Хань (народ)

Ханьці (, ханьцзу; , ханьжень), або ханьський народ, — східноазійська етнічна група, корінна для Великого Китаю.

Із глобальною чисельністю понад 1,4 мільярда осіб, ханьці є найбільшою етнічною групою у світі, становлячи близько 17 % населення планети. Ханьці складають 91,11 % населення Китаю та 97 % населення Тайваню.

Вони також становлять приблизно 75 % населення Сінгапуру і є значною діаспорною групою в інших країнах Південно-Східної Азії, зокрема в Таїланді, Малайзії, Мʼянмі, Філіппінах та Індонезії.

Ханьці справили визначальний формувальний вплив на китайську культуру та історію Китаю.

Походячи з регіону Чжунʼюань, ханьці простежують своє походження та культуру до конфедерації землеробських племен, що мешкали вздовж середньої та нижньої течії Хуанхе у північно-центральних рівнинах Китаю.

Згодом ханьці та їхня культура поширилися на південь материкового Китаю внаслідок масштабних і тривалих хвиль міграції в різні періоди китайської історії, зокрема за часів династій Цінь (221–206 рр. до н.е.) та Хань (202 р. до н.е. – 220 р. н.е.). Це призвело до демографічного й економічного зміщення на південь та поступової асиміляції різних неханьських етнічних груп протягом століть.

До періоду династій Тан і Сун ханьці стали основними мешканцями родючих низовин і міст Південного Китаю, тоді як етнічні меншини переважно займали гірські райони.

Етнонім

Термін китайці в українській мові може виступати на позначення всього населення держави Китай і як етнонім китайців (ханьців), основної етнічної групи населення Китаю.

Китайці — населення держави Китай, яке за етнічним і релігійним складом є доволі різнорідним. Попри те що, 9/10 населення країни складають китайці (ханьці), деякі з народів Китаю (офіційно — етнічні меншини) є доволі численними (скажімо чжуанів понад 15 млн осіб, дунганів (хуей) — 8 млн осіб, уйгурів  — бл. 7 млн осіб, іцзу — понад 6 млн осіб і т. д.), вони проживають на своїх етнічних землях компактно, як правило у напівнаціональних автономіях (Сіньцзян-Уйгурський, Гуансі-Чжуанський та інші автономні райони), і мають високі рівні національної ідентичності, давні історичні традиції, самобутні культури — крім власних мов часто також власні писемності і тривалі літературні традиції.

До таких народностей, у першу чергу, слід віднести тибетців (основне населення анексованого в 1950-х рр. Китаєм Тибету), ряд тюркських народів північного заходу Китаю, також уйгурів, деякі тунгусо-манчжурські та монгольські народи півночі й північного сходу Китаю (монголи Внутрішньої Монголії, маньчжури тощо). Значну національну свідомість і відчуття окремішності мають також народи, які колись мали, мають (в тому числі й віднедавна) або борються за державне самовизначення — крім названих тибетців, також корейці на крайньому північному сході Китаю; узбеки, казахи, киргизи на північному заході держави тощо. Саме вище названі народи на еміграції найчастіше творять окремі національні громади, чітко вирізняючи себе від китайців, і таким чином сприймаються від них окремо у світі, на відміну від більшості народів Південного і Південно-Східного Китаю, як близьких етнічно і мовно до ханьців сино-тибетських народів, так і паратайців (чжуани, таї, буї), що в історичному і культурному плані мають давні зв'язки з народами Індокитаю.

Історія Ханьський народ мав суттєвий вплив на історію Китаю, будучи етнічною більшістю регіону протягом більшої частини його історії. Домінуючий історичний наратив Китаю зазвичай подається як передача влади через династії — періоди, під час яких країна переживала цикли розширення, занепаду, єдності та фрагментації.

Протягом цього тривалого імперського періоду династичного правління ханьці, подібно до самого регіону, переживали як періоди глобальної могутності, так і періоди пригнічення, — часи війни і миру, впливу й ізоляції, єдності та поділу.

