Ли́са гора́ — історична місцевість та пагорб у Києві, одна з шістьох київських «Лисих гір». Розташована на південний захід від Видубичів на правому березі річки Либідь, між Теличкою, Саперною слобідкою і Багриновою горою. До неї прямують вулиці Лисогірська і Бескидська. Об'єкт знаходиться в межах Голосіївського району міста Києва. На території Лисої гори розташований регіональний ландшафтний парк, об’єкт культурної спадщини національного значення (пам’ятка містобудування) «Лисогірський форт Київської фортеці». Землекористувачем є Національний історико-архітектурний музей "Київська фортеця".
Лиса гора є найціннішою природною територією в місті Києві. Вона поєднує високу природну та історико-культурну цінність.
Сучасна Лиса гора — місце зборів неоязичників, толкіністів, представників молодіжних субкультур.
Рельєф Лиса гора являє собою частину крайової зони Київського плато. На півночі вона обмежена долиною р. Либідь, зі сходу місцем колишнього головного річища Дніпра, з півдня - яром струмка Лукрець - (сучасні вул. Лисогірська та Лисогірський провулок), з заходу - яром західного - Лисогірського струмка. Із заходу на схід Лису гору розчленовують Північний та Південний Лисогірські яри. Найвища точка пагорбу біля перетину оборонного валу з ровом має абсолютну висота 169,2 м, відносно рівня Дніпра 77 м.
Геологічна будова Для Лисої гори характерна шарувата структура відкладів типова для київських гір. Найвищі точки Київського плато перекриті потужною товщею лесу. Лесова товща в районі Києва підстеляється мореною, походження якої пов’язане з Дніпровським зледенінням. Морена являє собою суглинок червоно-бурого, жовто-бурого чи сірого кольорів з домішкою великої кількості піску та валунів. Тому цей суглинок в літературі часто називається валунним. Безпосередньо під мореною, або відокремлюючись від нею шаром під моренного середньозернистого шаруватого піску залягає прісноводний зелено-сірий суглинок. Підморенні суглинки підселюються шаром бурих глин, який є найнижчою частиною четвертинних відкладів.
Нижче бурих глин залягають вже породи третинного періоду, які представлені такими ярусами: рябі або строкаті глини – водонепроникні, збирають воду і призводять до зсувів, товщина 3-10 м, піски Полтавського ярусу – морські частково прибережні піски – дуже міцні. В них зокрема викопано лаврські печери; шар бурого вугілля; піски Харківського ярусу (4-5 м); мергелі Київського ярусу (спонділова або блакитна глина), а ще нижче відклади Бучакського і Канівського ярусів (глауконітові піски різного кольору з включеннями фосфоритів та апатитів).
Нижче за третинні породи у Києві залягають породи крейдяного періоду мезозойської ери, проте вони у Києві на поверхню не виходятьГаврилюк В.С., Речмедін І.О. Природа Києва та його околиць: Фізико-географічна характеристика.— К.: Вид-во КДУ ім. Т. Шевченка, 1956.— 70 с.Стецюк В., Романчук С., Щур Ю. та ін. Київ як екологічна система: природа-людина-виробництво-екологія. – К.: Центр екологічної освіти і виховання, 2001. – 259 с.
Історія
У давнину
В результаті археологічної розвідки на крайньому північно-східному мисі (Лисій верхівці) Лисої гори було знайдено археологічну пам’ятку часів трипільської культури - «Поселення трипільської культури в урочищі Лиса гора». Результати розвідки показали, що виявлені матеріали є перевідкладеними під час будівництва форту рештками зруйнованих культурних шарів. Трипільські поселення відомі також і у підніжжя лесових круч, на дніпровській заплаві: в гирлі р. Сирець, як і вище за її течією (суч. вул. Сирецька), а також в околицях Лисої гори. Зокрема на південь від старого гирла Либіді на Корчуватому (ріг вул. Пирогівський шлях та проспекту Науки) знайдені залишки житла, уламки глиняних посудин з розписом, головка глиняної жіночої фігурки, мушліПоселення трипільської культури в урочищі Лиса гора III тис. до н..
