Омелян Іванович Лисняк (Лесняк) (24 квітня 1882, Стецева — 1953, імовірно, Відень) — український військовий діяч, старшина австро-угорської армії, учасник Першої світової війни. Від 1916 року служив у Легіоні українських січових стрільців (УСС), командував куренем у боях на Тернопільщині. Найбільше відзначився в боях в районі гори Лисоні, де і потрапив у російський полон (1916—1918).
Після повернення з полону брав участь у формуванні та бойових діях Української галицької армії (УГА): був комендантом Золочівської військової округи ЗУНР, мав ранг отамана, командував 12-ю та 3-ю бригадами УГА, а восени 1919 року за дорученням Начальної команди УГА був залучений до переговорів з представниками Добровольчої армії.
У 1920 році служив у Червоній українській галицькій армії (ЧУГА), де був комбригом 2-ї бригади та командиром запасних частин. Після завершення національно-визвольних змагань перебував в еміграції в Чехословаччині та Австрії; у 1921 році був комендантом старшинського куреня інтернованих у таборі Йозефов.
У повоєнний час зазнав переслідувань радянських спецслужб: у 1946 році був заарештований співробітниками НКВС. Обставини його смерті у 1953 році остаточно не з'ясовані. Причиною тому є те, що в українській історіографії наводяться різні версії щодо місця й умов смерті.
Антропоніміка Існують дві варіантні форми написання прізвища Омеляна: «Лисняк» і «Лесняк». Зокрема, у шематизмі та Імперської та Королівської жандармерії він згадується як . Через літеру «е» також вказують інші дослідники, серед яких, Енциклопедія українознавства, Богдан Луговий, Олена Лугова та Ернст Рутковські (). Однак, діаспорний історик Михайло Бажанський стверджував, що Омелян у різних джерелах згадується під прізвищем «Лисняк», вказуючи що «серед земляків із Снятина, Микулинець та Стецеви він був відомий під тим самим прізвищем». Так, Михайло Лозинський у праці «Галичина 1918—1920 роки» називає його «Лисняк». Збірник Степана Ріпецького «За волю України» також фіксує це прізвище, як і книга Івана Крип'якевича «Історія українського війська». Крім того, історичні матеріали «Українська Галицька Армія», видані Дмитром Микитюком подають через літеру «и». Натомість його названий син Володимир в «Лемківському календарі» заперечує форму прізвища через «и», наводячи його як «Лесняк» та аргументуючи це тим, що «це рідне родове прізвище з села Красна, Коросненского повіту, Лемківщина, Західна Галичина», звідки походить його батько. Серед інших істориків що зазначають прізвище «Лисняк» є Василь Дзіковський, Ганс Кох, Осип Думін, Никифор Гірняк, Лев Шанковський, Микола Литвин, Кім Науменко, Ігор Срібняк, Сергій Білокінь, Петро Сіреджук. У статті Енциклопедії сучасної України Володимир Полєк зазначив дві версії імені. Точно так само зробив Микола Лазарович у своїй праці «Леґіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба». Проте, через 14 років після виходу своєї праці, Лазарович в другому томі «Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія: До 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки», вказує тільки одну версію — «Лесняк».
Життєпис
Походження та ранні роки Омелян Лисняк народився 24 квітня 1882 року в селі Стецева Снятинського повіту на Станіславівщині, нині Коломийського району, Івано-Франківська область, Україна (за іншими даними, у Городенці) в українській селянській родині. Його батько, Іван Лисняк, виходець з Лемківщини, села Красна, а мати Анизія з Гошовських. Український філолог та мемуарист Степан Шах помилково вважав, що Омелян Лисняк є уродженцем села Красна, звідки родом був батько діяча. Він також не вірно вказував і те, що в Австро-угорській армії Омелян Лисняк встиг отримати чин майора. Народну школу Омелян Лисняк закінчив у Городенці, німецьку гімназію у Чернівцях. Повну середню освіту здобув в Коломийській гімназії, де як стверджує Степан Шухевич, Лисняк мав нагоду здружитись з Василем Порайком.
