«Мистецтво поетичне» () — віршований трактат Нікола Буало.
«Мистецтво поетичне» (1674) Віршований трактат Буало «Мистецтво поетичне» належить до найвидатніших пам'яток світової естетичної думки. Твір майже на три століття пережив свою історичну епоху і літературну практику, яка його породила. Минав час, змінювалися художні погляди в суспільстві, а «Мистецтво поетичне» не втратило інтересу і дотепер.
«Мистецтво поетичне» було задумане, як засвідчував автор, під впливом читання відомого «Послання до Пісонів» Горація. Вибір жанру власного твору і форма його викладу підкреслювали найсерйозніший намір автора — встановити закони і критерії високого, вічного мистецтва, ідеальні зразки якого створила античність. Чимало положень, які розвивав Буало, безсумнівно, перегукувались із художніми ідеями античної поетики. Часто повторював автор поеми і ті думки, що були висунуті його попередниками — теоретиками французького класицизму. Однак за всім цим Буало на чільне місце в мистецтві ставив те, що пов'язувало його зі своєю добою. Звідси він черпав натхнення, запал, глибоку переконаність у перевазі своїх принципів. Не слід забувати при цьому, що в особі Буало маємо не тільки критика і теоретика сучасної йому літератури, але й художника слова, що володів неабияким поетичним хистом і спирався також на власний поетичний досвід. Тому теоретичні думки і живі спостереження Буало в «Мистецтві поетичному» завжди позначені авторською індивідуальністю, його темпераментом, оригінальним способом вираження думок.
Блискуча афористична форма викладу, жвавість образів послугували тому, що в найзагальніших питаннях поетичної теорії, відомих ще до Буало, досі посилаються все-таки на автора «Мистецтва поетичного». У цьому творі Буало-художник часто бере гору над Буало-теоретиком. І тоді автор взагалі переходить межі своєї ж власної доктрини, виступаючи безпосередньо як розумна, прониклива людина, що розуміє і цінує мистецтво та поезію, заглиблюється в «секрети» творчості. Справді велич генія виявляється там, де він піднімається над уявленням і пересудами свого часу, прозирає в майбутнє. Тим-то не обов'язково кожну думку Буало розглядати лише у світлі теорії класицизму. Істинність його ідей нам сьогодні краще і корисніше перевірити сучасним знанням про мистецтво. При такому нашому прочитанні Буало він захоплює не тільки фахівця з історії чи теорії поезії, але й кожного любителя мистецтва поетичного слова.
Класицизм, а заодно і його поетика, розроблена Буало, давно належить історії, але поетичні формули з його «Мистецтва поетичного» й досі вражають людську уяву проникливістю і точністю суджень, багатством художньої думки, яка пережила свій час.
Ставлення сучасників Доля «Мистецтва поетичного» була складною. Навіть сучасники Буало по-різному ставились до його поетичних принципів. У художньо-естетичних засадах французького класицизму, зведених Буало до чіткої цілісної системи, одні сучасники бачили непорушні норми і закони художньої творчості, а інші, навпаки, висміювали і принижували автора та його твір. Нищівній критиці піддавали «Мистецтво поетичне» вже у XVIII ст. французькі просвітителі. Пізніше розгром твору довершували поети-романтики. Однак важко назвати інший теоретичний твір тих часів, який користувався б такою широкою популярністю і впливом, як поема Буало.
Суперечливі і цілком протилежні оцінки літературно-естетичної системи Буало, звичайно, відбивають боротьбу протилежних тенденцій і напрямів у різні літературні епохи. Водночас сучасний читач не обійде увагою і ті дійсні кричущі суперечності, які властиві поглядам Буало і природу яких слід шукати в особливостях його історичної доби.
