36 делегатів: 18 офіційних делегатів від урядів країн, 6 представників неурядових організацій, 7 неофіційних чужоземних делегатів та 5 членів комітету. На конференції були преставлені: Австро-Угорська імперія, Баден, Королівство Баварія, Франція, Королівство Ганновер, Гессе-Кассель, Італійське королівство, Нідерланди, Пруссія, Російська імперія, Королівство Саксонія, Іспанія, Шведсько-Норвезький союз та Сполучене королівство Великої Британії та Ірландії.У резолюції конференції, прийнятій 29 жовтня 1863, зокрема були пропозиції про Заснування національних товариств допомоги пораненим солдатам; Статус нейтральності й захисту щодо поранених; Використання волонтерів для подання допомоги на полі бою; Організацю нових конференцій, метою яких було б вписати ці концепції в обов'язкові для дотримання правові міжнародні договори; Запровадження спільного символу для медичного персоналу, за яким його можна було б розрізнити — пов'язки із червоним хрестом.

Наступного року швейцарський уряд запросив уряди всіх європейських країн, а також Сполучених Штатів, Бразилії та Мексики на офіційну дипломатичну конференцію. Своїх делегатів прислали до Женеви шістнадцять країн. 22 серпня 1864 року конференція затвердила першу Женевську конвенцію «Про покращення становища поранених в польових арміях». Її підписали представники 12 країн та королівств:

Швейцарська конфедерація Велике герцогство Баденське Бельгійське королівство Велике герцогство Гессенське Данське королівство Італійське королівство Іспанське королівство Португальське королівство Нідерландське королівство Вюртемберзьке королівство Прусське королівство Французькаімперія

Конвенція складалася із 10 статей, які встановили перші обов'язкові правила, що гарантували нейтральність і захист під час збройного конфлікту пораненим солдатам, медичному персоналу й гуманітарним інституціям. Крім того конвенція встановила дві вимоги для визнання Міжнародним комітетом національного товариства допомоги: Національне товариство повинно мати визнання власного уряду Національний уряд відповідної країни повинен бути членом Женевської конвенції

Одразу ж після підписання Женевської конвенції національні товариства були засновані в Бельгії, Данії, Франції, Ольденбургу, Пруссії, Іспанії та Вюртембургу. Ще в 1864 році Луї Аппія та Шарль ван де Вельде, капітан нідерландської армії, стали першими незалежними й нейтральними делегатами, що розпочали діяльність під час збройного конфлікту під емблемою червоного хреста. Через три роки, в 1867 році, була скликана перша Міжнародна конференція національних товариств з медичної допомоги пораненим у війні.

Того ж, 1867 року, Анрі Дюнан був змушений оголосити банкрутство внаслідок невдач свого бізнесу в Алжирі, причиною якого почасти була його невтомна робота в Міжнародному комітеті. Невдачі в бізнесі й конфлікт із Гюставом Муаньє призвів до зняття Дюнана з посади секретаря Комітету та позбавлення членства в ньому. Дюнана звинуватили у фальшивому банкрутстві, й був виписаний ордер на його арешт. Він змушений був покинути рідне місто й ніколи туди не повертатися.

В наступні роки національні комітети руху були утворені майже у всіх європейських країнах. У 1876 році комітет утвердив назву «Міжнародний комітет Червоного Хреста», яка залишається чинною донині. Через п'ять років зусиллями Клари Бартон утворився Американський червоний хрест. Число країн, що підписали Женевську конвенцію збільшувалося, її положення стали виконуватися. Рух червоного хреста здобував повагу, до роботи національних комітетах зголошувалися численні добровольці.

Коли в 1901 році вперше вручалася Нобелівська премія миру, Норвезький Нобелівський комітет вирішив дати їх спільно Анрі Дюнану й Фредеріку Пассі — провідному пацифісту. Важливішою подією, ніж сама честь нагородження Нобелівською премією, було офіційне привітання від Міжнародного комітету Червоного Хреста, яке означало реабілітацію Анрі Дюнана й визнання тієї визначної ролі, яку він відіграв при утворенні Червоного Хреста. Ж. А. Дюнан помер через дев'ять років у маленькому швейцарському курортному містечку Гейден. Давній супротивник Дюнана, Гюстав Муаньє, помер двома місяцями раніше. Він президував у Комітеті довше, ніж будь-хто в його історії.