За матеріалами карти-реконструкції Києва X-XIII ст. на території урочища показана гіпотетична (не підтверджена конкретними знахідками) давньоруська сторожова фортеця. На плані Києва складеному 1695 р. Лиса гора показана, як вкрита лісом не обжита височина, а поблизу в гирлі р. Либідь розташований водний млин Видубицького монастиря. Точно не встановлено коли землі Лисої гори перейшли до київських монастирів.
XIX століття Станом на середину XIX ст. більшість земель Лисої гори з них належали Києво-Печерській Лаврі, Видубицькому монастирю, а також деяким приватним особам. Необхідність прикриття новозбудованого Дарницького залізничного мосту змусила розпочати додаткове укріплення Києва згідно плану Едуарда Тотлебена з будівництва Лисогірського форту на Лисій горі. Лиса гора була вигідно розташована і з топографічної точки зору мала значні переваги. Навколишня місцевість була розсічена мережею ярів, що ускладнювало б наступ на форт при облозі. Гирло Либіді та підошва гори з боку Дніпра навесні затоплювалися, що утворювало додаткову перешкоду. будівництво Лисогірського форту і відведення під його еспланаду 500 сажнів місцевості вимагало відчуження земель. Більшість з них належали Києво-Печерській Лаврі, Видубицькому монастирю, а також деяким приватним особам. 1872 р. Київським Губернським Правлінням була створена комісія, яку очолював Київський Повітовий голова дворянства, для оцінювання земельних ділянок, що відходили під форт і визначення компенсацій за них. При цьому 1875 р. лаврський хутір «Коноплянка» відійшов до Окружного Інженерного управління. Видубицький монастир продав Інженерному управлінню земельні ділянки, дубовий гай та лісову дачу на хуторі Корчуватому. Після залагодження питання відчуження землі 1872 р. розпочато будівництво фортуГолованов О. Лисогірський форт – невивчена сторінка військового минулого Києва // Київська старовина. – 2002. – № 5 (347). – С. 21-27.. Після завершення робіт, форт являв собою складну систему бастіонів, равелінів, теналів, люнетів, ретраншементу тощо. Земляні вали, заввишки 10-12 метрів, наскрізь прорізали потерни — довгі, до 40 метрів, тунелі, викладені цеглою та закриті з обох сторін воротами (ворітні петлі збереглись до цього часу). В казармах міг розміститися гарнізон у кілька тисяч солдатів. Було передбачено автономне водопостачання форту — забезпечувалося паровою машиною, що качала воду зі свердловини у підземні цистерни. Поряд з фортом в долині Либіді розташувалися казарми інженерних частин. Як нагадування про це, залишилася назва вулиці Саперно-Слобідська.
Згодом нова Печерська фортеця, до складу якої входив Лисогірський форт, отримує статус фортеці III класу.
На початку XX ст.
Певний час Лисогірський форт був єдиною спорудою Київської фортеці, яка зберігала своє оборонне значення. Однак невдовзі його територію почали використовувати для страт політичних і кримінальних злочинців. Л. Проценко припускає, що страти тут розпочалися у 1890 р.Проценко Л.А. Київський некрополь: Путівник-довідник. – К.: Укр.письменник, 1994. – 334 с. За іншими даними, форт використовували з цією метою з 1903 р. Загалом тут було страчено близько 300 осіб. Тих, хто підлягав до страти, доставляли рано-вранці з Косого капоніру. Могили були розташовані рядами вздовж фортечного валу. Згодом ситуація загострилася настільки, що на Лисій горі вже не вистачало місця для поховання розстріляних злочинців. 3 травня 1910 року київський поліцмейстер був змушений таємно звернутися до Київської міської управи з проханням виділити нові місця для поховання політичних злочинців. За офіційними даними, страти у форті припинилися лише після лютого 1917 р.
Саме в Лисогірському форті 18 лютого 1908 року за вироком військово-окружного суду був страчений есер-максималіст Соломон Рисс («Мортимер»).
12 вересня 1911 р. тут було страчено і поховано Дмитра Богрова.
Оригінальним артефактом є чорна карета, якою в'язнів возили на страту на Лису гору. Зараз її можна побачити в Косому капонірі Госпітального укріплення НІАМ «Київська фортеця». Ця карета була виготовлена у 1903 р. на київській каретній фабриці, за спеціальним замовленням.