Буало рішуче виступав проти консерватизму сучасної йому літератури. Тим часом його власна літературно-естетична концепція спрямована на регламентацію творчості, на канонізацію і увічнення практики класицизму — того методу, художні принципи якого він вважав вічними, незмінними і єдино вірними. Цю антитезу знаходимо в багатьох твердженнях теоретика. Односторонністю, а відтак і обмеженістю позначені самі по собі прогресивні вимоги Буало щодо об'єктивного змісту в мистецтві, наслідування «природі», правдивості характерів і ситуацій, вірності законам жанру та інші принципи, які він стверджував.
Композиція твору
Композиційно «Мистецтво поетичне» складається з чотирьох пісень. Будова твору не відзначається особливою стрункістю і чіткістю — загальна вада творів Буало. Так, деякі думки автора та положення повторюються в піснях першій і четвертій. Однак композиційний план простежується легко. У першій пісні розглядаються загальні принципи художньої творчості: суть і значення поетичного таланту, основоположна роль розуму, свідомого начала в роботі над композицією, стилем, у віршуванні. Друга пісня присвячена характеристиці дрібних поетичних жанрів: ідилії, елегії, сонета, епіграми, рондо, балади, мадригал, сатири, водевілю. У третій пісні автор переходить до теорії основних жанрів класичної літератури: трагедії, комедії та епопеї. Принагідно висвітлюються важливі проблеми творчості, що стосуються змалювання характерів, типізації, драматичного конфлікту. Нарешті, пісня четверта заповнена головним чином міркуваннями на морально-етичні теми.
Буало починає розмову з проголошення давньої тези про те, що для занять поезією потрібен талант і натхнення. Однак думка ця здається тривіальною тільки на перший погляд. Вся справа в тому, як тлумачити талант, в чому полягає природа творчості, адже саме з цього й починаються розбіжності між численними поетичними теоріями. Згідно з поглядами Буало мистецтво можна пізнати тільки шляхом критичного аналізу розумом: Любіть же розум ви! Нехай він тільки сам: Принадність і красу утворює пісням. Бувають автори, що їхні думки тьмяні: В густому плавають, імлистому тумані, Аж сонцем розуму його не розігнать. Ви вчіться мислити, тоді уже писать. Що справу ми собі здаємо виразніше, То й наше твориво складається ясніше.Тут і далі цитати приводяться за Буало Нікола. Мистецтво поетичне. переклад М. Т. Рильського — К. : Мистецтво, 1967. — 134 с. Тільки розум, здоровий глузд мусять керувати поетом, аби твір досяг вищої гармонії задуму і виконання, форми і змісту, частин і цілого. Згадаймо тут, що симетрія, гармонія і єдність — основні принципи раціоналістичної естетики Рене Декарта, яка протиставляла чуттєве і раціональне пізнання. Буало послідовно проголошує людський розум вищим незаперечним і постійним авторитетом для художника і протиставляє його натхненню.
Прикметою широкого розуму є здатність поета усвідомлювати характер своєї талановитості, щоб іти власним шляхом, а не чужим. Мовляв, кожному своє: Одним — кохання пал оспівувати милий, А другим — епіграм гострити влучні стріли. Справжній поет не повинен піддаватись шаленству натхнення, бо ж натхнення якраз і полягає в тому, щоб свідомо і розумно слідувати законам високого мистецтва. Не годен називатися поетом той, хто заглиблюється в зайві описи дрібниць і, втрачаючи міру, порушує гармонію; хто, «зраджуючи шляхетності», вдається до низького, «базарного» стилю. Найбільше ж слід пильнувати «чистоти і ясності» мови, благозвучності, злагодженості, дотримуватися одного взятого тону. Словом, все мусить стояти на своєму місці, підкорятися правилам простоти й міри.
У цих порадах не можна не бачити певних суперечностей, властивих взагалі поетиці класицизму, що ґрунтувалися на дуалістичній філософії Рене Декарта. Класицизм не міг узгодити суперечність між двома началами людської природи — між матеріальним і духовним, між розумом і чуттям. Звідси йде раціоналістичне протиставлення розуму, трактованого як самодостатній, єдиний і абсолютний засіб пізнання, чуттєвим зв'язкам людини з навколишнім світом. Звідси вкрай одностороннє розуміння натхнення і творчого процесу, яке виключає присутність індивідуального досвіду, емоційних факторів, інтуїції, а головне — постійної зумовленості форми художнього твору конкретним життєвим змістом.
