Коабітація (з — співжиття, співіснування) — політичний термін, який застосовується для визначення періоду вимушеного співіснування Уряду та Президента, представлених політичними силами, що перебувають в опозиції одна до одної.
Особливою рисою коабітації є те, що президент за умов опозиційної діяльності щодо нього парламентської більшості втрачав право впливати на призначення прем'єр-міністра і був змушений вносити на розгляд парламенту ту кандидатуру, яку йому пропонувала парламентська більшість. У підсумку обидва політичні опоненти ставали взаємозалежні і мали шукати компроміс, оскільки президент має право накладати вето, а парламент має можливість почати імпічмент президента.
Перша коабітація відбулася в 1986 році, коли президент-соціаліст Франсуа Міттеран призначив голліста Жака Ширака (голову Консервативної асамблеї Республіки) прем'єр-міністром після перемоги правих на парламентських виборах. Цей період тривав до 1988 року, коли Франсуа Міттеран був переобраний на другий термін і Національні збори (нижня палата парламенту) були розпущені.
Період другої коабітації, який отримав назву «оксамитової» (), припадає на 1993—1995 роки. Франсуа Міттеран продовжував бути президентом і знову мав співпрацювати з правим урядом на чолі з прем'єр-міністром Едуардом Баладюром.
Третя коабітація відбулася у 1997—2002 роках після перемоги коаліції так званих плюралістичних лівих () на дострокових парламентських виборах. Це сталося через розпуск Національних зборів 21 квітня 1997 року Жаком Шираком. На початку третього року його президентства Францію охопила найбільша хвиля страйків після травневих подій 1968 року. Були протести проти планів тодішнього прем'єр-міністра Алена Жюппе скоротити існуючу систему соціального забезпечення. Посаду глави уряду Ширак довірив першому секретарю Соціалістичної партії — Ліонелю Жоспену.
Оскільки 2000 року термін каденції президента Франції було скорочено з семи до п'яти років, у Франції в цьому ж році відбулися президентські та парламентські вибори. Основою цієї конституційної поправки, яка була схвалена населенням на референдумі 24 вересня 2000 року, стало, серед іншого, зменшення ймовірності коабітації на майбутнє. Однак у разі дострокового розпуску парламенту або дострокових президентських виборів терміни повноважень можуть знову розійтись у датах.
Характеристика У ситуації, коли політику веде переважно уряд, президент може саботувати її, відмовляючись підписувати розпорядження. Тоді уряд змушений представити їх через парламент. Теоретично президент також може скористатися правом розпустити Національні збори, що в звичайному режимі здається політично неможливим.
Оскільки президент є главою збройних сил і представником Франції за кордоном, міністри оборони та закордонних справ зазвичай обираються консенсусом між президентом і прем'єр-міністром.
Деякі вважають коабітацію фатальною для функціонування французької держави, оскільки вона може перешкодити проведенню важливих реформ. Однак, за словами Ліонеля Жоспена, її функціонування можливе, оскільки уряд може бездоганно виконувати свою функцію. Жоспен вважає, що коабітація шкідлива лише в разі розбіжностей усередині виконавчої влади, коли виникає бажання конфронтації між президентом і прем'єр-міністром.
Як каталізатор політичних змін коабітація (або навіть можливість її настання) стає противагою надзвичайно тривалому (сім років до 2002 року) терміну повноважень президента. Тому з 2000 року було введено п'ятирічний президентський термін (Конституційний закон № 2000—964 від 2 жовтня 2000 р.). Це збіглося з президентськими виборами 2002 року.
Джованні Сарторі згадує у свої працях коабітацію, як ситуацію коли при об'єднаній більшості президент має більше впливу ніж прем'єр-міністр, а при розколотій більшості прем'єр-міністра підтримує власна більшість.
Коабітація у Франції
Передумови У французькій політичній системі парламентська система є дуалістичною — значну роль у ній відіграє президент. Коабітація має місце тоді, коли вищі представники виконавчої влади — президент і уряд — належать до протилежних політичних груп. Один з творців нової Конституції Франції Мішель Дебре у своїй промові 27 серпня 1958 року заявив, що президент є «наріжним каменем» такої системи: якщо він користується підтримкою парламентської більшості, він відіграє важливу роль в країні, якщо ні — значно меншу. Згідно з конституцією 1958 року, президент представляє Францію за кордоном і вирішує напрями зовнішньої політики, а прем'єр-міністр відповідає за внутрішні справи країни. У разі коабітації президент розділяє свої повноваження з прем'єр-міністром.
Першим про можливість коабітації заговорив президент Валері Жискар д'Естен у 1983 роціЛекспрес. 14 janvier 1983, а власну назву явищу дав прем'єр-міністр Франції Едуар БалладюрЛе-Монд. 16 septembre 1983.. Тим не менш, хоча два з прем'єр-міністрів не належали до президентської партії УДФ, ці періоди не вважаються коабітацією.
Перша коабітація +Перша коабітація (1986—1988)Франсуа МіттеранПрезидентЖак ШиракПрем'єр-міністрСоціалістична партіяОб'єднання на підтримку Республіки Перша коабітація у Франції тривала з березня 1986 по травень 1988 року. З 1981 року посаду президента обіймав Франсуа Міттеран, а після виборів до Національних зборів у березні 1986 року парламентську більшість здобули праві партії.
Франсуа Міттеран призначив Жака Ширака прем'єр-міністром, головою партії RPR (Асамблея республіки). Вперше в історії П'ятої республіки главою держави стали президент і прем'єр-міністр різних політичних поглядів.