У 1906 - Женевська конвенція. 1867 року вперше була переглянута. Через рік Друга міжнародна мирна конференція у Гаазі прийняла Гаазьку конвенцію 1907, яка розширила дію Женевської конвенції на військові дії на морі. Перед Першою світовою війною, через 50 років після заснування Червоного Хреста й прийняття першої Женевської конвенції, у світі налічувалося 45 національних товариств допомоги пораненим. Рух вийшов за межі Європи й Північної Америки, до нього долучилися країни центральної й Південної Америки: Аргентина, Бразилія, Чилі, Куба, Мексика, Перу, Сальвадор, Уругвай, Венесуела; країни Азії: Китайська Республіка, Японія, Корея, Сіам; та Африки: Південно-Африканська Республіка.

Під час першої світової війни

З початком Першої світової війни, Міжнародний комітет Червоного Хреста зустрівся із надзвичайними складнощами, впоратися з якими зміг лише за сприяння національних товариств. Працівники Червоного Хреста прийшли на допомогу медичним службам європейських країн зі всього світу, включно з США та Японією. 15 жовтня 1914 року, Міжнародний комітет Червоного Хреста заснував Міжнародне агентство військовополонених, в якому до кінця 1914 вже працювало 1200 людей, здебільшого волонтерів. До кінця війни Агентство переслало понад 20 мільйонів листів та повідомлень, 1,9 мільйона передач й зібрало пожертвування на суму 18 мільйонів швейцарських франків. За сприяння Агентства близько 200 тисяч бранців змогли повернутися додому внаслідок обміну полоненими. Каталог Агентства за період з 1914 по 1923 роки зібрав понад 7 мільйонів карток, кожна з яких відповідала бранцю або пропалому безвісти. Цей каталог допоміг ідентифікувати понад 2 млн військовополонених і надав їм змогу встановити зв'язок із рідними. Зараз цей каталог позичений женевському Музею Міжнародного Червоного Хреста та Червоного Півмісяця. Право користуватися каталогом досі обмежене.

Упродовж війни Міжнародний комітет Червоного Хреста відстежував виконання сторонами конфлікту Женевських конвенцій 1907 року й у разі порушень, звертався до країни порушника зі скаргою. При першому в історії застосуванні хімічної зброї Червоний Хрест висловив палкий протест. Навіть не маючи мандату від Женевських конвенцій, Міжнародний комітет намагався покращити умови постраждалого цивільного населення. На територіях, які мали офіційний статус окупованих, Міжнародний комітет мав змогу допомагати цивільному населенню за умовами Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років. Ці конвенції були також правовою основою роботи Червоного Хреста з військовополоненими. Крім описаної вище роботи Міжнародного агентства, Червоний Хрест проводив інспектування таборів військовополонених. Протягом війни 41 делегат Червоного Хреста відвідав 524 табори на всій території Європи.

З 1916 по 1918 роки Міжнародний комітет Червоного Хреста опублікував низку поштових листівок з фотографіями з таборів військовополонених. На них було відображене щоденне життя бранців, отримання листів з дому тощо. Міжнародний комітет намагався таким чином вселити надію в серця родин військовополонених, зменшити непевність щодо долі близьких їм людей. Після війни Червоний Хрест організував повернення додому понад 420 тис. військовополонених. З 1920 року задача репатріації була передана щойно заснованій Лізі Націй, яка доручила роботу норвезькому дипломату Фрітьофу Нансену. Згодом його правовий мандат був розширений задачею надання допомоги біженцям і переміщеним особам. Нансен запровадив так званий нансенів паспорт, який видавався біженцям, що втратили своє громадянство. У 1922 році зусилля Нансена були відзначені Нобелівською премією миру.