Ханьцям часто приписують домінуючі позиції в управлінні протягом цього династичного періоду китайської історії, хоча в окремі важливі періоди династична влада перебувала в руках неханьських етнічних меншин. До прикладу: китанська династія Ляо (916–1125), монгольська династія Юань (1271–1368), а також чжурчженська династія Цзінь (1115–1234) і династія Цін (1644–1912; спочатку «Пізня Цзінь», 1616–1636).

Доісторія

Доісторія ханьського народу тісно пов’язана з археологією, біологією, історичними письмовими джерелами та міфологією. Етнічна основа, від якої ханьці ведуть своє походження, сформувалася з конфедерацій пізньо-неолітичних та ранніх бронзових землеробських племен, відомих як хуася, що мешкали вздовж басейнів Гуаньчжуна та Хуанхе у північному Китаї.

Крім того, численні етнічні групи у різні періоди історії Китаю були асимільовані та включені до складу ханьського народу. Як і багато сучасних етносів, етногенез ханьців був тривалим процесом, пов’язаним із розширенням послідовних китайських династій та асиміляцією неханьських народів.

Під час династій Західна Чжоу та Хань ханьські автори створювали генеалогічні лінії, спираючись на легендарні матеріали династії Шан. Історик Хань Сима Цянь у своїх Записках великого історика розміщує правління Жовтого імператора на початку китайської історії.

Згідно з традицією, Жовтий імператор об’єднався з племенами Шеньнуна після перемоги над імператором Янем у битві при Баньцюані, а згодом спільно переміг Чію у битві при Чжуло, закріпивши культурне панування в Центральній рівнині. До сьогодні ханьці називають себе «нащадками Яня і Хуана».

Рання історія Рання давня історія Китаю значною мірою має легендарний характер і складається з міфологічних оповідей, переплетених із поодинокими хроніками, записаними через століття або навіть тисячоліття після подій. У праці Сима Цяня Записки великого історика описано період після битви при Чжуло, коли правили послідовні покоління конфедеративних верховних володарів (), відомих як Три владики і П’ять імператорів (бл. 2852–2070 до н.е.), які, за легендою, обиралися племенами. Для цього періоду існує вкрай обмежена кількість надійних археологічних свідчень — цих правителів зазвичай вважають культурними героями.

Династія Ся Хоча сучасна наука переважно розглядає її як продукт легенд і фольклору, першою династією, описаною в китайських історичних джерелах, є династія Ся (бл. 2070–1600 до н.е.).A reference for the footnote.

Згідно з традиційним наративом, династію Ся заснував Юй Великий після того, як імператор Шунь зрікся влади, винагородивши Юя за приборкання Великої повені. Саме з цього періоду, за традицією, бере початок ханьський етнос.

У міфах син Юя, Ці, не лише посів трон, а й установив спадковий принцип передачі влади своїм нащадкам, що зробило династію Ся першою цивілізацією з генеалогічною спадковістю. Вважається, що розквіт цивілізації Ся сприяв появі назви «Хуася» — терміна, який упродовж історії широко використовувався для означення китайської нації.

Втім, переконливі археологічні докази, що передують XVI століттю до н.е., трапляються вкрай рідко. Спроби проєкту хронології Ся–Шан–Чжоу пов’язати культуру Ерлітоу з династією Ся були сприйняті науковцями як недостатньо переконливі. Відповідно, найдавніші зразки писемності ханьців належать уже до періоду династії Шан.

Династія Шан Династію Ся було повалено після битви при Мінтяо близько 1600 року до н.е. Чен Тан заснував династію Шан (–1046 до н.е.). Найдавніші археологічні зразки китайського письма походять саме з цього періоду — це знаки, вирізьблені на віщувальних кістках, однак високий рівень їх розвитку свідчить про ще більш раннє походження писемності в Китаї.

За часів династії Шан мешканці регіону У в дельті Янцзи вважалися окремим плем’ям; їх описували як людей з татуюваннями, мінімальним одягом та власною мовою. Згодом Тайбо, старший дядько Цзі Чана, визнавши переваги молодшого брата Цзілі, вирушив до У та оселився там.

