Філарет (в миру: Михайло Антонович Денисенко; 23 січня 1929, Благодатне, Амвросіївський район — 20 березня 2026, Київ) — український православний архієрей, патріарх Київський і всієї Русі-України Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) у 1995—2026 рокахСтатут про управління Української Православної Церкви Київський патріархат , IV. ПАТРІАРХ, пункт 1: «Предстоятелем Української Православної Церкви Київського Патріархату є Патріарх, який носить титул: „Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України“.», із 15 грудня 2018 року носив титул «почесний патріарх» Православної церкви УкраїниЗ точки зору Константинопольської православної церкви — колишній митрополит Київський. Герой України (2019). Тривалий час до своєї смерті вважався найстаршим архієреєм за часом єпископської хіротонії серед усіх ієрархів помісних Православних церков. Найдовше з усіх патріархів в українській історії перебував на цій посаді (30 років і 4 місяці).
У 1950 році прийняв чернецтво. Єпископ Лузький (1962), Віденський і Австрійський (1962–1964), Дмитровський (1964–1966); митрополит Київський і Галицький, екзарх України Російської православної церкви (1966–1990). Після смерті московського патріарха Пимена в 1990 році став місцеблюстителем московського патріаршого престолу. Був одним із кандидатів на нового патріарха, але вибори програв. Ініціював перейменування Українського екзархату РПЦ на Українську православну церкву Московського патріархату (УПЦ МП), залишився її митрополитом (1990–1992). Після здобуття Україною незалежності 1991 року виступив поборником відновлення української церковної самостійності та за надання автокефалії православній церкві в Україні. Добився від РПЦ для Української православної церкви прав незалежності й самостійності в управлінні та права широкої автономії (що не є тотожним канонічному статусу автономії, яким володіють, наприклад, Фінляндська православна церква чи Японська православна церква).
1992 року на порушення канонів Православної церкви частина єпископату під орудою Московської патріархії скликали незаконні збори єпископів, які вони проголосили Харківським собором. Під час цього зібрання московський патріарх Алексій II домігся створення нової релігійної організації — РПЦ в Україні — та усунення митрополита Київського Філарета від предстоятельства в Українській православній церкві.
Після цього митрополит Філарет разом з канонічними єпископами УПЦ — єпископом Почаївським Яковом (Панчуком) та єпископом Львівським Андрієм (Гораком) — створили ієрархію УПЦ Київського патріархату, яка стала канонічною основою створення диптихіальної ПЦУ.
Московська патріархія наклала на нього анафему у 1997 роціАкт об отлучении от Церкви монаха Филарета (Денисенко): Архиерейский Собор 2008 Русской Православной Церкви. Філарет вважав, що вона мала політичне підґрунтя, а за політичні наміри анафема не накладається. «Анафема накладається за єресь, за розкол, за відступлення від морального вчення християнського чи за грубе порушення канонів. А я нічого цього не робив. Тому претензій до мене з цього боку немає». 11 жовтня 2018 року на синоді Вселенського патріархату було прийнято розгляд апеляції Філарета й анафему РПЦ було одностайно визнано недійсною, і такою, що була накладена з політичних мотивів.
Служив заступником київського патріарха Володимира (Романюка) (1992–1995), зберігши титул Митрополита Київського, а після його смерті був інтронізований на предстоятеля УПЦ КП.
Життєпис
Юність і молоді роки
Народився Михайло 23 січня 1929 року в селі Благодатному Амвросіївського району Сталінської округи у родині шахтаря Антона Дмитровича Денисенка (1903—1943) та його дружини Меланії Кирилівни. Дід Михайла загинув від Голодомору, батько Антон Денисенко в складі 103-го гвардійського стрілецького полку 34-ї гвардійської стрілецької дивізії загинув під час битви за Дніпро в бою за село Коновалова 24 вересня 1943 року, де й був похований. Смерть батька дуже вплинула на світогляд Михайла та його вибір стати священником.
1946 року, після закінчення середньої школи, вступив до 3-го класу Одеської духовної семінарії (до досягнення необхідних за радянським законодавством повних 18 років — у перші повоєнні роки ця норма не завжди дотримувалася в УРСРНавпаки, в Ленінграді ровесник Михайла Денисенка Олексій Рідігер (майбутній Патріарх) не був зарахований до духовної семінарії в 1946 році за «малолітством»). Михайло закінчив семінарію з відзнакою 1948 року, того ж року вступив до Московської духовної академії.
1 січня 1950 року навчаючись на II курсі академії прийняв чернечий постриг з ім'ям Філарета і призначений виконуючим обов'язки доглядача Патріарших покоїв в Троїце-Сергієвій лаврі.
15 січня 1950 року Святійшим Патріархом Алексієм був висвячений у сан ієродиякона, а в 1951 році 18 червня (у день Св. Тройці), — у сан ієромонаха. У 1952 році закінчив курс Московської духовної академії з вченим ступенем кандидата богослів'я і був призначений викладачем Святого Письма (Новий Заповіт) в Московській духовній семінарії. Одночасно виконував обов'язки благочинного Троїце-Сергієвої Лаври. З 1953 року викладав у Московській духовній академії.
У 1953—1954 навчальному році вчена рада Московської духовної академії присвоїла звання доцента. У тому ж 1953 році був призначений на посаду старшого помічника інспектора Московської семінарії. У 1956 році призначений інспектором Саратовської духовної семінарії із піднесенням до сану ігумена. У 1957 році переведений на посаду інспектора Київської духовної семінарії, а 12 липня 1958 року піднесений до сану архімандрита і призначений ректором Київської духовної семінарії.
