Де́від (Давід) Лівінгсто́н (; 19 березня 1813, Блантайр, Шотландія — 1 травня 1873, Читамбо, сучасна Замбія) — шотландський місіонер і знаменитий дослідник Африки, книги про подорожі якого значною мірою сформували погляди західного суспільства XIX ст. на Чорний континент та ставлення до нього.
Молоді роки Лівінгстон ріс у традиційній шотландській родині з притаманною їй атмосферою побожності, поваги до бідності та важкої праці, прагненням до освіти і відчуттям життєвого призначення. Рід його батька походив з острова Алва (англ. Ulva , гельск. Ulbha) біля західного узбережжя Шотландії і належав до гірського шотландського клану Маклі; його мати походила з Нижньої Шотландії з родини релігійних пресвітеріан. Обоє були дуже бідні, отож Лівінгстон ріс з шістьма іншими дітьми в єдиній кімнаті на горішньому поверсі доходного дому для робітників бавовняної фабрики на березі річки Клайд. З десяти років він мусив допомагати сім'ї, працюючи на фабриці; частину свого першого заробітку він витратив на книгу з латинської граматики. Вихований в традиціях кальвіністської віри — державної церкви Шотландії — по досягненню повноліття Лівінгстон за прикладом батька приєднався до незалежної християнської конгрегації з суворішою дисципліною. До того часу він вже повною мірою розвинув в собі ті духовні та фізичні якості, що зробили можливою його майбутню місіонерську діяльність.
Коли в 1834 році англійські та американські церкви закликали до підсилення місіонерської діяльності в Китаї, Лівінгстон вирішив стати місіонером-лікарем і поїхати проповідувати християнство на Схід. Він самостійно вивчив латинську та грецьку мови, а також математику, що дало змогу йому відкласти кошти і вступити в Андерсоновський університет (сучасний Університет Стратклайд), де впродовж двох років він вивчав медицину, після чого Лівінгстон отримав ступінь доктора медицини. Лівінгстон відвідував також курси теології в Університеті Глазго. У 1838 році його було прийнято до Лондонського місіонерського товариства. Опіумна війна, що спалахнула в Китаї 1839 року, зруйнувала його плани щодо роботи на Сході. Тому після знайомства з Робертом Моффатом, відомим шотландським місіонером, який працював на півдні Африки, Лівінгстон під його впливом вирішив замість Китаю поїхати до Африки. 20 листопада 1840 року йому було надано статус місіонера; наприкінці того ж року він відплив до Південної Африки і прибув до Кейптауна 14 березня 1841 року.
Перші подорожі Наступні 15 років Лівінгстон провів у безперервних подорожах у внутрішніх районах Африки, захопившись географічними відкриттями. Лівінгстон мав численні сутички з місцевими бурами і португальцями через їхнє жорстоке поводження з африканцями, категоричним противником якого він був. Отож Лівінгстон здобув репутацію переконаного християнина, відважного дослідника і палкого борця з рабством. Дослідження Африки і проповідницька діяльність поглинули його, часто відсуваючи сім'ю і дітей на другий план.
Лівінгстон дістався до місії Моффата в Курумані в Бечуаналенді (зараз на території ПАР) на північному кордоні Капської колонії 31 липня 1841 року і майже відразу почав здійснювати подорожі на північ до невідомих європейцям і, як вважалося, щільніше заселених місцевостей, ще незайманих християнством. Його метою була пропаганда віри через «місцевих агентів» — навернених африканців. До літа 1842 року Лівінгстон вже добирався на північ вглиб пустелі Калахарі далі, ніж будь-хто з європейців до нього, знайомлячись з місцевими мовами та звичаями. У 1843 році він відвідав поселення племені квена (баквена) народу тсвана і подружився з його ватажком Сешеле, який згодом став першим з ватажків тсванських племен, наверненим до християнства. Сешеле розповів Лівінгстонові про «землю великої спраги» — Калахарі — на півночі та про озеро Нгамі на північному краї земель тсвана.
Місіонерська завзятість Лівінгстона зазнала драматичного випробування 1844 року, коли під час подорожі до Маботсви з метою влаштування там місії його пораненив лев. Серйозне пошкодження лівої руки згодом було ускладнене іншим нещасним випадком, в результаті чого рука стала покаліченою на все життя; Лівінгстон не міг утримувати ствол рушниці лівою рукою і був змушений навчитися стріляти з лівого плеча і цілитись лівим оком.
2 січня 1845 року Лівінгстон одружився з дочкою Моффата Мері. Протягом семи років вона супроводжувала його в подорожах, незважаючи на вагітність і протести батька, і народила чотирьох дітей. Лівінгстони жили спочатку в місії в Мамбоці, потім ненадовго переїхали до Чонуане, а з 1847 року оселилися в новій місії у Колобенгу. Головною причиною перенесення місії до Колобенгу була впевненість, що річка Колобенг ніколи не пересихає; місія потребувала сталого джерела питної води для підтримки рільництва. Саме в Колобенгу був навернений до християнства ватажок племені квена Сешеле. Сешеле був хрещений за умови, що він не буде брати участі в будь-яких язичницьких церемоніях (наприклад, викликанні дощу) і розлучиться зі всіма своїми дружинами, окрім однієї. Ці умови викликали велике незадоволення серед племен тсвана, і багато з них звинувачували Лівінгстона в страшній посусі, що трапилася згодом 1848 року, коли річка Колобенг пересохла, спричинивши смерть великої кількості людей і худоби. Окрім того, колишні жінки Сешеле, які раптово опинилися без чоловіка, зіткнулися зі значними труднощами в патріархальному суспільстві тсвана, в чому також звинувачували Лівінгстона.