За весь проміжок часу служби в цісарсько-королівській армії перебував у , 36-му Коломийському полку та . З 1903 року перебував на військовій службі. З січня 1905 року отримав звання кадета. Наступного місяця підвищений до лейтенанта. На початку листопада 1911 року отримав звання оберлейтенанта. У квітні 1913 року перейшов на службу з 20-го полку ландверу до 15-го. Напередодні Першої світової війни був одруженим.
В українських збройних формаціях
В лавах УСС Першу світову війну Омелян Лисняк зустрів у чині оберлейтенанта 15-го полку ландверу. Бувши пораненим у лівий палець ноги ворожою кулею у вересні 1914 року, лікувався в жовтні 1914 року в Троппау. У травні 1915 року за розпорядженням цісаря по військах ландверу Омелян Лисняк був іменований гауптманом (капітаном / сотником).
З березня 1916 року — у складі Легіону українських січових стрільців (УСС). Попередньо, у період постою Українських січових стрільців у Соснові відбулася зміна командування полку. Коменданта Гриця Коссака усунули з посади, а на його місце у середині березня 1916 року прибув новопризначений отаман Антін Варивода. Разом із ним до Соснова приїхав австрійський старшина сотник Омелян Лисняк. Варивода, як кадровий офіцер, домігся доозброєння стрілецьких частин скорострілами та мінометами, яких вони раніше не мали. Водночас його діяльність оцінювали неоднозначно: через виразно австрійську лояльність Вариводи і слабкий зв'язок з українським середовищем він виявився малопридатним для ролі коменданта УСС. Спершу Лисняк обіймав посаду ад'ютанта Антіна Вариводи як командира полку, а невдовзі включився до командування 1-го куреня. Згодом, влітку цього ж року почав намовляти старшинство УСС заснувати окремий фонд імені Вариводи. Тоді старшини хоч і нерадо, але погодилися на цей проєкт. Спочатку цей фонд мав назву «Скарб УСС», проте в липні був перейменований Бойовою управою УСС на «Скарб Боєвої Управи УСС». 10 серпня старшинський збір ухвалив відповідний статут і почав збирати гроші, який був розрахований для людей з інвалідністю, удів і сиріт.
У вересні 1916 року Омелян Лисняк командував першим куренем УСС, що тоді входив до складу 1-го полку Легіону УСС, який вів кровопролитні бої проти Російської імператорської армії (РІА) у районі гори Лисоні. 2 вересня 1916 року, за свідченням Василя Дзіковського, близько шостої години ранку отаман Омелян Лисняк отримав наказ відвести залишки 1-го куреня на визначене становище. Прибувши на місце, він застав ситуацію, коли 2-га сотня вже висувалася розстрільними лавами для вступу в бій. Наступ здійснювався у північному та північно-східному напрямках — у бік лісу, розташованого ліворуч від висоти 348. Під час цього руху ворожа артилерія зосередила по підрозділах інтенсивний вогонь, переважно з використанням шрапнелі. За описом очевидця, втрати серед стрільців були значними, однак підрозділи продовжували наступ, зберігаючи бойовий порядок. Близько сьомої години ранку передові розстрільні частини досягли лісу, втягнули за собою рештки 1-ї сотні та частини суміжних підрозділів і вступили в безпосередній контакт із противником.
