Іва́н Золотоу́стий (у церковній літературі вживається Свт. Йоа́н/Іва́н/Іоа́н/Іоа́нн, Золотоу́ст/Золотоу́стий/Златоу́ст/Златоу́стий, Константино́польський, патріа́рх) (; ; 347, Антіохія — 14 вересня 407, Комани Понтійські) — відомий християнський релігійний діяч і богослов, патріарх Константинопольський, блискучий оратор, адвокат і полеміст, надзвичайна за колоритом постать, яка виділяється серед низки непересічних мислителів й проповідників християнської церкви. Святий, прославлений у лику святителів, учителів і чудотворців. Почесні титули: «Вселенський Учитель» і «Золотоустий», останній титул — офіційно закріплений церквою на IV Вселенському (Халкедонському) соборі 451 року та отриманий святим за надзвичайне красномовство. Понині в церквах відправляється Літургія Іоанна Золотоустого. Разом із Григорієм Богословом і Василієм Великим вважається одним із трьох головних Отців Церкви у православ'ї та у східних католицьких церквах. Одні з найшанованіших богословів у Православній Церкві). У Католицькій Церкві також відноситься до Учителів Церкви.
Народження та ранні роки в Антіохії Іван Золотоустий народився 347 року в Антіохії (тодішній столиці Сирії) на Сінгонській вулиці, де, за переказами, певний час жив апостол Павло. У той час близько половини з 200 тисяч антіохійців вважали себе християнами. Батьки Золотоустого також сповідували християнство, батько Івана був значним воєначальником, але помер, коли Іван був ще дитиною, тому виховувала майбутнього святого мати — Анфуса. Вона всю себе присвятила синові, а головне — вона розуміла важливість навчання. Оскільки у той час за розпорядженням імператора Юліана у християнських школах заборонялося викладання вищих наук, вона змушена була віддати Івана на навчання до язичницьких вчителів, перед тим виховавши в синові любов до своєї віри та посіявши у його душі знання Священного Писання.
Навчання риториці у Лібанія Коли Івану виповнилося шістнадцять років, його вчителем став знаменитий учитель красномовства, софіст Лібаній — «останній ідеолог муніципальної аристократії», як назвав його відомий дослідник Георгій Курбатов. Лібаній свого часу риторичну освіту здобув в Афінах, викладав у Константинополі, а його працями захоплювався навіть імператор. Існує переказ, ніби великий античний красномовець уже на смертному одрі зізнався, що назвав би Івана своїм наступником, якби його не «вкрали» християни. Риторська освіта в ті часи була майже тотожною юридичній освіті.
Золотоустий не був сліпим учнем. Він інакше підійшов до мистецтва краси слова: "Святе Письмо не прагне до краси слів або їх поєднання, воно має в собі божественну благодать, яка повідомляє блиск і красу словам його" — зауважував він. Уже з цієї цитати видно (не кажучи про глибинний аналіз текстів промов), що Іван, засвоївши всю класичну, та, до певної міри, на той час схоластичну систему вміння добре говорити, змістив акценти та запропонував свій підхід до цього виду мистецтва. Він повністю відкидав, коли на перше місце ставилася форма побудови речень і тексту. Для нього важливішим є не чіткий розрахунок, а «божественна благодать», тобто замість раціонального виступає уперед інтуїтивне, підсвідоме, ірраціональне. Отож і не дивно, що Золотоустий, ставши єпископом, сприймав свій талант до красномовства лише як засіб нести до людей Слово Боже. Майже всі численні праці його, які дійшли до наших днів, є усними виступами, записаними стенографами та відредаговані автором. У Російській імперії 1898 року було здійснене повне видання творів Івана Золотоустого, яке нараховувало дванадцять томів.