У 1849 році Лівінгстон як топограф і науковець взяв участь у невеликій експедиції, яка перетнула пустелю Калахарі і 1 серпня відкрила озеро Нгамі на південному краї болота Окаванго. За це відкриття Лівінгстон був нагороджений британським Королівським географічним товариством золотою медаллю і грошовою премією. З цієї події почалася європейська відомість Лівінгстона і його співпраця з Географічним товариством, яка тривала все його життя; товариство постійно заохочувало його до нових досліджень і відкриттів, представляло його інтереси в Англії і займалося пропагандою його діяльності в Європі.
У 1851 році Лівінгстон дістався боліт Лін'янті на річці Квандо, притоці Замбезі, де познайомився з правителем народу кололо Себетване. Лівінгстон вважав землі навколо добре пристосованими для місіонерської роботи і прийняття християнства народами; надалі він неодноразово використовував ці території як базу для своїх експедицій вглиб Центральної Африки.
До 1852 року значно погіршилися стосунки місіонера з бурами, які звинуватили його в поширенні серед тсвана вогнепальної зброї і в контрабанді. Міркування безпеки і необхідність дати дітям освіту змусили Лівінгстона 1852 року відіслати дружину з дітьми до Британії. У вересні того ж року загін бурського ополчення здійснив набіг на землі тсвана, пограбувавши місії Мабоца та Колобенг і захопивши в рабство велику кількість тсвана. Лівінгстон на той час саме повертався з Кейптауна, отож був відсутній Колобенгу.
Відкриття континенту Влаштувавши сім'ю в безпеці в Шотландії, Лівінгстон з новими силами взявся до розповсюдження «християнства, торгівлі і цивілізації» (трьох речей, які, на його думку, відкриють внутрішні райони Африки решті людства) на північ від кордонів Капської колонії до самого серця континенту. У своєму знаменитому маніфесті 1853 року він сформулював свою мету так: «Я відкрию Африку чи загину».
11 листопада 1853 року він в супроводженні групи кололо вирушив з Лін'янті на північний захід. Його метою був пошук шляхів з земель кололо до атлантичного узбережжя, якими б можна було безборонно торгувати із зовнішнім світом, що мало зробити невигідною работоргівлю, і які були б зручнішими, ніж південний маршрут через територію бурів і Калахарі. У супроводі групи кололо Лівінгстон спочатку спустився на човнах по річці Чобе (Квандо) до її злиття з Замбезі, після чого експедиція вирушила проти течії до її верхів'я. Через місяць човни довелося залишити, тому що численні пороги і перекати та початок сезону дощів зробили небезпечним пересування. Експедиція вирушила далі вдовж Замбезі пішки; в лютому 1854 року вона досягла її невеликої правої притоки Шефумаге і, піднявшись вдовж її річища, перетнула вододіл (як відомо зараз, між басейнами Замбезі і Конго), за яким всі річки текли вже на північ. Просуваючись далі в північно-західному і західному напрямку, Лівінгстон з супутниками перетнув річку Касаї і безліч її приток — Чіумбе, Лвашиму, Чикапу, Квілу та інші. У квітні 1854 року, перетнувши повноводну річку Кванго — найбільшу притоку Касаї — експедиція досягла Касанже, найсхіднішого поселення португальців в Анголі. Після цього, переваливши через гори Тала-Мунгонго, що розділяють долини Кванго і Кванзи, Лівінгстон потрапив до порівняно добре відомої європейцям місцевості і удовж Кванзи дістався океанського узбережжя біля Луанди 31 березня 1854 року.
Знесилений, зголоднілий та хворий на малярію Лівінгстон був змушений затриматися в Луанді до вересня, але 20 вересня, поліпшивши здоров'я, вирушив зі своїми супутниками кололо назад до Лін'янті. Лін'янті експедиція досягла майже через рік, 11 вересня 1855 року.
Подальша подорож вниз по Замбезі стала можливою лише завдяки підтримці ватажка кололо Секелету, сина Себетване (Себетване помер в 1851 році, невдовзі після зустрічі з Лівінгстоном), оскільки кошти Лівінгстона та гранти Географічного товариства були вже давно вичерпані. Секелету забезпечив експедицію носіями, в'ючними ослами та провізією, надав їй запас скляних намист та залізних виробів, які в багатьох місцях Африки правили за засіб розрахунку, а також виділив велику партію слонової кістки для торгівлі. Експедиція вирушила на схід удовж Замбезі 3 листопада; Секелету особисто супроводжував її до Мосі-оа-Тунья — ревучого і паруючого 120-метрового водоспаду на Замбезі, який Лівінгстон, перший з європейців, що його побачив, з притаманним йому патріотизмом назвав водоспадом Вікторія на честь британської королеви.
Нижче водоспаду Замбезі тече через серію вузьких обривистих ущелин; щоб обминути цей складнопрохідний відрізок, експедиція відхилилася на північ і по плоскогір'ю Батока дісталася притоки Замбезі Кафуе. Спустившись по Кафуе знову до Замбезі, удовж неї експедиція досягла іншої значної лівої притоки Луангви, за якою починалися землі, відомі португальцям. У березні 1856 року вони дісталися до Тете, західного форпосту португальської влади, в околицях якого чітко відчувалися наслідки работоргівлі. Відмовившись від вивчення річища нижньої Замбезі, яке вже давно було нанесене на карту, Лівінгстон прослідував північним рукавом річки до океанського порту Келімане, якого досяг 20 травня 1856 року. Таким чином, він став першим європейцем, який перетнув Африканський континент від океану до океану.