Через три покоління У-ван з династії Чжоу переміг останнього царя Шан і надав наділ нащадкам Тайбо в державі У — що нагадує пізнішу історію Nanyue, де китайський правитель і його воїни керували неханьським населенням і поступово синізували його.

Династія Чжоу Після битви при Муе династію Шан було повалено державою Чжоу під проводом Цзі Фа, яка виникла на заході вздовж річки Вей. Династія Чжоу поділяла мову й культуру населення Шан і поширила свій вплив на більшу частину територій на північ від Янцзи.

Завдяки завоюванням і колонізації ці землі потрапили під вплив синізації, і китайська культура поширилася на південь. Втім, влада чжоуських царів швидко ослабла, і виникли численні автономні васальні держави. Традиційно династію поділяють на Західну Чжоу (1046–771 до н.е.) та Східну Чжоу (770–256 до н.е.), останню з яких, у свою чергу, поділяють на періоди Весен і Осеней (770–476 до н.е.) та Воюючих царств (476–221 до н.е.).

Це був період інтенсивного культурного й філософського розмаїття, відомий як Сто шкіл думки. Саме тоді сформувалися конфуціанство, даосизм і легізм — одні з найважливіших течій китайської філософії.

Імперська історія

Династія Цінь Хаотичний період Воюючих царств династії Східна Чжоу завершився об’єднанням Китаю західною державою Цінь після завоювання всіх інших суперницьких держав під владою царя Ін Чжен. Після цього він узяв новий титул — «Перший імператор Цінь» (), заклавши прецедент на наступні два тисячоліття.

Для консолідації адміністративного контролю над новоприєднаними територіями Перший імператор запровадив загальнодержавну стандартизацію валюти, письма та одиниць вимірювання, що сприяло економічному й культурному об’єднанню країни. Він також ініціював масштабні інфраструктурні проєкти — зведення Великого китайського муру, будівництво каналу Лінцюй та мережі ціньських доріг — з метою військового укріплення кордонів. Таким чином було створено централізовану бюрократичну державу, яка замінила феодальну конфедеративну систему попередніх династій, зробивши Цінь першою імперською династією в історії Китаю.

Назву цієї династії, інколи передану фонетично як «Ch'in», у XVII столітті Мартіно Мартіні пов’язував з етимологічним походженням сучасного англійського слова «China».

Династія Хань

Правління першої імперської династії було недовгим. Через автократичний стиль правління Першого імператора та масштабні трудові повинності, які викликали масове невдоволення, династія Цінь занурилася в хаос невдовзі після його смерті. За корумпованого правління його сина й наступника Хухая династія Цінь остаточно впала вже через три роки.

Після цього з громадянських воєн Чу—Хань постала династія Хань (206 до н.е. – 220 н.е.), яка змогла утвердити значно триваліше правління. Вона зберегла багато інституцій, створених династією Цінь, але запровадила більш помірковану модель управління. За правління Хань розквітли мистецтво й культура, а Ханьська імперія розширила свої кордони в усіх напрямках.

Багато китайських науковців, зокрема Хо Пінь-ді, вважають, що концепція (етногенез) ханьської ідентичності, хоч і мала давнє походження, була остаточно закріплена саме в період династії Хань. Династію Хань вважають одним із золотих віків китайської історії; сучасні ханьці запозичили свою етнічну назву саме від цієї династії, а китайське письмо часто називають «ханьськими ієрогліфами».

Від Трьох царств до Цзінь Падіння династії Хань спричинило період роздробленості та кілька століть безперервних воєн між суперницькими державами. Короткий період відносного процвітання настав за правління ханьської династії Цзінь (266–420), однак затяжні внутрішні конфлікти в домі Сима (司馬) призвели до тривалої фрагментації, повстань племен-мігрантів, які перебували у статусі рабів або залежних слуг, а також до тривалого панування неханьських династій.

Неханське правління

У цей період північні райони Китаю були захоплені різними неханьськими кочовими народами, які створили власні держави; найуспішнішою серед них була Northern Wei — держава, заснована народом сяньбі. Саме тоді корінне населення Китаю почали називати ханьжень (漢人) — «люди Хань», щоб відрізняти їх від степових кочовиків.