Халіде Едіб Адивар (Halide Edip Adıvar;  — ) — турецька письменниця, викладачка університету, військовослужбовиця та феміністка. Ранні романи («Хандан» та ін.) присвячені становищу турецької жінки. Після 1908 Адивар активно проповідувала пантюркізм (роман «Новий Туран», 1912). Антиімперіалістичні твори «Вбийте блудницю» (1920), «Вогняна сорочка» (1922) та ін. змальовують героїку національно-визвольної боротьби.

Халіде Едіб Адивар також відома своєю роллю у примусовій асиміляції дітей, які залишилися сиротами під час геноциду вірмен.

Раннє життя

Халіде Едіб народилася в Константинополі (Стамбул), Османська імперія, в родині вищого класу. Її батько був секретарем османського султана Абдул-Гаміда II.Meyer, pages 161-162 Халіде Едіб навчалася вдома у приватних викладачів, від яких вона вивчала європейську та османську літературу, релігію, філософію, соціологію, гру на фортепіано, англійську, французьку та арабську мови. Вона вивчила грецьку мову від своїх сусідів і під час короткочасного відвідування грецької школи в Константинополі. У 1893 році вона недовго відвідувала Американський коледж для дівчат. У 1897 році вона переклала «Мати» Джейкоба Аббота, за що султан нагородив її Орденом милосердя (Şefkat Nişanı). Вона знову відвідувала Американський коледж з 1899 по 1901 рік, коли закінчила його. Будинок її батька був центром інтелектуальної діяльності в Константинополі, і навіть у дитинстві Халіде Едіб брала участь в інтелектуальному житті міста.Erol, pages vii–viii.

Після закінчення навчання одружилася з математиком та астрономом Саліхом Зекі Беєм, від якого народила двох синів. Проте вона продовжувала свою інтелектуальну діяльність і в 1908 році почала писати статті про освіту та статус жінок для газети Тевфіка Фікрета «Танін» і для жіночого журналу «Демет». Вона опублікувала свій перший роман, Seviye Talip, у 1909 році. Через її статті про освіту міністерство освіти найняло її для реформування шкіл для дівчат у Константинополі. Вона працювала з Накіє Ханим над змінами в навчальній програмі та педагогіці, а також викладала педагогіку, етику та історію в різних школах. Вона подала у відставку через розбіжності з міністерством щодо шкіл мечетей.Erol, page viii.

У 1910 році вона розлучилася з Саліхом Зекі. Її будинок став інтелектуальним салоном, особливо для тих, хто цікавиться новими концепціями турецького походження. У 1911 році вона взяла участь у Турецьких вогнищах (Türk Ocağı) і стала першою жінкою-членом у 1912 році. Вона також була засновницею організації «Піднесення жінок» (Taali-i Nisvan).Erol, page ix.

Вона подружилася з вірменським священиком і музикантом Комітасом між 1913 і 1914 роками. Комітаса кілька разів запрошували співати в її будинку. Хоча Галіде Едіб особисто ставилася до нього дружньо, у своїх творах вона описувала Комітаса та його музику як «анатолійську», а не вірменську. Вона стверджувала, що його музику вкрали у турків і що він «просто перевів слова на вірменську».Adıvar, pages 421. Крім того, вона вважала, що його батьки, «ймовірно, турецького походження» і що «він був вірменським націоналістом, незалежно від того, чи було його походження турецьким чи вірменським, але за темпераментом і серцем він був справжнім анатолійським турком, хоча й несвідомо».Adıvar, pages 422.

Під час Першої світової війни

У 1917 році одружилася з доктором Аднаном (пізніше Адивар), а наступного року влаштувалася викладачкою літератури на літературний факультет Стамбульського університету. Саме в цей час вона стала дедалі активнішою в націоналістичному русі Туреччини під впливом ідей Зії Ґокальпа.

У 1916—1917 роках вона виконувала обов'язки османської інспекторки шкіл у Дамаску, Бейруті та Коледжі Святого Йосипа Антура, гора Ліван. Серед студентів цих шкіл були сотні вірменських, арабських, ассирійських, маронітських, курдських і турецьких сиріт.Adıvar, pages 431—471. Під час геноциду вірмен і під керівництвом Халіде Едіб Адівар та Джемаля-паші близько 1000 вірменських і 200 курдських дітей були «потурчені» в коледжі Святого Йосипа.Fisher, page 164.Kévorkian, page 843.

