Синто́ або синтої́зм, також шінтої́зм (, [ɕintoː], сінтō, «шлях божеств»; ) — політеїстична язичницька релігія японців. В основі лежать анімістичні, фетишистичні, тотемістичні вірування. На відміну від світових релігій не має засновника та єдиного святого письма. Сформувалася у релігійну систему під впливом буддизму, даосизму і конфуціанства. Виконувала роль державної релігії Японії у 1870—1945 роках. Представлена декількома школами і течіями. Об'єктами поклоніння є небесні й земні божества (камі) — небожителі, духи і явища природи, герої старовини, померлі родичі, тварини, предмети побуту тощо. Основні місця вшанування божеств — святилища (дзиндзя або ясіро); найбільші з них — Ісе, Ідзумо, Іцукусіма, Нікко. Традиційні форми вшанування божеств — молебні та свята (мацурі). Немає символу віри і догматів; розглядає людську природу як добру. Головним принципом цього вчення є жити зараз, бути «чистим, світлим, правильним і відвертим» (浄明正直), а не готувати себе до загробного світу. Серед базових кодифікованих книг — історичні хроніки й збірки міфів «Кодзікі», «Ніхон Сьокі», «Коґо дзюї» та інші, які містять основні положення, опис церемоній та тексти молитов. Також — Шлях богів (від , камі-но-міті).
Короткі відомості На відміну від світових релігій, Синто не має усталеного «священного письма». Натомість існує цілий ряд кодифікованих книг, так звані «Божественні правила» (神典), до якого входять «Кодзікі», «Ніхон сьокі», «Коґо дзюї» та інші, які містять основні положення, опис церемоній та тексти молитов цієї релігії.
Об'єктом поклоніння в Синто є боги-духи камі (神), що заселяють увесь всесвіт. Вони умовно поділяються на небесних і земних. Важливою складовою релігії є вшанування померлих родичів та проведення свят (мацурі). Головним принципом, яким керуються віруючі, є жити «чисто, радісно, правильно і відверто» (浄明正直).
Синто не має моралістичних концепцій подібно іншим філософсько-релігійним системам. Це гедоністична релігія, яка розглядає людську природу як апріорно добру. Головним кредом цього вчення є жити зараз, а не готувати себе до загробного життя.
Історія
Рання історія Довкола походження Синто вирують наукові дебати й політичні пристрасті. Більшість японських вчених, які захищають самобутність своєї нації та релігії, твердять що початки Синто вже можна знайти у неолітному періоді Дзьомон. Їм заперечують насамперед релігієзнавці Заходу з США, які наполягають на тому, що Синто склалося у період Яйой з появою на Японських островах рисівництва та великої кількості північно-азійських мігрантів. Ряд науковців взагалі вважають, що Синто не існувала як релігійна система принаймні до 18-19 століття, а тому варто говорити не про початки Синто, а про існування у доісторичні часи набору вірувань з елементами вшановування богів-духів камі.
На світанку історії мешканці різних регіонів Японії вклонялися різноманітним божествам. З появою і домінуванням держави Ямато у 3-5 століттях, з великої кількості божеств вивищуються боги-камі імператорської родини. Для упорядкування міфів та переказів, а також для створення ієрархії японських богів та доведення вищості богів пантеону Ямато, у 8 столітті були створені книги «Кодзікі» та «Ніхон Сьокі».
Ранні обряди проводилися перед лісами, горами або скелями. Боги-камі не були ще антропоморфними. Храмів або святилищ не існувало. Ситуація змінилася з приходом на Японські острови буддизму. Божества набули людських рис, а їх самих почали вшановувати у невеликих будівлях, які стали згодом святилищами-дзиндзя. Перші з них були зведені у Ідзумо (659) та Ісе (690).
Синто і Буддизм З появою у 6 столітті на Японських островах ієрогліфічної писемності, буддизму а також інших релігійно-філософських концепцій з Китаю, розпочався тривалий процес перетравлювання імпортованих ідей та структуризація японських традиційних вірувань. Перші хроніки 8 століття відобразили систему японської міфології, у яку були закладені поняття ієрархії богів-камі Японського архіпелагу та ідея божественності імператорського роду країни.
