Акацири (, , ) — кочовий племінний союз, що мешкав у степах Північного Причорномор'я у V столітті. У сучасній історіографії їх зазвичай відносять до народів гунського кола, що відіграли важливу роль у геополітичних конфліктах між Гунами, Візантією та Сасанідською ПерсієюBlockley, R. C. East Roman Foreign Policy: Formation and Conduct from Diocletian to Anastasius. Cairns, 1992, p. 73.. У період свого найбільшого розквіту в середині V століття акацири кочували в євразійських степах на північ від Чорного моря — на територіях, які античні джерела називали Понтійською Скіфією. Історик VI століття Йордан описував їх як дуже сильне плем'я, що не займалося землеробством, а жило виключно зі скотарства та полюванняSinor, Denis. The Cambridge History of Early Inner Asia. Cambridge University Press, 1990, p. 191.. За однією з гіпотез дослідників, кримське місто Херсонес у VI столітті могло перебувати під їхнім контролем або впливом як важливий торговельний центрAtwood, Christopher P. Dubitando: Studies in History and Culture in Honor of Donald Ostrowski. Cambridge University Press, 2012, p. 48..
Історія Підкорення Аттілою До входження в орбіту безпосереднього впливу гунів акацири не мали єдиного правителя, а керувалися децентралізованою структурою з багатьох незалежних племінних вождів та князівGiven, John P. The Fragmentary History of Priscus: Attila, the Huns and the Roman Empire, AD 430–476. Arx Publishing, 2015, p. 56.. Розуміючи цю роздробленість, візантійський імператор Феодосій II спробував використати акацирів як союзників проти Аттіли, відправивши їм послів із багатими дарами.
Ця дипломатична місія зазнала краху через порушення степового етикету: візантійський посол роздав дари не за старшинством, і головний вождь Куридах (Карадах) отримав їх лише другим. Сприйнявши це як особисту образу, Куридах звернувся по допомогу до Аттіли проти інших співправителів. Близько 447—448 років Аттіла відправив велике військо, яке знищило частину акацирских князів, а решту змусило підкоритисяSinor, Denis. Studies in Medieval Inner Asia. Ashgate, 1997, p. 336..
Після перемоги Аттіла запросив Куридаха до себе, але той, підозрюючи пастку, відмовився. Він передав дипломатичну відповідь: «важко людині дивитися на Бога; і якщо на сонячний диск неможливо дивитися прямо, як можна без шкоди дивитися на найвеличнішого з богів?». Задоволений цими словами, Аттіла дозволив Куридаху зберегти владу над власним кланом, проте над рештою акацирів правителем було призначено старшого сина Аттіли — Еллака. Для затвердження цього рішення та управління землями Аттіла відрядив свого впливового сановника Онігесія.
Гуни регулярно придушували повстання непокірних акацирів. Візантійський дипломат Пріск Панійський згадує полоненого грецького купця з Вімінаціума, який здобув свободу за скіфським (гунським) законом, хоробро б'ючись у лавах армії Онігесія проти римлян та акацирів.
Пізні походи та асиміляція Після розпаду Гуннської імперії у 450-х роках акацири зіткнулися з новою хвилею міграцій у степу. У 460-х роках племена сарагурів, яких витіснили савіри та авари, прийшли на землі акацирів і після низки битв завдали їм важкої поразки.
Проте акацири не зникли з історичної арени остаточно. Близько 466—467 років вцілілі загони акацирів об'єдналися із сарагурами для масштабного походу на Сасанідську Персію. Згідно з відомостями Пріска, знайшовши Каспійські ворота (Дербент) зайнятими перським гарнізоном, кочівники змінили маршрут (сучасні історики припускають, що вони пройшли через Дар'яльську ущелину) і вдерлися до Закавказзя. Вони спустошили Іберію та атакували вірменські поселення. Ця загроза змусила перського шаха Пероза I просити у Візантії фінансової та військової допомоги для оборони кавказької фортеці Юроіпаах.
Після цих подій етнонім акацирів поступово розчиняється серед нових кочових конфедерацій Північного Причорномор'я.
Етногенез та ідентифікація Точне етнічне походження акацирів залишається предметом дискусій. Пріск Панійський у своїх текстах називає їх «скіфами» (традиційний античний анахронізм для позначення будь-яких степових кочівників), тоді як інші пізньоантичні джерела прямо називають їх гунами (Akatiri Hunni).
Зв'язок з агафірсами: Деякі ранні дослідники намагалися пов'язати акацирів із стародавнім племенем агафірсів, про яке писав Геродот. Однак сучасні історики, зокрема Е. А. Томпсон, категорично відкидають цю гіпотезу як лінгвістично та історично необґрунтовануThompson, E. A. A History of Attila and the Huns. Clarendon Press, 1948, p. 95.. Тюркська та хозарська гіпотези: Існує припущення про тюркське походження племені. Етнонім намагалися вивести від тюркського ağaç eri («лісова людина») або перекласти як Aq Qazir («білі хозари»)Henning, W. B. "A Farewell to the Khagan of the Aq-Aqatärān". Bulletin of the School of Oriental and African Studies, 14 (3), 1952, pp. 501–522.. Проте історик Пітер Голден зазначає, що ці теорії базуються виключно на фонетичній подібності і не мають твердого документального підтвердженняGolden, Peter B. Studies on the Peoples and Cultures of the Eurasian Steppes. 2011, p. 136.. Сходознавець Омелян Пріцак пов'язував ім'я акацирів із хозарами через політико-географічний фактор: на його думку, західні тюрки (ядро майбутнього Хозарського каганату) перейняли цю назву, коли відкочували на захід і зайняли колишні землі акацирівPritsak, Omeljan. "The Khazar Kingdom's Conversion to Judaism". Harvard Ukrainian Studies, II.3, 1978, p. 261..
Примітки
Джерела Atwood, Christopher P. Dubitando: Studies in History and Culture in Honor of Donald Ostrowski. Cambridge University Press, 2012. ISBN 978-0-8-9357-404-8. Blockley, R. C. East Roman Foreign Policy: Formation and Conduct from Diocletian to Anastasius. Cairns, 1992. ISBN 978-0-905205-83-0. Given, John P. The Fragmentary History of Priscus: Attila, the Huns and the Roman Empire, AD 430–476. Arx Publishing, 2015. ISBN 978-1935228141. Golden, Peter B. Studies on the Peoples and Cultures of the Eurasian Steppes. 2011. Pritsak, Omeljan. "The Khazar Kingdom's Conversion to Judaism". Harvard Ukrainian Studies, II.3, 1978. Sinor, Denis. The Cambridge History of Early Inner Asia. Cambridge University Press, 1990. ISBN 978-0-521-24304-9. Thompson, E. A. A History of Attila and the Huns. Oxford: Clarendon Press, 1948.