Ібрагі́м I Божевільний (, ; — ) — 18-й османський султан (1640—1648). Син султана Ахмеда I. Успадкував престол від свого брата Мурада IV. Під час його правління був відбитий у козаків Азов і розпочата П'ята османо-венеційська війна (1645—1669) за володіння Критом, але султан не дожив до її переможного кінця. В історіографії вважається божевільним, ласолюбом і марнотратником. Одного разу, дізнавшись, що його наложниця зрадила йому, він, не знайшовши кривдника, наказав втопити в Босфорі весь свій гарем — 280 наложниць. Обклав податками духівництво, внаслідок чого улеми, об'єднавшись з яничарами, яким нерегулярно платилася платня, позбавили влади Ібрагіма. Зумівши стати ворогом усім, зокрема своїй матері, був повалений 8 серпня 1648 у результаті перевороту і задушений через 10 днів. Троє з його синів були султанами після нього, серед них і Мехмед IVЧухліб Т. В. Мегмед IV // .
Біографія Батьком Ібрагіма був султан Ахмед I, матір'ю — його фаворитка Кесем Султан. Ібрагім не був старшим сином, однак при інтронізації Османа II в 1618 році він не був убитий, оскільки був ще малий віком, а Осман II не мав спадкоємців; Мурад IV не вважав брата небезпечним через психічну хворобу. Однак більшу частину свого життя до сходження на престол Ібрагім провів практично в ув'язненні, під охороною, а останні чотири роки — в Кафесі, де прислужували йому німі й глухі євнухи.
На його пам'яті пройшли страти Шехзаде Мехмеда, два повалення Мустафи I, повалення і вбивство Османа, страта двох його братів, Баязида і Касима, за наказом Мурада. Перед смертю Мурад IV наказав вбити і Ібрагіма, він навіть отримав у шейх аль-іслама Яхьї-ефенді фетву на страту брата. Ходили чутки, що Мурад хотів передати трон колишньому кримському хану, що жив на Родосі, оскільки всі сини самого Мурада померли і в живих до кінця його правління залишалось лише вісім доньок. Кесем-султан зуміла врятувати Ібрагіма, умовивши великого візира не вбивати єдиного законного спадкоємця.
Ці потрясіння не могли пройти безслідно для його слабкої психіки. Ібрагім не мав досвіду спілкування з ким-небудь за межами гарему. Коли до нього прийшли, щоб оголосити султаном, він злякався і вирішив, що посланці — це кати, послані Мурадом. Навіть мати не змогла переконати його. Забарикадувавшись у своїй клітці, Ібрагім відкрив її тільки після того, як йому принесли тіло померлого брата.
Усі призначені Мурадом чиновники, залишилися на своїх місцях, тому основні напрямки діяльності не змінилися. Перші чотири роки правління Ібрагіма в імперії спостерігалася деяка стабільність, завдяки його рішенню зберегти на посаді Кеманкеша Кара Мустафу-пашу, великого візира при Мураді, який продовжив розпочаті раніше реформи. Вони забезпечили економічне відновлення, підірване військовими кампаніями при правлінні Мурада.
В рамках реформ Мустафа-паша зробив зміну податкової системи, скоротив кількість яничарів і сипахів, стабілізував монету і вимагав суворого обліку грошових операцій. Він також випустив детальний кодекс (narh defteri) для торгівлі і відновив централізовану владу над непокірними бейлербеями в провінціях. Мустафа-паша значно скоротив число персон, які отримували виплати з казни без будь-якої служби.
Хоча Ібрагім надав візирам можливість діяти самостійно, на перших порах він регулярно знайомився зі звітами великого візира. Відповідні власноруч написані листи Ібрагіма показують, що, всупереч поширеній думці, він мав деяку освіту і намагався зберегти контроль над керуванням. Він часто інкогніто оглядав ринки столиці, а потім наказував великому візиру виправити помічені порушення. Однак Ібрагім був схильний підпадати під вплив своїх фаворитів, думка яких, в результаті, стало підміняти думку султана.
На початку правління Ібрагіма Кесем-султан, бувши валіде і головною в гаремі, знову отримала владу, яку вона втратила під час правління Мурада IV. Оскільки з часом Ібрагім перестав заглиблюватися в державні справи, управління державою здійснювалося великим візиром Кеманкешем Кара Мустафою-пашею і валіде Кесем-султан.
