Кіт сві́йський, або кі́шка сві́йська (лат. Felis silvestris catus, Felis lybica catus або Felis catus) — невеликий ссавець ряду хижих родини котових. Сучасна назва походить від латинської назви catus, що використовується для свійського кота, на відміну від дикого, який латиною називається felis.
Кіт перебуває в тісному співіснуванні з людиною понад 9500 років та є найпоширенішою хатньою твариною. Поширений у всіх районах земної кулі. Україна за даними 2006 року входила в 10 країн з найбільшою кількістю населення котів, ставши домом для 7 350 000 домашніх котів, але втратила цей статус. Загалом у світі налічується близько 600 млн (2015 рік) свійських котівPerry Martin Ultimate Animals 2015, і за останніми дослідженнями, 80 % з них — бродячіNonsurgical cat contraception could help curb overpopulation, study says. // By Kate Golembiewski, CNN. Updated 12:11 PM EDT, Tue June 6, 2023Дослідження: вчені знайшли новий спосіб, як приборкати перенаселення планети котами. //Автор: Ліза Бровко. 06.06.2023, 21:52.
Налічується кількадесят порід свійського кота.
Коти приблизно одного розміру з іншими малими кішками, мають струнке тіло, гострі зуби, чудовий зір та нюх, добре пристосовані для полювання на менших тварин. Однак коти, у порівнянні з дикими родичами, втратили смак до цукру, а певні популяції проявляють спадкову глухоту. Хоча коти полюють поодинці, вони є соціальними тваринами, що використовують численні засоби комунікації, у тому числі вокалізацію, феромони, мову тіла.
Ще нещодавно вважалося, що коти були одомашнені у Стародавньому Єгипті, де вони були культовими тваринами. Однак, одне дослідження 2007 року поставило ці дані під сумнів, запевняючи, що всі домашні коти по жіночій лінії походять лише від 5 предків, імовірно степових котів (Felis silvestris lybica), що були самоодомашнені близько 10 тис. років тому на Близькому Сході. Найперші археологічні відомості про одомашнення котів припадають на час приблизно 9500 років тому та були знайдені на Кіпрі.
Назва Українські слова кіт і кішка походять від пізньолатинських catus або cattus чи catta. Ще в давньоруську добу була запозичена лексема cattus, яка внаслідок певних фонетичних і морфологічних змін набула вигляду котъ і котъка, що були споріднені з давньочеськими kot і kotwa. Ці лексеми фіксуються в пам'ятках «Житії Андрея Юродивого» (XV—XVI ст.), «Временнику Георгія Амартола» (XIV—XV ст.)]С. П. Гриценко Українська побутова лексика латинського походження Київського періоду .
Латинське походження мають і назви кота в інших європейських мовах. Англійською слово кішка перекладається як cat, яке в свою чергу походить від староанглійського catt. На валлійську мову кішка перекладається як cath, на іспанську — gato, баскську — katu, візантійсько-грецьку — katia, стародавню ірландську — cat, німецьку — Katze, польською — Kot, болгарською —"котка".
Інше латинське слово — feles або felis, яким об'єднали весь рід кішок, означає «дика європейська кішка». Точно невідомо, чи назва кішки виникла в латинській чи в грецькій мові, але впевнено можна сказати, що перша європейська назва кішки пішла від афро-азійських мов, де слово feles означало «дика кішка». У свою чергу афро-азійська мова запозичила назву кішки в єгиптян, які називали тварину словом caus (кішка джунглів, або африканська дика кішка), яке безпосередньо пішло від стародавнього єгипетського слова tesau (кішка).
Походження
У питанні походження свійської кішки залишається багато загадок. Дотепер невідомо, чи походить вона від одного, чи від декількох пращурів. Вихідним та, ймовірно, основним пращуром усіх порід і різновидів свійської кішки заведено вважати дику північноафриканську лівійську або степову кішку — Felis libyca. Вона відома ще як степова, краплиста, нубійська, що одержала свою назву від давньої держави Нубія, розташованої на території нинішнього Судану. Біологи-натуралісти описали її як вид наприкінці XIX століття.