Попри щільний рушничний і кулеметний вогонь, противник не витримав натиску. У ході рукопашного бою стрільці здобули першу резервну лінію оборони ворога та закріпилися на зайнятих позиціях. Описуючи цей етап бою, Дзіковський підкреслює складність місцевості: перед захопленими становищами містився пояс низької смеречини, за якою противник тривалий час утримував оборону й вів прицільний вогонь, доки не був вибитий у ближньому бою. Водночас ситуація на флангах залишалася напруженою. На правому крилі лісу та на висотах 327 і 348 противник зберігав позиції та намагався перейти в контрнаступ, зокрема з метою відрізати стрілецькі підрозділи, що закріпилися в лісі, від основних сил. У цих умовах отаман Лисняк здійснив перегрупування, розгорнувши проти ворога 3-тю сотню під командуванням Кучабського. Підрозділ було підсилено частинами угорського гонведського полку та залишками інших формувань. За свідченням Дзіковського, ці сили змогли не лише стримати натиск російських підрозділів, але й перейти до активних дій. Попри сильний артилерійський і кулеметний вогонь, вони відтиснули противника, зайняли частину лісових позицій і з'єдналися з підрозділами мельниківців, після чого спільно організували оборону й розпочали укріплення зайнятих позицій. Згодом у ході боїв загинули всі коменданти чет: Юліан Соколовський, Іван Максимишин і Богдан Романишин, половина підстаршин та чимало стрільців; значна частина сотні Осипа Будзиновського, що залишилася живою, разом із командуванням 1-го куреня потрапили у полон разом із Лисняком. Їх становище врятував 2-й курінь УСС під командуванням Семена Ґорука. Прибувши на Лисоню, курінь Ґорука зумів зупинити наступ військ РІА, а також, 3 вересня визволити Лисняка, його курінь та частину сотні Будзиновського.
30 вересня 1916 року Омелян Лисняк вдруге потрапив у полон біля села Потутори. Разом з великою групою старшин УСС перебував до вересня 1917 року в Симбірську (нині — Ульяновськ), де їх утримували в будинку по вулиці Покровська 18. Опісля Симбірська, з осені 1917 року і до березня 1918 року в Сквирі. За даними Петра Сіреджука, Лисняк разом з іншими українськими старшинами втік з полону в 1918 році. В червні 1918 року австрійський уряд вислав його до Росії, як начальника австрійського консуляту в Самарі, там уже перебували більшовики.
В УГА
Під час українсько-польської війни 1918—1919 років служив в Українській галицькій армії (УГА). Перед цим після розпаду Австро-Угорщини був ув'язнений на території Росії. Тоді він просидів 32 дні. Згодом, повернувся до Галичини через Фінляндію, Швецію та Німеччину. В Станиславові (нині — Івано-Франківськ) приєднався до УГА. У 1919 році був призначений комендантом Золочівської військової округи. 1 березня 1919 року сотник Омелян Лисняк отримав звання отамана (майора) УГА. У травні-червні 1919 року Омелян Лисняк командував 12-ю бригадою УГА, яка формувалась переважно з добровольців Чортківщини. У складі цієї бригади було два піхотних курені, які формувались під час Чортківської офензиви. Влітку 1919 року був тимчасовим командувачем армійського вишколу при штабі НКГА.
З кінця червня 1919 року — комендант 3-ї бригади УГА. У листопаді 1919 року Лисняк, за дорученням Начальної команди УГА генерала Мирона Тарнавського, вів переговори з представниками Добровольчої армії генерала Антона Денікіна про умови перемир'я. 1 листопада 1919 року під час переговорів у штабному вагоні генерала Добровольчої армії Якова Слащова на залізничній станції Гайсин висунув умови: припинити бойові дії, у випадку переходу УГА на сторону Добрармії не використовувати проти Армії УНР, надати УГА меддопомогу, відпочинок. Також галичани висловили протест проти масового розстрілу полонених стрільців у Гайсині, запропонували провести обмін полоненими та укласти перемир'я. Слащов погодився лише на переговори з Українською галицькою армією, тоді як від залишків Дієвої армії УНР зажадав повної капітуляції.
Делегація на чолі з Омеляном Лисняком повернулась з документом про «триденний мир між обома супротивними арміями». Проєкт генерала Денікіна та Слащова вимагав «перехід УГА під московську руку: до вищих штабів УГА буде призначено російські контрольні органи і відповідь Начальної команди УГА буде очікувана найпізніше до півночі 3 листопада». Місія отамана Лисняка повернулася з переговорів 2 листопада, а ввечері того ж дня склала свій звіт до штабу УГА. Згодом Начальна команда зателеграфувала до генерала Слащова і дала йому згоду на подальші переговори. 5 листопада вдруге запланована делегація в складі отамана Лисняка, сотника Левицького й отамана Генштабу Альфонса Ерле виїхала на подальші переговори до генерала Слащова.