1960 року призначений керівником справами Українського екзархату і настоятелем Володимирського кафедрального собору м. Києва, а з червня 1961 року по січень 1962 року був настоятелем подвір'я Російської православної церкви при Александрійському патріархаті у місті Александрії (ОАР).
12 січня 1962 року ухваленням Святійшого Патріарха Алексія і Священного синоду був обраний єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії, з дорученням керувати Ризькою єпархією. 4 лютого 1962 року відбулася хіротонія на єпископа в м. Ленінграді, у якій взяли участь митрополит Пимен (Ізвєков), архієпископ Никодим (Ротов), єпископ Кипріан (Зьорнов), єпископ Михаїл (Воскресенський), єпископ Сергій (Голубцов), єпископ Михаїл (Чуб) і єпископ Никодим (Руснак).
3 червня 1962 року по жовтень 1962 року виконував обов'язки Екзарха Середньої Європи. Після утворення на території Австрії єпархії Російської православної церкви у жовтні 1962 року призначений єпископом Віденським і Австрійським. 12 грудня 1964 року призначений єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії і семінарії. 14 травня 1966 року піднесений до сану архієпископа і призначений постійним членом Священного синоду, Екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким. 25 лютого 1968 року Святійшим Патріархом Алексієм піднесений до сану митрополита.
1971 року Святійшим Патріархом Пименом удостоєний права носіння двох панагій.
За церковні заслуги нагороджений орденами Російської православної церкви, Александрійського, Антіохійського, Єрусалимського, Болгарського та Грузинського, Польського, Чехословацького патріархатів та церков.
22 січня 1979 року Указом Президії Верховної Ради СРСР за патріотичну діяльність на захист миру нагороджений орденом Дружби народів.
Митрополит Філарет брав участь в конференції ЮНЕСКО, присвяченій святкуванню 1000-ліття Хрещення Русі. Через хворобу Патріарха Пимена всю роботу з підготовки та проведення святкування 1000-ліття хрещення Руси-України вів митрополит Філарет.
Створення УПЦ
Після смерті Патріарха Пимена 3 травня 1990 року Священним синодом таємним голосуванням був обраний Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу. 5 червня 1990 року Архієрейським собором Російської православної церкви таємним голосуванням був обраний Місцеблюстителем на Московський Патріарший Престол. Пізніше він заявляв, що його обрання було несподіванкою для керівництва СРСР.
Був головою Помісного собору РПЦ 7–8 червня 1990 року. Єпископат Української православної церкви, за ініціативою митрополита Філарета, прийняв звернення до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і архієреїв Російської православної церкви про надання Українській Православній Церкві самостійності й незалежності в управлінні.
25–27 жовтня 1990 року Архієрейський собор РПЦ надав УПЦ самостійність і незалежність в управлінні, а митрополит Філарет, як одноголосно обраний українським єпископатом став предстоятелем Української православної церкви з титулом «Митрополит Київський і усієї України». 26 жовтня 1990 року, у Софійському соборі після Божественної літургії Патріарх Алексій II оголосив рішення архієрейського собору РПЦ і вручив митрополиту Філарету Патріаршу грамоту на право бути предстоятелем Української православної церкви.
Українська Православна церква — Київський патріархат
Після ухвалення рішення Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Акту про проголошення України незалежною державою, митрополит Філарет 1–3 листопада 1991 року скликав Помісний собор УПЦ,Постанови Помісного Собору УПЦ (1991) який одноголосно ухвалив рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію Української православної церкви. Собор звернувся до патріарха Алексія II і єпископату РПЦ з цим рішенням, але Архієрейський собор РПЦ 1–2 квітня 1992 року ухвалив розглянути питання створення автокефальної української православної церкви на наступному помісному соборі РПЦ. Такі кроки митрополита Філарета розгнівали керівництво РПЦ, тому архієрейський собор узяв до відома заяву митрополита Філарета про те, що він заради церковного миру подасть прохання про відхід з київської митрополичої кафедри на найближчому Архієрейському соборі УПЦ. Проте після повернення до Києва митрополит відкинув свою обіцянку, публічно заявивши, що ці слова з нього були взяті під тиском.
На Харківському соборі у кінці травня 1992 року духовенство УПЦ МП засудило дії Філарета.
На архієрейському соборі РПЦ 11 червня 1992 року, за порушення клятви перед Хрестом та Євангелієм та за інші самочинні дії, митрополит Філарет був позбавлений всіх ступенів священства. Тоді Філарет подав апеляцію на це рішення до Вселенського патріарха Варфоломія І, який має повноваження своєрідної апеляційної інстанції у православ'ї згідно канонів православної церкви, зокрема 9 і 17 правила 4 Вселенського собору.
Філарет не визнав провини і не підкорився рішенню Собору, вважаючи його неканонічним і незаконним.
25 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський православний собор, на якому відбулося об'єднання незначної частини контрольованих Філаретом громад Української православної церкви і Української автокефальної православної церкви в «Українську православну церкву — Київський патріархат». Собор визнав незаконним рішення Архієрейського собору РПЦ — і Митрополита Філарета обрано заступником патріарха Київського і всієї Руси-України Мстислава (Скрипника).
Філарет попри всі нападки та інтриги продовжував боротися за створення в Україні «Помісної православної церкви Київського патріархату».
Після смерті Володимира (Романюка) і його скандального поховання біля входу до Софії Київської 22 жовтня 1995 р. на Всеукраїнському помісному соборі митрополита Філарета обрано Патріархом Київським і всієї Руси-України. З того часу плідно працює над розбудовою Помісної православної церкви в Україні, роблячи чимало і для об'єднання православних віруючих України в лоні Української православної церкви Київського патріархату.