У дикому стані нубійська кішка збереглася й до наших днів. Територія її поширення велика: майже вся Африка, в Євразії — територія від Середземномор'я до Китаю, включаючи Закавказзя й Середню Азію, низини річок Уралу й Волги. Живе ця кішка в пустелях із заростями чорного саксаулу, у чагарниках поблизу водоймищ, у горах, передгір'ях, поблизу населених пунктів.
Зовні кішка нагадує свійську, але більш сухорлява, з вузьким довгим тілом, високими ногами, тонким загостреним на кінці хвостом. Довжина її тіла приблизно 50 см, хвоста — 25 см. Масть — булана: тварина блідого рудувато-сірого кольору, живіт білуватий, хвіст з нижнього боку світліший, біля основи хвоста — три широкі чорні кільця, кінчик хвоста — чорний, звужений, як у більшості сучасних свійських кішок. На тілі розташовані хвилеподібні поперечні темні смуги та місцями — дрібний чорний крап. Живиться в основному дрібними гризунами й птахами. Легко приручається, навіть у дорослому віці.
Вважається, що європейська лісова кішка та деякі різновиди диких азійських кішок (бенгальська) відіграли також певну роль у становленні сучасної свійської кішки. У країнах Західної Європи та Малої Азії поширена дика лісова, або європейська, кішка — Felis silvestris.
Паралельно з одомашнюванням нубійської кішки в Індії та Афганістані була приручена індійська степова кішка — Felis silvestris irani. Ареал проживання цього виду простягався аж до гір Середньої Азії. За зовнішнім виглядом індійська степова кішка подібна до домашньої, але має інше забарвлення й більша за розміром. Імовірно, що ці кішки були одомашнені на два тисячоліття раніше від африканського виду. Свідчень про це майже не збереглося. В основному це зображення, пов'язані з релігією. В індійських легендах богиня, що оберігає немовлят, їде верхи на кішці. Степові кішки мають довгу шерсть, що, ймовірно, вплинуло на формування основної породи довгошерстих кішок. За деяким даними, за 600 років до н. е. цей вид тварин поширився в Китаї, де розводилися довгошерсті кішки.
До цього ж періоду належать знахідки зображень кішок у Єрихоні, Йорданії, Месопотамії, Індії. Приблизно 2750 — 2650 роках до н. е. датуються розписи гробниці Саккараха в Судані, на яких було знайдене зображення кішки у нашийнику, що вважається свідченням одомашнювання.
Масштабні дослідження мітохондріальної ДНК вказали на те, що процес одомашнення кішок почався приблизно 9 тисячоліть тому на Близькому Сході, де багата хліборобська культура. Друга хвиля одомашнення сталася вже в Давньому Єгипті. За часів Римської імперії коти поширилися підвладною їм Європою, а потім, вже в епоху панування вікінгів, рушили ще далі. Союз кішки і людини завжди був взаємовигідним — коти отримували доступ до їжі, а люди — захист від шкідників-гризунів у коморах, а пізніше й на кораблях. Обидві вказані вище генеалогічні лінії присутні у сучасних кішок.
Стародавній Єгипет
Вважають, що вперше пухнастий дрібний хижак у Єгипті був приручений близько 5 000 років тому. Перше свідчення про одомашнення кішки в Давньому Єгипті, що підтверджується археологічними матеріалами, належить до 2 500 року до н. е. Можливо, прирученням пійманої кішки на той час займалися африканські племена, що жили поруч із єгиптянами. Тому піщана кішка могла бути вже напівдомашньою. Так, серед ієрогліфічних написів у гробницях царів V і VI династій зустрічаються ієрогліфи зі значенням «кішка».
Зображення кішок у Давньому Єгипті частіше зустрічаються в період Нового царства. Кішки шанувалися єгиптянами як священні тварини та були взяті під охорону. За шкоду, заподіяну священній тварині, суворо карали. Убивцю кішки забивали на смерть камінням, а кривдникові — відрізали руку. Апогей культу кішки припав приблизно на 950—800 роки до н. е. Центром культу стало місто богині Баст у Нижньому Єгипті. Богиня Баст зображувалася звичайно у вигляді жінки з котячою головою і персоніфікувала радість та веселощі, і вважалась покровителькою родючості й материнства. Приблизно 950 року до н. е. фараон Шешонк І заснував у місті Бубастіс столицю, і звідти культ богині Баст поширився всією країною. Там був побудований чудовий храм близько 300 м завдовжки, присвячений Баст. У ньому жили тисячі кішок, за якими стежили, а доглядав їх спеціально призначений жрець.