Адвокатська практика Двадцятирічний святитель, закінчивши курс навчання, не одразу пішов шляхом служіння Богові — він зайнявся адвокатською практикою. На той час ця професія для людини, що володіла словом і мала амбіції, давала змогу легко досягнути успіху. Серед Отців Церкви, які пройшли такий же шлях, були Василій Великий і Амвросій Медіоланський.«Це зайняття одразу ввело Івана у бурхливу круговерть життя, і він став обличчям до того світу неправди, підступів, образ і поневолень, ворожості та брехні, сліз і злорадств, із яких складається звичайне життя людей, і яких він не знав у мирному домі своєї благочестивої матері. Це зворотний бік життя, хоча й був чужим його незіпсованій душі, одначе дав йому можливість познайомитися з тією прірвою неправди і пороків, яка часто прикривається брехнею та лицемірством, але на суді виступає у всій своїй потворності, і ця саме суддівська діяльність і дала Іванові пізніше можливість змальовувати пороки з такою нещадністю, яка, оголюючи їх у всій мерзотності, тим самим породжувала невимушену відразу до них. Адвокатство разом із тим, привчило його до публічного ораторства, і він зразу виявив на цій ниві такі блискучі успіхи, що ним захоплювався його старий учитель Лібаній. Молодого адвоката, вочевидь, очікувало блискуче майбуття: його ораторство здобувало йому широку популярність, яка давала йому великі кошти, разом із тим відкривало дорогу до вищих державних посад»— так пишуть про цей період життя Золотоустого дослідники. Вони навіть не приховують, що тоді майбутній святий міг регулярно разом із друзями відвідувати цирк, інші видовища, вести не надто благочестивий спосіб життя.
Відомий факт, що Лібаній, читаючи ще школярські промови Івана, не втримався та вигукнув: «Щасливі імператори, що царюють у такий час, коли світ має такого дивовижного письменника» і додав, що його учень у промові «з мистецтвом судового слова поєднав силу ораторських доказів !».
Рішення про прийняття чернецтва Після кількох років адвокатської практики Іван твердо вирішив змінити світський одяг на чорне вбрання християнина. Сталося це під впливом його товариша дитинства — Василя, який був ченцем. Пізніше у своїй відомій книзі «Про священство» він так згадував свого приятеля, що зумів вплинути на його вибір:«Багато було у мене друзів, щирих і вірних, які знали та непорушно дотримувалися законів дружби, але з багатьох один перевищував усіх інших любов'ю до мене. Він завжди був спільним супутником моїм: ми вчилися одним наукам і мали одних і тих учителів. З однаковим бажанням і ревністю займалися красномовством і однакові мали бажання, що витікали з однакових занять»
Прийняття хрещення Під впливом праведного життя свого друга Іван Золотоуст відкрив і для себе церковний світ. Прийнявши хрещення у двадцять два роки (близько 370 року), Іван назавжди зв'язав себе з Церквою та служінням Богові та людям. Він закрився в будинку матері та постійно молився. Колишній красномовець узяв на себе навіть обітницю утримання від розмов. Бажаючи ще більше наблизити душу до Бога, Іван провів близько шести років спершу пустельником (починаючи з орієнтовно 375 року), а потім живучи в печері, де упокорював тіло та безперестанно молився. По поверненню до рідної Антіохії єпископ Мелетій рукопоклав Івана у дияконський сан у 381 році, а коли йому виповнилося 39 років, він був висвячений у пресвітери патріархом Флавіаном Антіохійським (у 386 році). Тоді ж Іван став відомий пастві як церковний оратор, бо до того звертався до неї з роздумами на релігійні теми тільки письмово. На свою шалену популярність як проповідника він реагував стримано, кажучи: «Не потрібні мені ні оплески, ні хвилювання, ні вигуки. Одного бажаю: аби, слухаючи безмовно, виконували мовлене. Це для мене оплески, це для мене похвала» .