Президент Міттеран міг би вчинити інакше, оскільки стаття 8-1 Конституції Французької Республіки дозволяла йому призначати прем'єр-міністра за його власними політичними переконаннями. Міттеран також міг призначити центристського прем'єр-міністра, який міг би отримати більш широке визнання. Іншим рішенням міг би бути розпуск парламенту. Це змусило б виборців усвідомити суперечність у вищих ешелонах влади, і дало б надію президенту, що він досягне успіху на перевиборах. І лише у випадку програшу на перевиборах президент був би змушений погодитися з результатами та призначити прем'єр-міністра відповідно до волі виборців. Натомість Франсуа Міттеран вважав за краще уникнути конфронтації і відразу призначив посаду прем'єр-міністра від партії-переможця.
Під час першої коабітації між прем'єр-міністром і президентом виникали суперечки, особливо у сфері зовнішньої політики та з деяких питань внутрішньої політики. Під час формування уряду президент виступив проти призначення деяких міністрів. Тоді він відмовився підписувати положення про приватизацію, виборчі округи чи зміни робочого часу, що спричинило конституційні суперечки. Проте певний баланс у функціонуванні державних інституцій було досягнуто. У цей період були створені неписані правила, яких дотримувалися в подальших коабітаціях, завдяки чому Франція зайняла цілісну позицію на міжнародній арені. Найцікавішим прикладом компромісу стали прес-конференції після великих міжнародних самітів. Президент Міттеран спочатку хотів говорити за себе, однак після протестів прем'єр-міністра Ширака в конференціях почали брати участь обидва представники влади. Прем'єр-міністр і президент по черзі відповідали на запитання журналістів.
Кабінет Ширака проводив ліберально-консервативну політику. Він скасував податки на багатство та приватизував державні компанії. Ці дії викликали протидію лівих рухів, що опосередковано підтримувались Міттераном. З іншого боку, така двоїстість виконавчої влади викликала критику колишнього консервативного прем'єр-міністра Раймона Барра, який набрав на момент президентських виборів високий рейтинг. У січні 1988 року за опитуваннями Раймон Барр випереджав Жака Ширака. З лютого, однак, Ширак почав лідирувати за рейтингом на правому крилі.
У другому турі президентських виборів 1988 року відбулося протистояння між Франсуа Міттераном і Жаком Шираком. Вперше президент і прем'єр-міністр стають опонентами на загальнонаціональному голосуванні. Теледебати перед другим туром турами стали піком суперництва між політиками. Жак Ширак на них заявив Міттерану: «Сьогодні ввечері я не прем'єр-міністр, а ви не президент Республіки. Ми два кандидати, рівні. […] Тож ви дозволите мені називати вас месьє Міттераном»; Глава держави на це з сарказмом відповів: «Ви абсолютно праві, пане прем'єр-міністре»Éric Zemmour, " Les yeux dans les yeux, je le conteste ", Le Figaro Magazine, semaine du 27 avril 2012, pages 40-44.. 8 травня 1988 року Міттеран був переобраний на посаду з 54,02 % голосів. Його стратегія виснаження виконавчої влади спрацювала і дозволила йому залишитись президентом. З цією новознайденою легітимністю Міттеран призначає свого однопартійця Мішеля Рокара новим прем'єр-міністром і вирішує розпустити Національні збори. На позачергових парламентських виборах, що пройшли у червні 1988 року, більшість отримала пропрезидентська Соціалістична партія із 275 мандатами, що таким чином остаточно завершило першу коабітаціюFavier, Pierre. La décennie Mitterrand. 2, Les épreuves : 1984—1988, Paris, Editions Points, dl 2016, cop. 1991, 962 p. ISBN 978-2-7578-5799-1.
+Друга коабітація (1993—1995)Франсуа МіттеранПрезидентЕдуар БаладюрПрем'єр-міністрСоціалістична партіяОб'єднання на підтримку Республіки
Друга коабітація
Друга коабітація тривала з березня 1993 року по травень 1995 року. Вона виникла після парламентських виборів 21 і 28 березня 1993 року, які змінили співвідношення сил у Національних зборах. Після виборів праві отримали 472 з 577 депутатських місць.
Особистість як президента Франсуа Міттерана, так і прем'єр-міністра Едуара Баладюра мала значний вплив на хід цього співжиття. Через ввічливі стосунки між ними цю коабітацію назвали «оксамитовою» ()Édouard Balladur, Deux ans à Matignon, Plon, 1995..
На цей істотно вплинули події в Руанді. На момент встановлення коабітації в колишній французькій колонії тривала громадянська війна військова операція Норуа () (з 1990 року). Також велися переговори щодо Арушських домовленостей. Після їх підписання в серпні 1993 року і організації Місії ООН з надання допомоги Руанді (MINUAR) у грудні того ж року Франція вивела війська з країни, залишивши на місці близько тридцяти солдатів. У 1994 році, коли почався геноцид у Руанді, Франція розпочала військову операцію «Амаріліс» () з евакуації іноземців. Наявність коабітації жодним чином не завадила проведенню операції.
У цей період Франція була дуже активною на міжнародній арені. Після завершення геноциду мирних жителів Організація Об'єднаних Націй дозволила уряду Франції провести операцію «Бірюза» (), яка кваліфікувалась як гуманітарна. Це викликало чимало суперечок, як серед армії, так і серед представників влади. 21 червня 1994 року прем'єр-міністр Балладур надіслав листа президенту, в якому попередив про неоколоніальний аспект акції та висловив сумніви щодо гуманітарного характеру заходуKayimahe Venuste, France-Rwanda: les coulisses du génocide. Témoignage d'un rescapé, Dagorno-L'esprit frappeur, 2002, 359 p..