У розповіді Халіде Едіп про її інспекторську роботу наголошується на її гуманітарних зусиллях і її боротьбі змиритися з насильством ситуації. Однак американський свідок для The New York Times, описуючи її як «цю маленьку жінку, яка так часто хвалиться своїми американськими ідеалами жіночості і якими так багато заробляють її західні друзі», звинуватив Халіде Едіп у «спокійному плануванні з [Джемалем-пашею] форми людських тортур для вірменських матерів і молодих жінок» і взяти на себе «завдання зробити турками своїх дітей-сиріт».New York Times, page 97. (1922, September 17) «The Turkish Jeanne d'Arc: An Armenian Picture of Remarkable Halide Edib Hanoum» Роберт Фіск писав, що Халіде Едіп «допомогла керувати цим дитячим будинком терору, в якому вірменських дітей систематично позбавляли вірменської ідентичності та давали нові турецькі імена, змушували ставати мусульманами та жорстоко били, якщо чули, що вони говорять вірменською».Fisk, Robert «Living Proof of the Armenian Genocide» (9 March 2010) The Independent

Карніг Панян, автор «До побачення, Антура», шестирічний пережив геноцид вірмен у дитячому будинку в 1916 році. Ім'я Паняна було змінено на номер 551. Він був свідком того, як дітей, які чинили опір потурченню, карали побиттям і голодом: На кожному заході сонця в присутності понад 1000 дітей-сиріт, коли спускався турецький прапор, виголошувалося «Хай живе генерал-паша!» було декламовано. Це була перша частина церемонії. Потім настав час покарання кривдників того часу. Били нас фалахою [палкою, якою били по підошвах], а найвищим покаранням було те, що ми говорили вірменською мовою.

Еміль Жоппен, головний священник коледжу Святого Йосипа в Антурі, написав у шкільному журналі 1947 року: Вірменських сиріт піддавали ісламізації, робили обрізання та давали нові арабські чи турецькі імена. Їхні нові імена завжди зберігали ініціали імен, у яких їх хрестили. Таким чином Арутіун Наджарян отримав ім'я Хамед Назіх, Богос Мерданян став Бекіром Мохамедом, Саркісу Сафаріану дали ім'я Сафуад Суліман.

У звіті 1918 року офіцер Американського Червоного Хреста майор Стівен Троубридж зустрівся з сиротами, що вижили, і повідомив: Треба було знищити всі сліди і, наскільки це можливо, усі спогади про вірменське чи курдське походження дітей. Дітям давали турецькі імена, і дітей змушували проходити обряди, передбачені ісламським законом і традицією… Жодного слова вірменською чи курдською мовами не дозволялося. Вчителі та наглядачі були ретельно навчені, щоб втілити турецькі ідеї та звичаї в життя дітей і регулярно навчати їх про… престиж турецької раси.

Професор із вивчення прав людини Кіт Девід Ватенпо порівняв поводження Халіде Едіп та Джемаля-паші з нетурецькими сиротами з американськими та канадськими школами для індіанських дітей, які зазнавали насильницької асиміляції та часто жорстокого поводження.Panian, page xii. Він писав, що Едіп демонструвала сильну ненависть до вірмен у своїх творах, зображуючи їх як «міфічного та екзистенційного ворога Османів» і навіть висувала претензії щодо кривавого наклепу та дитячого канібалізму, подібні до антисемітизму. Вона також заявила про змову з метою перетворити турецьких дітей на вірмен, «таким чином також повернувши звинувачення, висунуті проти неї за її роботу в Антурі, назад до самих вірмен».Panian, page xvi. Ватенпо пише про неї:Panian, page xvii. Модернізація Туреччини та захист її мусульманської еліти від західної критики є ключовими елементами справи всього життя Халіде Едіп, але її небажання захищати вірменських дітей або навіть висловлювати співчуття до них як до жертв геноциду свідчить про базову відсутність людського співчуття. Для Галіде Едіп питання соціальних відмінностей і релігії обмежують стверджувану універсальну природу людства; для неї геноцид не був надто високою ціною за турецький прогрес, сучасність і націоналізм.