Швидке поширення буддизму сприяло змішанню його філософських положень з практикою японського Синто. Утворилася так звана синкретична система сінбуцу сюґо (神仏習合). У цій системі японські стародавні боги-камі, не втрачаючи своєї божественної природи, ставали бодгісаттвами або буддами й оборонцями буддистського Закону. Так зокрема, богиня сонця Аматерасу-Омікамі, до роду якої належали японські імператори, проголошувалась бодхісатвою Дайнічі-Ньорай (Великий будда сонця), центральною маніфестацією Будди.
Мирне співіснування Синто і буддизму тривало до середини періоду Едо. У 18 столітті японські вчені державницької філософської течії «кокуґаку» почали займатися пошуками «японськості» Синто, відкидаючи культурні нашарування попередніх епох. Зокрема Мотоорі Норінаґа (1730—1801) намагався відтворити первісний образ японської релігії, «відчищаючи» її від іноземних концепцій та постулатів. Ця загальна тенденція японської інтелектуальної еліти до поділу Синто і буддизму (神仏分離) набула втілення після реставрації Мейдзі (1868).
Синто як державна релігія З настанням періоду Мейдзі, Синто було відділене від буддизму та проголошене державною релігією. Імператор ставав головним первосвященником, довкола якого гуртувалися вірні — вся японська нація. Синтоїстські святилища були зведені у новоосвоєних землях Хоккайдо та завойованих територіях Тайваню і Кореї.
З 1871 року японський уряд поділив усі дзиндзя країни на 12 ступенів, які починалась святилищем імператорського роду в Ісе і закінчувались малими «капличками» у містах і селах. Держава організувала у навчальних закладах курси з основ Синто. Священники були прирівняні до державних службовців. Вперше були сформульовані синтоїстські догмати. Реформування Синто сприяло росту японського націоналізму, який поєднав західну ідеологію побудови нації зі східним містицизмом.
У 1945 році, з поразкою Японії у другій світовій війні та проголошенням принципу розмежування світської і духовної влади, Синто як державна релігія перестала існувати.
Післявоєнне Синто Хоча після війни Синто перестало бути основною релігією держави, а її голова, імператор Хірохіто проголосив, що він не є «богом», більшість японців залишились відданими цьому віровченню. Багато синтоїстів повернулись до споконвічного синкретизму з буддизмом. Опитування, які були проведені у 1970-х роках, засвідчили, що дві третини японців є водночас і буддистами, і синтоїстами.
Сучасні святилища-дзиндзя намагаються допомагати простим людям, обіцяючи їм «налагодження зв'язків» із місцевими богами-камі та пращурами. Більшість мешканців Японії відвідують святилища на Новий рік та свята мацурі. Синто продовжує відігравати важливу роль у житті японців.
Типологізація Синто Дослідники поділяють Синто на декілька типів для полегшеного розуміння цієї релігійно-філософської системи.
Синто святилищ — найстаріший і найпоширеніший тип синтоїзму у стародавній і сучасній Японії, який акцентує увагу на вшановуванні богів-камі конкретних місцевостей у конкретних місцях для поклоніння (святилищах дзиндзя).
Синто сектантське — різновид синтоїзму, який об'єднує близько тринадцяти релігійних громад, що утворилися у 19 столітті. Ритуали цих громад проводяться не у традиційних святилищах, а залах, на зразок протестантських церков. Синто даного типу включає секти поклонників гір, секти зцілювачів, конфуціанські секти та секти «Рідного синто» або «Відродження віри». Також, до цього типу синтоїзму часто відносять такі віровчення як Конко-кьо, Тенрі-кьо та Куродзумі-кьо, хоча їх представники дистанціюють себе від Синто.
