Науковий ступінь (учений ступінь, академічний ступінь, титул) — ступінь офіційно прийнятої кваліфікаційної системи, що ранжує наукових і науково-педагогічних працівників у визначених галузях знань. В Україні присуджують наукові ступені доктора філософії й доктора наук, як правило, після додаткових етапів навчання у дослідному (аспірантському) підрозділі у вищому навчальному закладі (інституті, університеті, академії) або у науковій установі (науково-дослідному інституті), після здачі додаткових екзаменів, після певної кількості прилюдних обговорень своїх наукових робіт на наукових конференціях, після видання певної кількості своїх науково-практичних робіт в акредитованих збірниках наукових робіт і реалізації їх на практиці, після підготовки й публічного захисту своєї узагальнюючої наукової роботи у формі дисертації кандидата або доктора наук на засіданні акредитованої спеціалізованої вченої ради за визначеною галуззю знань і після узгодження цього рішення з Вищою атестаційною комісією України.

З 1993 року Вища атестаційна комісія України розробила «Додаток до диплома кандидата наук», що засвідчує відповідність наукових ступенів «Кандидат наук» і «Doctor of Philosophy» (Ph.D.). З 2004 року запроваджений удосконалений порядок оформлення «Додатка» і кожен кандидат наук зміг отримувати диплом PhD як додаток до диплома кандидата наукПостанова Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 року № 199 «Про затвердження описів дипломів доктора і кандидата наук та атестата старшого наукового співробітника і переліку галузей науки, з яких може бути присуджений науковий ступінь».

В Україні з липня 2016 року запровадили замість наукового ступеня кандидат наук загальноприйнятий у світі науковий ступінь доктор філософії (з лат. Philosophiæ doctor, Ph.D., іноді PhD чи DPhil). Присудження наукового ступеня «кандидат наук» тривало до 31 грудня 2019 року (після проведення захисту кандидатських дисертацій особами, які вступили в аспірантуру 2015 року)

Історія

Практика присудження наукових ступенів (інша назва «учені ступені», також вживається як «академічні ступені», точніше його частина; інколи як «вчені титули») веде історію з часів перших західноєвропейських університетів. У XII столітті вперше ступінь доктор права була присуджена в Болонському університеті (у 1130 році), а доктора медицини — в Салернскому інституті (Італія). У XIII столітті Паризький університет запровадив ступінь Доктор богослов'я (теології). Спочатку титул доктора ( буквально «Науковець») і магістра ( — «вчитель») були близькими та взаємопов'язаними. Ступінь доктора передувала ступінь ліценціата ( — «має право»), для одержання якої потрібно було скласти іспити і надати письмову роботу, а ступінь магістра — бакалавра (піздньо — «увінчаний лаврами»), який присуджувався особам, що успішно склали іспит за фахом. Ієрархічна система ступенів магістр — доктор склалася вже у XV—XVII століттях, та з поширенням університетів була введена у більшості країнах Європи та закріплена університетськими статутами. У тих університетах, де нижчі ступені (бакалавр, ліценціат) скасовувалися, вимоги до них переносилися на вищі; в ряді країн для здобуття ступеня магістра був введений іспит за фахом. Присудження ступенів тривалий час супроводжувалося урочистістю і церемонією, що символізувала вступ у вчене братство. При корпоративній організації університетів ступінь магістра давала право на заміщення посади викладача лише в стінах певного університету, тоді як присвоєння ступеня «доктор» було передумовою самостійного ведення наукової та дослідницької роботи.

У XVI—XVII століттях в університетах Італії та Німеччини склалася практика наукового керівництва дисертантами. Ця місія покладалася на доктора наук — наукового керівника (, ), котрий визначав тему дисертаційного дослідження, оцінював наукові досягнення здобувача та проголошував дисертанта доктором. У XVII столітті з'являються перші друковані дисертації, а у XVIII столітті, з перетворенням університетів у державні установи, була введена процедура захисту дисертацій на колегіальному засіданні вченої ради. У XIX столітті присудження ступенів стало контролюватися державними органами та регламентувалося законодавством.

Ступінь доктора є вищою. У більшості закордонних країн найменування докторського ступеня не відображає детальної спеціалізації: найбільш розповсюджений ступінь доктор філософії не означає спеціалізацію його носія саме у філософії, а може належати до широкого спектра як гуманітарних, так і природничих наук, від фізики й математики до філології. В університетах Великої Британії і країн, які традиційно використовують британську систему організації університетів, науковий ступінь доктор філософії () є найвищим, але присуджується також почесний ступінь доктор наук () для заслужених науковців.

У деяких галузях знань науковий ступінь доктора має назву не доктор філософії, а доктор права (Legum Doctor, Doctor of Law), доктор медицини (Medicinæ Doctor, Doctor of Medicine), доктор теології (Divinitatis Doctor, Doctor of Theology/Divinity). Ці чотири (з доктором філософії) ступеня відповідають традиційній структурі середньовічних університетів, які зазвичай складалися з факультетів юриспруденції, медицині, теології та філософії (на останньому вивчались всі ті науки, які не можна було віднести до перших трьох).