Попри свою роль у дитячих будинках в Антурі, Халіде Едіб висловила своє співчуття вірменам щодо кровопролиття та викликала гнів членів Комітету союзу та прогресу, спонукаючи їх вимагати її покарання.Adıvar, pages 388. Талат-паша відмовився керувати ними і сказав, що «вона служить своїй країні так, як вона вважає». Нехай вона висловить свою думку; вона щира". Верховний комісар США називає її «шовіністкою» та людиною, яка «намагається реабілітувати Туреччину».Mark Lambert Bristol, undated confidential report, cited in Hovannisian, page 122; page 141, note 29. З іншого боку, німецький історик Гілмар Кайзер каже: «І навіть якщо ви турецький націоналіст, це не робить вас убивцею». Були люди, які були відомими турецькими націоналістами, як Халіде Едіп; вона виступала за асиміляцію вірмен, але дуже рішуче виступала проти будь-яких вбивств".«Historian challenges politically motivated 1915 arguments» , Today's Zaman, 22 March 2009.

21 жовтня 1918 року Халіде Едіп написала статтю в газеті «Вакіт», засуджуючи масові вбивства: «Ми вбивали невинне вірменське населення… Ми намагалися винищити вірмен методами, які належать до середньовічних часів».

З 1919 по 1920 рік вона була серед авторів тижневика Büyük Mecmua, заснованого для підтримки війни за незалежність Туреччини.

Під час Визвольної війни

Після поразки Османської імперії в Першій світовій війні війська союзників зайняли Константинополь та інші регіони імперії. Мустафа Кемаль Ататюрк почав організовувати опір окупації, а Едіб здобув у Стамбулі репутацію «підпалювача та небезпечного агітатора».«Turk Nationalists.» Вона була однією з головних фігур імперії, яка виголошувала промови перед тисячами людей, які протестували проти окупації Смірни грецькими військами під час демонстрацій Султанахмет.

Згодом Едіб покинула Константинополь і разом зі своїм чоловіком переїхала до Анатолії, щоб приєднатися до Турецького національного руху. Дорогою до Анкари вона зустрілася з Юнусом Наді Абаліоглу, іншим журналістом, який вирішив приєднатися до Турецького національного руху. Під час зустрічі на вокзалі в Гейве 31 березня 1920 року вони погодилися щодо важливості інформування міжнародної громадськості про події, пов'язані з Війною за незалежність Туреччини, і вирішили допомогти національній боротьбі шляхом створення інформаційного агентства. Вони зійшлися на назві «Anadolu Ajansı».Anadolu Ajansı. Kuruluşundan Bugüne Anadolu Ajansı Certain documents concerning the establishment of the Anatolian news agency and its work during the war of national independence (1920)

Під час греко-турецької війни їй було присвоєно звання спочатку капрала, а потім сержанта націоналістичної армії. Вона їздила на фронти, працювала в штабі Ісмета-паші, командуючого Західним фронтом, і написала свої враження від політики випаленої землі грецької армії, що вторглася, і звірств, вчинених проти турецького цивільного населення грецькою армією в Західній Анатолії, у своїй книзі «Турецьке випробування».

Після війни

У результаті участі її чоловіка Аднана Адівара у створенні Прогресивно-республіканської партії сім'я відійшла від правлячої еліти. Коли в 1926 році розпочався однопартійний період зі скасуванням Прогресивно-республіканської партії та ухваленням Закону про примирення, вона та її чоловік були звинувачені у зраді та втекли до Європи.Marcosson, pages 174—175. Вони жили у Франції та Сполученому Королівстві з 1926 по 1939 рік. Халіде Едіб багато подорожувала, неодноразово викладаючи та читаючи лекції в Сполучених Штатах та Індії. Свої враження від Індії як британської колонії вона зібрала у своїй книзі «Усередині Індії».Halide Edip Adıvar’ın Hindistan'daki Konferansları Вона повернулася до Туреччини в 1939 році, ставши професором англійської літератури на факультеті літератури у Стамбулі. У 1950 році вона була обрана до парламенту, пішла у відставку в 1954 році; це була єдина офіційна політична посада, яку вона коли-небудь займала.

Література