Висвячення в патріархи 26 лютого 398 року Іван був висвячений патріархом Феофілом Александрійським у храмі Святої Софії Царгородської у сан патріарха Константинопольського. Він не бажав цього підвищення та не хотів розлучатися зі своєю батьківщиною. Знаючи це, сановники імператора Аркадія, який прагнув бачити на патріаршому престолі чудового оратора, виманили Івана за місто під приводом відвідання святих місць, посадили в колісницю та проти волі привезли до столиці, де Аркадій особисто у багряній палаті імператорського палацу повідомив йому свою волю.
У сані константинопольського патріарха
У Константинополі правління на найвищому церковному престолі імперії Золотоустий почав із радикальних кроків, обумовлених його любов'ю до аскетичного способу життя. За свідченням історичних джерел, він наказав винести з багатих патріарших покоїв (їх розкіш пов'язувалася з загальним прагненням візантійців до блиску) килими, коштовні меблі, різні прикраси та продати їх. На отримані гроші побудував дві лікарні, а що залишилося — роздав жебракам і знедоленим. Такі реформи тодішньою константинопольською верхівкою сприймалися неоднозначно, передусім, вона бачила в нововведеннях загравання патріарха з біднотою. Крім того, Іван постійно докучав заможній частині імперської столиці критичними, гострими проповідями, в яких засуджував їх пишний спосіб життя та закликав дбати про своїх знедолених братів у вірі. Особливо його зауваження були направлені на придворних дам, які з'являлися до храму на службу Божу нафарбованими та просто потопали у прикрасах. Він викривав за неправедний, з погляду християнства, спосіб життя, навіть імператрицю Елію Євдоксію, що мала сильний вплив на свого чоловіка імператора Аркадія. Дійшло до того, що частина єпископів церкви (тієї партії, що була незадоволена рішучою політикою Золотоустого з очищення церкви та наведенню у її житті порядку) за підтримки імператриці провела помісний собор в Дубі (передмісті Халкедона), на якому позбавила його сану патріарха. Народ тоді захистив улюбленого пастиря, прийшовши під мури імператорського палацу. Влада, боячись народного гніву, повернула святителя та скликала новий помісний собор у Константинополі, де відмінила всі постанови собору в Дубі.
Арешт, вигнання та смерть Мир запанував ненадовго, через деякий час імператриця Елія Євдоксія знову зібрала на собор невдоволених єпископів, які вимагали від імператора, щоб той своєю владою змістив патріарха. Зрештою, його заточили під домашній арешт, який він напередодні Пасхи порушив, аби хрестити новонавернених. Це ще більше розгнівило владу та дало підстави 9 червня 404 року арештувати та вислати його з міста. Спершу місцем його перебуванням влада визначила містечко Кукуз у Малій Вірменії. Здоров'я Івана було підірване і під час конвоювання до чергового пункту заслання (Піфіунт, чи Піціус, нині — Піцунда) він помер 14 вересня (за старим стилем) 407 року у страшних фізичних муках, але сильний духом із словами на устах: «Слава Богові за все !». Святий Іван Золотоустий, як твердять дослідники його життя, був єпископом 9 років і майже 7 місяців, з яких 3 роки та 3 місяці провів у вигнанні. Місцем його смерті вважають Комани Понтійські (біля сучасного с. Гюменек, поблизу м. Токат, Туреччина), Понт.
Повернення мощей до Константинополя 437 року жителі Константинополя разом із тодішнім патріархом Проклом зажадали повернути мощі патріарха Івана Золотоустого до столиці. Тоді імператором Візантії був уже син Євдоксії — Федосій II. Він підтримав ідею повернення тіла святого та разом із Сенатом вийшов зустріти царську колісницю з ним. Федосій зняв із себе всі відзнаки імператорської влади та підійшовши до священного тіла патріарха покрив його своєю порфірою. Він звернувся до Золотоустого з молитвою, просячи простити його матір і батька. Під час зруйнування Константинополя латинянами мощі Івана Золотоустого були переправлені до Риму, де зберігаються й донині.
Поширення творів на Русі