На околицях Бубастіса й Бені-Хасана були розташовані котячі цвинтарі, куди з усієї країни привозили кішок на поховання. При розкопках тут було виявлено понад 400 тисяч мистецьки виготовлених мумій кішок. У церемонії бальзамування трупа тварини брали участь усі члени родини. Потім забальзамоване тіло передавали до рук жерців для здійснення обрядів. Пишність похорону залежала від заможності власників тварини. В останню путь кішці клали іграшки, страви, статуетки кішок, також приносилися жертви богині Баст. Жалобна процесія кілька днів спускалася вниз за течією Нілу до місця поховання. При цьому господарі на знак жалоби голили собі брови.
Давні єгиптяни використовували кішок не тільки для ловлі мишей і пацюків, але й дресирували їх для лову птахів. На малюнках одного з поховань зображений мисливець із кішкою, що сидить у засідці, а також відбитий момент її нападу на птаха. У єгиптян одним із втілень бога Ра вважався кіт. У «Книзі мертвих» бог Ра у вигляді кота бореться біля дерева ішед (сикомор) зі змієм Імі-Ухенеф. У гробницях царів XIX і XX династій були виявлені написи, що вихваляють бога Ра таким чином: «Ти — великий кіт, месник богів». Кішок суворо заборонялося вивозити з країни. Однак вони все одно потрапляли в інші місцевості. Єгиптяни надсилали вивідувачів для того, щоб повернути викрадених тварин додому.
Європа
Античний світ
Попри намагання єгиптян, кішки поширилися повсюдно. У Вавилоні кішки з'явилися лише в II тис. до н. е. Приблизно в VI—IV століттях до н. е. в байках Езопа є перші згадки про кішок. Грецькі купці привезли кішок з території сучасної Лівії. У V ст. до н. е. коти з'являються в Греції та на Апеннінах. Тут кішки вважалися предметом розкоші й утримувалася в будинках вельмож, поступово витіснивши всіх інших тварин, яких тримали для боротьби з гризунами (куниць, ласиць тощо).
У Давньому Римі кішки вважалися символом волелюбності, тому не отримали прихильності римських царів та імператорів. Наприклад, Спартак під час повстання наказав на бойових прапорах зобразити кішку як символ боротьби за волю.
Кішки були й у Римській імперії, зокрема у давньоримському місті Помпеї, засипаному під час виверження вулкана в 79 р. н. е. Але вже починаючи з IV століття, за відомостями археологів, кішки населяли практично всю територію Римської імперії. Палладій у своїх працях, присвячених розведенню рослин та утриманню тварин (500 р. н. е.), давав вказівки щодо утримання кішок. Він рекомендував використовувати кішок на плантаціях артишоків, для боротьби із гризунами, але попереджав про небезпеку нападу на курей. Він уперше ввів до вживання слово «каттус» замість старого латинського найменування кішки «феліс». Вважають, що від цього слова беруть початок англійське «кет», німецьке «катер» і «катце», українське «кіт», французьке «ша» (chat).
Виняткову повагу кішки отримали з боку осілих арабів. Переважно це було зумовлено прихильністю пророка Магомета до кішок. Улюблену кішку пророка звали Муесса. Вона часто відпочивала на його одязі. Одного разу, коли пророка покликали на молитву, він не захотів турбувати тварину й відрізав той шматок одягу, на якому вона лежала. Пророк казав:
У кочових бедуїнів кішка не знаходила застосування, тому вони зневажливо ставилися до неї, бачили в кішках втілення злих духів. Бедуїни більше цінували собаку як пастуха й сторожа. В арабській мові кішка має 19 найменувань, поступаючись у цьому лише левові.
Західна Європа