О. Голованов стверджує, що Перша світова війна змусила дещо поновити укріплення форту. Виправлялися земляні вали. Найбільш важливі частини форту були посилені залізобетонними конструкціями (ознак залізобетонних конструкцій того часу поки що не виявлено). Озброєння поновлено далекобійною артилерією. Серед неї особливе значення мала потужна 16-ти пудова фортечна мортира. При потребі вона транспортувалася з капоніру правого полігона форту до горжової частини і могла вести обстріл лівого берега Дніпра, у тому числі району Дарниці і місцевості Осокорки. На початку 1915 р. Лисогірський форт приведено в оборонний стан і зосереджено у ньому значні запаси снарядів та медикаментів.
У 1917-1940 рр. У вказаний період на Лисій горі знаходилися військові склади, зокрема піроксиліну. Описуючи в "Білій гвардії" вибух 6 червня 1918 р. а Звіринці М. Булгаков помилково пов’язав цей вибух з Лисою горою та помилково вказує на травень місяць. У зв'язку з цією трагедію згадуються великі склади піроксиліну на Лисій горі.
В 1920-ті рр. форт продовжував використовуватися як військовий об’єкт. До нашого часу дійшов план Лисогірського форту 1923 р., що зберігся в архіві Б. С. Віккерса та був знайдений М. О. Рибаковим. План Лисогірського форту 1874 р. і Б. С. Віккерса не збігаються. Імовірно, Б. С. Віккерс показав на плані лише частину Лисогірського форту часів Олександра II. Так, як місцевість на Лисій горі була не доступна для відвідування, то наведений план, напевне, складався зі слів якогось очевидця. При цьому сухий рів між потернами №6 та №8 імовірно був використаний під стрільбище. Зазначене місце страт під північним схилом гори над ставом на Либіді. Більша ж частина форту показаного на плані Віккерса це фактично територія сучасного радіо-передавального центру. Рів же з капоніром відноситься, напевне, до віддаленого на схід редюіту.
Про військове призначення форту в цей час свідчать також написи-графіті на стінах потерн, зроблені напевне багнетами. Підтвердженням того, що в 1930-х рр. на території Лисогірського форту знаходилися склади боєприпасів є протипожежна система з чавунних гідрантів які знаходяться в цегляних колодязях. На пожежному гідранті біля потерни №2 можна було оглянути клеймо, яке свідчить, що він був вироблений на заводі Завод «Красный металлист» в м. Лівни, Орловської області 1938 р.
Ще одним свідченням про військові склади на Лисій горі в той час, можуть слугувати спогади молодого бійця Київського караульного полку у 1919 р. (вже за більшовиків), а згодом відомого радянського письменника К. Г. Паустовського, який теж ніс службу з охорони військових складів» «где-то за Байковым кладбищем» (місцевістю цією після вибуху складів на Звірниці напевне була Лиса гора), та епізод описаний ним в "Повести про жизнь".
Лису гору напевне зачепили і додаткові фортифікаційні роботи, що велися одразу після чергового зайняття Києва більшовиками у 1920 р. Зокрема, навіть після скасування 27 березня 1921 р. Київського укріпленого району, у 1920-21 рр. велись деякі додаткові роботи з укріплення міста. Зокрема було проведено роботи з покращення оборони Дарницького залізничного мосту. Для його цього були відриті окопи, влаштовані кулеметні гнізда та встановлені дротяні загородження на західному та східному березі Дніпра, а також на острові (суч. острів Великий Південний )Кайнаран А. В., Крещанов А. Л., Ющенко М. В. Киевский укрепленный район: 1928-1941: (История. Довоенная служба. День сегодняшний). – Житомир: Волынь, 2011. – 356 с.. А 1923 р. Лиса гора увійшла до складу Києва.
Під час Другої світової війни Під час штурму Києва двічі: в серпні та вересні 1941 р. на шляху німців опинився Лисогірський форт – ключова позиція третьої смуги оборони міста, що прикривала Дарницький залізничний міст. Збереглася низка німецьких аерфотознімків Лисої гори 1940-х рр., що дають уявлення як виглядало урочище та Лисогірський форт.