Синто народне — тип синтоїзму, який складається з чисельних, але фрагментарних і не систематизованих вірувань у богів-камі, духів, привидів і чудовиськ. Релігійна практика зводиться до ворожби, зцілювань, шаманських обрядів. Більшість з них — це, переважно, запозичення з китайського даосизму та буддизму, однак є суто японські традиційні техніки.
Синто державне — одна з форм синтоїзму, який виконував функції державної релігії. Була панівною від реставрації Мейдзі (1868) до кінця другої світової війни. Характерними рисами цього Синто є відособленість від інших релігійних систем (буддизму чи конфуціанства) та верховенство імператора Японії, «живого бога» та первосвященника, над вірними.
Вчення і релігійні практики
Сінто за межами Японії
Кінець XIX — початок XX століть були відзначені експансією Японської імперії, що призвело і до поширення синтоїзму на колонізованих територіях. Всього з 1868 по 1945 рік на територіях під контролем Японії було побудовано 1640 святилищ. Крім того, починаючи з 1885 року на Гаваї стали переселятися японці, більша частина з яких покинула Японію з економічних причин; з 1908 року розпочалася також еміграція до Бразилії, де японці працювали на кавових плантаціях. Емігранти зводили храми для збереження своєї культури та поклоніння традиційним божествам.
Першим синтоїстським храмом на Гаваях став , побудований в 1898. Відомо, що незадовго до нападу на Перл-Харбор 7 грудня 1941 японські синтоїсти на Гаваях проводили церемонії на честь колишнього головнокомандувача японським флотом Того Хейхатиро. Один із храмів, збудованих на початку XX століття, підпорядковувався як японським органам, відповідальним за храмову систему, так і американській владі, оскільки був зареєстрований на території держави як некомерційна організація. Американські синтоїсти зазнали культурного впливу місцевого середовища. Так, до місцевого пантеону потрапили духи Джорджа Вашингтона та гавайського короля Камеамеа I. Після нападу на Перл-Харбор американський уряд закрив храм, побоюючись зростання антиамериканських настроїв серед японців, проте після капітуляції Японії у вересні 1945 року святиня продовжила свою роботу. Нечисленні храми на західному узбережжі США не були відновлені після війни.
На території Бразилії до початку Другої світової війни було побудовано два синтоїстські храми, обидва в штаті Сан-Паулу. Перший зведений у 1920 році Уецукой Сюхеєм у місті Промісан. Другий храм був побудований емігрантами з поселення в муніципалітеті Бастус 18 років по тому. Більшість емігрантів проводили ритуали поклоніння богам у родинному колі й рідше — спільно з сусідами. 11 великих святинь і донині перебувають у Бразилії.
На підконтрольних Японії територіях (Китай, Корея, острови Тихого океана, Сінгапур, Тайвань, Маньчжурія и Сахалін) храми зводили як японські переселенці, так і колоніальна влада. Більшість святилищ зводили переселенці, але багато з них пізніше отримали державне визнання і фінансування. Спочатку дзіндзя будували японські громади для свого користування, часто використовуючи ритуальні предмети зі своїх старих святилищ. У 1900 році японська влада збудувала перше велике святилище в колоніях, ним стало на Тайвані. За ним послідували інші великі святилища, такі як Тьосен дзінгу в Кореї та храм Карафуто на Сахаліні. Ці святилища зводилися за указом губернатора і без консультації з синтоїстським духовенством, їх політику визначали військові. Храми відображали концепцію державного синто не вважалися релігійними установами. Місцевих жителів насильно змушували відвідувати храми, особливо з 1937 року, коли була прийнята політика їх асиміляції. Місцевих жителів примушували відвідувати їх на знак поваги до Японської імперії та імператора, часто такі візити мали явно принизливу форму. Паралельно придушувалися місцеві релігії, їхні храми руйнували, а статуї викидали. Місцевих жителів закликали встановлювати в будинках камідани. Метою такої політики було придушення національної ідентичності колонізованих народів. Синтоїзм як релігію в колоніях проповідували різні синтоїстські секти, особливо Тенрікьо. Після закінчення Другої світової війни уряди звільнених країн знесли більшість японських святилищ.