Боротьба Буало за чистоту, простоту і ясність мови мала позитивне значення. Недарма автор посилається на досвід поетів «Плеяди» (Жана Маро) і особливо на поезію Франсуа Малерба, який своєю практикою не тільки поклав початок класичним регламентаціям, але й намагався демократизувати поетичний стиль, упорядкував віршування. Аж ось прийшов Малерб — і вперше появив нам: Правдивий, чистий вірш у чергуванні рівнім, Міць у порядку слів належнім показав, У музі приписи обов'язкові дав. Тож мова, мудрою очищена рукою, Вже не разила нас безладністю гидкою… Ставайте ж на його пошани гідний шлях, Чистоти й ясності пильнуйте у словах. Та не будемо занадто обманюватися відносно демократичності мовних принципів класицистичної поетики. Заклики Буало до чистоти й ясності мови, його філіппіки проти «марнославства», проти туманного, переобтяженого поетичними умовностями стилю, властивого «преціозній літературі», водночас і, головним чином, спрямовані на очищення мови від «вуличного», «брутального», «низького», тобто простонародного елемента. Мова народних низів не менш ненависна йому, ніж витончений неприродний стиль манірної і аристократичної літератури. Тут також кидається в вічі слабкість класицистичної поетики: її різко виражений класовий характер. Ідеалом Буало є спокійно-величний, врівноважений, сповнений благородства і високої гармонії стиль, розважливо звірений із законами прекрасного. Раціоналістичний і канонічний характер такої поетики обертається тут, як і в багатьох інших моментах, своїми консервативними сторонами.
Композиція твору, згідно з вказівками Буало, також визначається не стільки живим змістом твору, як апріорно виведеними правилами й законами, дотримуватися яких поетові допомагає розум. Основа цих законів — формальна довершеність, гармонійне співвідношення частин і цілого: Хай пензля тонкого, умілого картини, Митцем керовані, сполучаться в єдине; Хай, слів промовистих шукаючи, поет: Далеким одбігом не затира сюжет. Розважливість, холодний розрахунок — найкращі порадники поета в його роботі. Необхідно знов і знов повертатися до написаного, звіряти кожне слово з голосом розуму і доцільності, не довіряти чуттям. Спішіть поволі ви; не здавшися зарання, Вертайте знов і знов до вашого писання; Шліфуйте, щоб іще не раз пошліфувати, Не бійтесь креслити, а інколи й додать. Так навіть у часткових питаннях поетики і творчого процесу автор «Мистецтва поетичного» послідовно дотримується раціоналістичних основ теорії класицизму.
Другий головний принцип цієї поетики — вірність природі — також тісно зв'язаний з раціоналістичною філософією. Буало ставить знак рівності між розумом (істиною) та красою. І краса й істина знаходяться в природі, тобто в об'єктивній дійсності. Поет, який прагне мистецтва істинного й прекрасного, мусить обрати зразком для себе природу. Оскільки найкраще розуміли і наслідували природу великі художники античності, то твори стародавніх класиків є вищим і вічним зразком для мистецтва всіх часів, бо істинність і краса цих творів перевірена віками. Які ще переконливі докази можуть бути?
Французькі класики XVII ст. гідно цінували красу, правдивість і стихійний реалізм античного мистецтва. Однак окремі реалістичні тенденції неодмінно вступають у суперечність із доктриною класицизму. Канонізуючи метод і прийоми, форми і жанри давнього мистецтва, класицизм заперечував історичний розвиток мистецтва, зумовленість художнього методу характером суспільної свідомості. Отож навчання античного мистецтва уявлялося Буало як звичайнісіньке наслідування й копіювання форм, прийомів, сюжетів, вироблених тим мистецтвом.