Династія була під загрозою зникнення, оскільки спадкоємців у Ібрагіма не було — жодного нащадка Османа I по чоловічій лінії не було в живих (за винятком потомства Джема) завдяки практиці братовбивства («закон Фатіха»). При цьому з'ясувалося, що новоявлений султан не уявляє собі, яким чином і внаслідок чого народжуються діти. Жінок Ібрагім боявся й уникав, оскільки його дорослішання пройшло в ув'язненні.
Для того, щоб «вилікувати» султана, Кесем запросила Джінжі-ходжу — авантюриста, якого називають «османським Распутіним». Справжнім ім'ям Джінжді-ходжі було Карабашзаде Хюсейн-ефенді. Він був відомий як цілитель, і спільні зусилляі Джинджі і Кесем принесли плоди. Джінжі-ходжа постачав Ібрагіма зіллям, а Кесем-султан — дівчатами. Незабаром Ібрагім захопився суто «виробництвом» спадкоємців.
У 1637 році козаки захопили Азов, скориставшись тим, що Мурад IV вів перську кампанію, яка відтягувала сили, і перебили всіх його захисників і жителів. Посланник султана в Росії, Фома Кантакузін, був ними убитий ще до захоплення міста, оскільки його перебування неподалік від Азова козаки вважали підозрілим і звинуватили в спробах зв'язатися з обложеними. Московський цар Михайло Федорович був поставлений до відома про те, що сталося, донесенням, надісланим козаками: «Відпусти нам, Государ провини наші. Ми без твого веління взяли Азов і вбили зрадника турецького посла». Відразу ж з Москви до Стамбула було надіслано грамоту зі співчуттям і обуренням на дії козаків: «Ми з Вами, братом нашим, хочемо бути в міцній дружбі».
Уже за Ібрагіма в 1641 році великий візир відправив армію на чолі з Кара Мустафою-пашею на допомогу кримському хану, яка взяла в облогу Азов 7 червня. За час облоги, що тривала більше трьох місяців, турецько-татарська армія зазнала великих втрат, серйозні втрати понесли і козаки. Кілька разів вони зверталися до царя з проханням «взяти місто під свою руку». Скликаний у Москві спеціально з цієї нагоди на початку 1642 року Земський собор ухвалив рішення про неможливість відправити військо в Азов у зв'язку з нестачею коштів. 30 квітня цар послав козакам грамоту з наказом здати місто. У травні козаки пішли з фортеці, зруйнувавши всі укріплення. Боярин Ілля Милославський з дяком Леонтієм Лазаревским у 1643 році були прислані з Москви до Стамбула для налагодження відносин.
Якщо на початку правління Ібрагіма Кеманкеш Кара Мустафа-паша і Кесем-султан діяли спільно, то з плином часу їх відносини загострилися. У рік відвоювання Азова великий візир Кара Мустафа позбувся Капудана Сілахдара Мустафи-паші, який раніше улюбленцем Мурада IV, якого Кесем планувала одружити з дочкою Мурада, Каєю-султан. Як фаворит султана Сілахдар-паша був впливовий за правління Мурада і, попри смерть свого покровителя, зберіг позиції, налагодивши зв'язки з валіде-султан.
Сілахдар-паша накопичив у дні фавору велике багатство. Крім іншого, він привласнив вісімдесят тисяч дукатів (щорічну данину Кіпру), які повинен був використовувати для утримання армії. Кара Мустафа-паша скористався нагодою і звинуватив Сілахдара-пашу перед султаном без узгодження з Кесем, у результаті Сілахдар-паша був страчений. Багатства, накопичені ним, знайшлися в його будинку в Стамбулі. Валіде захищала Сілахдара-пашу і цю страту сприйняла як виклик.
Проти великого візира склався тріумвірат, який складався з візира Султанзаде Мехмеда-паші, музахіба султана Юсуфа-паші і Джинджі-ходжі. Всім разом їм вдалося переконати Ібрагіма, що великий візир став ворогом держави і особисто султана. 31 січня 1644 року Кара Мустафа-паша був зміщений і задушений у палаці. Було оголошено, що він помер від апоплексичного удару.