У Франції та країнах, що використовують французьку систему вищої освіти, титул доктора охоплює кілька ступенів, найнижча з котрих доктор третього циклу ( — таким циклом вважаються 5—6-й роки навчання в університеті), наступні — доктор університету (, що встановлена в 1897 році та присуджується за підсумками захисту дисертації і як полегшена щодо вимог призначається головним чином іноземцям) та державний доктор ; вимагається подання двох друкованих дисертацій — головної () на тему, обрану дисертантом, і додаткової () на тему, визначену факультетом.

У 1935 році в Німеччині крім ступеня доктора наук був введений ступінь габілітованого доктора (), яка представляла право на заміщення посади професора університету. В університетах ФРН у докторський диплом вноситься оцінка, отримана на докторському іспиті, а також оцінка захисту.

В багатьох академічних установах світу людині в знак визнання її наукових або інших заслуг починаючи з XIX століття може бути присуджений почесний ступінь доктора цієї установи (, ), що не потребує захисту дисертації, але і не дає прав звичайного доктора.

В університетах Російської імперії наукові ступені вперше введені 1819 року — діяли єдині правила присудження (кандидат університету, магістр і доктор). У 1917 році наукові ступені у РРФСР були ліквідовані. У 1937 році в СРСР були встановлені ступені кандидата і доктора наук.

Російська імперія В Російській імперії наукові ступені вперше впроваджені «Указом про устрій училищ» від 24 січня 1803 року. Право присуджувати ступінь доктора спочатку було даровано п'яти університетам: Харківському, Московському, Дерптському (Юр'ївському, пізніше Тартуському) та Казанському, а також Віленському університету, який мав особливу юрисдикцію. Пізніше право присуджувати наукові ступені отримали університети у Києві, Варшаві та Санкт-Петербурзі. З 1803 року на філософських та юридичних факультетах університетів передбачалося присудження 3 ступенів: кандидата університету, магістра і доктора, а на медичному факультеті — доктора медицини. Ступені присуджувалися на основі окремих університетських статутів. Протягом XIX століття правила і порядок присвоєння цих ступенів неодноразово змінювалися, а процедура здобуття наукових ступенів була багатоетапною. Перший ступінь кандидат університету (від «біла тога» — призначений для заняття місця, посади, для вступу куди записаний в очікування черги) присуджувався випускникам вишів, які закінчили університети з відзнакою, за наявності рукописної дисертації. Існували також кандидати комерції — золоті медалісти комерційних училищ. Процедура підготовки та публічного захисту дисертації на здобуття наукового ступеня магістра і доктора передбачала здачу усних і письмових іспитів, подання роботи, її експертиза на факультеті й подальший публічний захист дисертації, за участю спочатку одного, а рік потому трьох офіційних і неофіційних опонентів. У 1819 році Міністерством народної просвіти було затверджено єдине обов'язкове для всіх університетів імперії «Положення про виробництво в учені ступені», в якому визначалися науки, за якими проводились екзаменаційні випробування на присудження наукових ступенів та згідно з котрим ступінь кандидата університету присуджувалася всім випускникам, які на відмінно закінчили курс. Для інших здобувачів-випускників присудження цього ступеня передбачало написання твору в присутності екзаменаторів. Магістерський іспит складався з двох питань, а докторський — з чотирьох, на котрі належало відповісти в письмовій формі. Докторські дисертації було заведено писати латиною. Кандидат університету і доктор іменувалися по факультету, а магістр отримував найменування по одному з 14 розрядів наук, вперше встановлених у практиці присудження наукових ступенів. Не слід змішувати ступінь кандидата університету та сучасний ступінь кандидата наук; перший радше відповідає сучасному ступеню магістра, що присуджується по закінченню університету, тоді як ступінь магістра того часу був вищий за ступінь кандидата університету. За рівнем та складністю здобуття його можна порівняти з сучасним ступенем кандидата наук або доктора філософії. Затвердження в ступені магістра та доктора здійснювалося Міністром народної просвіти.

У 1837, 1844 та 1864 роках приймалися нові «Положення вимог до дисертацій», змінювалася кількість іспитів, номенклатура спеціальностей, з'явився дозвіл писати дисертації російською мовою, а не латинською як це було раніше. «Положенням про випробування на вчені ступені» від 1837 року була зменшена кількість питань на докторському іспиті та розмежовані головні й додаткові предмети магістерських іспитів. Латинь стала обов'язковою мовою лише для дисертацій з класичної філології та медицини. Нововведення торкнулися і розрядів наук: ступінь доктора без спеціалізації збереглася тільки для юристів (доктор прав), також засновані нові ступені (доктор математичних наук, доктор природничих наук, доктор загальної словесності та доктор східної словесності). Згідно з універсальним Статутом 1835 року було зміцнено і продовжено подальшу централізацію системи підготовки наукових кадрів. «Положенням про виробництво в учені ступені» 1844 року було змінено порядок здачі магістерських та докторських випробувань; крім того, кількість розрядів наук, з котрих присуджувався ступінь магістра, збільшилася до 22, а латинь, як обов'язкова мова дисертацій з класичної філології, була скасована (докторські дисертації по медицині писалися латиною до 1859 року). Університетський статут 1863 року надав ученим радам право присвоювати заслуженим науковцям ступінь почесного доктора без захисту дисертації, а особам, які не мали ступеня магістра, і без іспиту.