Павло́ Семе́нович Глядкі́вський (1896 — листопад 1979) — історик школи Михайла Грушевського.
Життєпис
Наукова діяльність 1924–1930 — коректор, секретар редакції журналу «Україна». 1924–1933 — співробітник Культурно-історичної комісії при ВУАН. Автор численних рецензій в науковому журналі «Первісне громадянство та його пережитки на Україні» (1926–29). У 1930 захистив промоційну роботу «Казка про вдячного мерця», яка не опублікована. В тому ж році став дійсним членом Історичної секції ВУАН.
На нього, як на одного з найближчих до Грушевського осіб, у 1931 звернули увагу співробітники НКВС, силоміць залучивши до секретного співробітництва. Ймовірно, не отримуючи від науковця очікуваних даних, чекісти відмовились від його послуг одночасно зі звільненням історика у серпні 1933 р. з ВУАН за «ідеологічну невідповідність сучасним вимогам науки». До наукової діяльності талановитий дослідник більше ніколи не повертався.
Після звільнення з ВУАН У листопаді 1933-го виїхав на будівництво цукрового заводу у селище Ертиль (Воронезька область) і працював там плановиком-економістом до травня 1935 р. Після повернення до Києва з 1936 по червень 1941 р. Глядківський викладав загальноосвітні предмети на курсах техмінімуму тресту Укрбудшлях.
З початком війни Павло Семенович на схід не евакуювався. Після окупації Києва фашистськими військами він зареєструвався у Київській міській управі й через відділ народної освіти управи був зарахований на роботу до видавництва «Школа» (колишня «Радянська школа»). Виконуючи обов'язки заступника завідувача, а потім головного секретаря видавництва, Глядківський займався реєстрацією співробітників, складав описи майна, приймав рукописи до друку тощо. Але у грудні 1941 р. через ліквідацію німцями цього видавництва, залишився без роботи.
З березня 1942 р. Глядківський став вчителем 34-ї київської школи, а з літа почав додатково завідувати дитячою їдальнею школи. На цих посадах колишній вчений працював до жовтня 1943 р., коли разом із родиною та іншими мешканцями Києва був вивезений у закритому вагоні до Німеччини.
Глядківському, який опинився у Берліні, пощастило приписатися до трупи київських артистів, що обслуговували військовополонених, і мати завдяки цьому паспорт, а також пайок і право вільно пересуватися містом.
Після звільнення родина Глядківських повернулась до України у Первомайське Одеської (нині Миколаївської) області, де жила мати Павла Анастасія Антонівна. Тут до кінця 1948 року Глядківський викладав німецьку мову у вечірній школі.
Арешт і засудження
У Первомайському його було заарештовано 9 січня 1949 р.
Обвинувачення Глядківського зводилися до двох основних пунктів: по-перше, йому закидали співпрацю з «відомим українським буржуазним націоналістом Грушевським» та аспірантський стаж під проводом академіка, а по-друге, звинувачували у «пособництві окупантам», хоча, на дослідників, то скоріше було здобуття засобів для існування під час німецької окупації, ніж колабораціонізм.
У травні 1949 р. за постановою Особливої наради при Міністрі держбезпеки СРСР за «антирадянську націоналістичну діяльність» Павло Семенович був засуджений до 10 років концтаборів без конфіскації майна через відсутність останнього, і направлений до Озерного табору МВС СРСР.
Звільнення Попри тяжкий фізичний стан, Глядківський вижив і був звільнений 16 вересня 1954 р. як «інвалід з невиліковною хворобою».
Павло Семенович повернувся до Первомайська, де став бухгалтером. 1975 року, після смерті дружини, переїхав до сина у Київ. Помер у листопаді 1979 р.
Спогади Глядківський залишив написані 1975 року спогади про своє життя у сталінських таборах. Зі слів його сина Ігоря Павловича, існували ще спогади про арешт і перебування науковця у в'язниці, але вони були знищені самим Глядківським.
Примітки
Джерела та література Юркова О. В. Глядківський Павло Семенович // Юркова О.В. Глядківський Павло Семенович // Юркова О. Київська історична школа М. С. Грушевського: долі науковців.
Посилання Глядківський П. С.