Після страти Кеманкеш Кара Мустафи-паші новим великим візиром став Султанзаде Мехмед-паша, який і по батькові, і по матері був нащадком Сулеймана I і Роксолани. У 1645 році він виступав проти початку війни з Венеціанською республікою за острів Крит. Попри це, султан Ібрагім наказав почати військові дії на Криті, а 17 грудня 1645 року Султанзаде Мехмед-паша був відсторонений від посади великого візира і незабаром призначений командувачем (Сардар) турецької армії у військовій кампанії на Криті.
За наступні три роки Ібрагім часто міняв великих візирів: після Султанзаде Мехмеда-паші був призначений Невесінлі Саліх-паша (17 грудня 1645 — 1647), потім Кара Муса-паша (16—21 вересня 1647), до серпня 1648 року великим візиром був Хезарпаре Ахмед-паша (21 вересня 1647 — 7 серпня 1648).
У другій половині царювання вчинки Ібрагіма стали непередбачувані. Один із таких нападів описаний сучасниками і істориками. Ця історія стосується сина і спадкоємця Ібрагіма — Шехзаде Мехмеда. Після народження сина до нього приставляли годувальницю. Годувальницею Мехмеда стала невільниця Кізляр-аги, голови чорних євнухів. Вона була придбана Кізляр-агою, який не підозрював, що вона вагітна. Незабаром молода жінка благополучно народила сина. Кізляр-ага прив'язався до дівчини і дитини настільки, що усиновив хлопчика. Оскільки годувальниця з дитиною жила в гаремі, Ібрагім часто їх бачив і теж прив'язався до хлопчика. Йому було приємно грати і бавитися з малюком більше, ніж зі своїм сином. Мати Шехзаде Мехмеда, Турхан-султан, приревнувала і висловила своє обурення. Розлютившись, Ібрагім вихопив сина з рук його матері і жбурнув його в басейн (за іншими джерелами — у фонтан).
Мехмед сильно вдарився головою об борт і мало не потонув. Євнухи врятували спадкоємця, але на все життя у нього на лобі залишився шрам. Після цієї історії Кізляр-ага зі своєю рабинею і її дитиною вирушив в хадж з частиною жінок султанського гарему. Проте 28 вересня 1644 року ескадра мальтійських лицарів захопила їх корабель, і ага був убитий. Рабиня теж загинула, але була прийнята лицарями за дружину султана, а її дитина — за сина султана, оскільки вони були одягнені розкішніше інших, і супроводжуючі поводилися з ними як з членами сім'ї султана (Історик Алдерсон помилково записав цю жінку під ім'ям Зафіре серед наложниць Ібрагіма). Ібрагім був обурений.
Вважається, що Турецько-венеціанська війна 1645—1669 рр. була спровокована інцидентом з турецькими паломниками. Між Венецією і Османською імперією існувала угода про протидію піратам. Напад кораблів ордена на судно з людьми з оточення султана було сприйнято як піратський акт. Мальтійські кораблі після нападу знайшли стоянку на Криті, попри те, що намісник Криту особисто вимагав від них залишити острів, передбачаючи можливі ускладнення. Як він і припускав, всі претензії Стамбула були пред'явлені Венеції. Початок війни вилився у два десятиліття облоги Криту.
У грудні 1647 року Ібрагім I одружився зі своєю наложницею Хюмашах-султан. У нього вже було кілька наложниць-Хасекі, але Хюмашах він особливо полюбив і вирішив укласти з нею нікях. Проти цього шлюбу виступили султанші Ісміхан Кая-султан, Айше, Ханзаде і Фатьма. Ібрагім конфіскував їхнє майно і подарував його своїй новоспеченій дружині. Крім того, їм було урізано платню, яка надається всім членам династії: так наложниці Ібрагіма отримували 1000—1300 акче на день, в той час як султанші отримували не більше 400 акче. У підсумку він посварився навіть зі своєю матір'ю, яку вислав спочатку в літній будиночок за межами Топкапи. Потім Ібрагім дізнався, що Кесем і великий візир планують його змістити, візира він стратив, а матір переселив в сади Іскендера-Челебі.
У 1648 році Ібрагіму розповіли про красиву дочку шейх уль-іслама Муіда Ахмеда-ефенді, і Ібрагім вирішив її дістати, проте батько дівчини і вона сама не прагнули до такого союзу. За наказом Ібрагіма дівчину схопили і доставили до нього, проте незабаром він відіслав її назад до батька. Це була образа не тільки для сім'ї шейх уль-іслама, але і для всіх улемів.