Мумія — тіло людини чи тварини, чиї м'які тканини захищені від розкладу внаслідок дії хімічних речовин, холоду, низької вологості чи нестачі повітря. Мумії можуть утворюватися як природно, так і створюватися людиною цілеспрямовано. Муміфікація померлих людей була поширеною практикою в стародавніх народів.
Етимологія Слово «мумія» похідне з арабської мови, де означало «бітум» або «дьоготь» чи «суміш смол і олій», від перського «мум» — віск. Коли араби завоювали Єгипет і ознайомилися з тамтешньою традицією бальзамування тіл небіжчиків, виникло уявлення, що темного кольору їм надавав бітум. Книги з медицини, написані арабами та персами у VIII столітті, зафіксували цю помилку. Європейці, переписуючи ці тексти латинською та іншими європейськими мовами, закріпили асоціацію слова «мумія» з забальзамованими тілами.
Мумією з XII по XVIII ст. також називали широкий набір популярних тоді речовин, від природних мінеральних смол до розтертих на порошок висушених людських останків, яким приписувалися лікувальні властивості. З пізнього XIV ст. відома назва муміє в значенні лікарської смоли, що добувалася з забальзамованих тіл.
Барвник під назвою «коричнева мумія» спершу виготовлявся з розтертих на порошок висохлих трупів давніх єгиптян. Особливо він був популярний у Європі з кінця XVIII ст. й у епоху прерафаелітів. Сучасний барвник із тією ж назвою виготовляється з каоліну, кварцу, гетиту і гематиту.
Стародавні єгиптяни назвали своїх мумій «сах» (трансліт.: sAhw).
Способи муміфікації Зазвичай мумії поділяють на штучного походження та природні. Штучні мумії створюються зумисне, зазвичай з метою зберегти тіло від розкладу в рамках релігійних ритуалів. Природні мумії виникають спонтанно під дією умов довкілля. Це можуть бути як тіла людей, померлих у особливих умовах, так і вже поховані тіла.
Іноді цілеспрямована муміфікація та природна поєднуються. Так, корінні народи Анд залишали своїх мерців у горах, де вони природним чином висихали. Мумії стародавніх єгиптян спершу утворювалися природно через посушливий клімат, а потім виникла традиція створення мумії шляхом бальзамування трупів. Метою муміфікації зазвичай є прагнення до вічного життя або, принаймні, до подальшої фізичної присутності померлих.
Тіла релігійних діячів, які муміфікувалися внаслідок особливих умов гробниць або могил, можуть ставати об'єктами релігійного поклоніння як мощі.
Відомі давні мумії
Африка У Єгипті поєднання умов довкілля призвело спочатку до ненавмисної природної муміфікації трупів, а потім до обрядів муміфікації, зумовлених вірою в необхідність збереження тіла для загробного життя. В Єгипті, особливо в Стародавньому Єгипті, не вистачало придатної для обробки землі, тому перші єгиптяни ховали мерців у неглибоких могилах на околицях пустелі, де сонячне тепло та сухість піску створювали умови для природної муміфікації. Навіть ці природні мумії часто зберігали тканини шкіри та волосся, а також прижиттєві риси людини. Приблизно до 3400 року до н. е. всіх єгиптян ховали в могилах. Пізніше, в міру прогресу в будівельних техніках, заможні єгиптяни стали влаштовувати поховання в гробницях. Викладені цеглою підземні поховальні камери більше не створювали умов для природної муміфікації, тому було розроблено складний процес збереження трупів. Цьому сприяло вірування, що душа померлої людини може жити в загробному світі доти, поки ціле її тіло. Перші єгипетські муміфікації, можливо, почалися ще за часів II династії (2890 до н. е. — 2686 до н. е.).
Найраніші мумії створювалися нанесенням на шкіру мерців карбонатних солей, які поглинали воду, але цей спосіб муміфікації не гарантував збереження тіла. Інша рання техніка включала покриття тіла лляною тканиною, а потім покриття її гіпсом, щоб ретельно зберегти форму тіла та риси померлого, зокрема голову. Такий спосіб, проте, не завжди захищав від розкладу плоть усередині. Лише за IV династії (приблизно 2575—2467 роки до н. е) з'являються переконливі докази відпрацьованої успішної муміфікації. Матір фараона Хуфу вважається муміфікованою вже за широко відомим способом, який передбачав видалення з тіла внутрішніх органів і їхнє окреме зберегання у глеках канопах (її мумія не була знайдена).
Під час Середнього царства політичне та економічне зростання середнього класу та підвищення значення релігійних вірувань призвели до поширення муміфікації на нові верстви населення. З того періоду збереглося більше мумій, ніж зі Стародавнього царства. Найбільше муміфікація була поширена в греко-римський період. Саме тоді іноземці, що оселилися в Єгипті, почали приймати єгипетські похоронні вірування та звичаї. В той час муміфікація ставала комерційною справою. Вона вже не так відповідала релігійним уявленням, як слугувала ознакою соціального статусу померлої людини. Тіла в греко-римський період ретельно перев'язували та закривали чохлами з суміші гіпсу та папірусу чи льону. Однак часто всередині тіло все одно розкладалося. Муміфікація ніколи не була загальнодоступною для нижчих верств населення, що продовжували ховати мерців у простих пустельних могилах, де трупи зберігалися природним чином. Муміфікація продовжувалася в Єгипті протягом приблизно трьох тисяч років і тривала до кінця християнської ери.
Геродот писав, що бальзамувальник пропонує родичам померлого кілька способів муміфікації, а ті, виходячи зі свого фінансового становища, обирають найбільш прийнятний. Після того, як обговорено всі умови, майстри беруться за роботу:
Це перший, найкращий спосіб бальзамування в описі Геродота. Другий, більш дешевий, такий:
Третій же спосіб, призначений для бідняків, ще простіший: «У черевну порожнину вливають сік редьки і потім кладуть тіло в натровий луг на 70 днів. Після цього тіло повертають рідним» (Геродот, 2.88).
Головною підставою для видалення внутрішніх органів була потреба в збереженні форми тіла. Оскільки труп, розкладаючись, роздувається, особливо кишечник, видалення внутрішніх органів запобігало цьому процесу. Бинтування ж запобігало утворенню на шкірі пухирів, спричинених рідиною в організмі, які з'являються на перших стадіях розкладання. Якщо внутрішні органи зберігали, то могли складати їх у глеки, що потім вкладалися в порожнини тіла чи зберігалися окремо в глеках, або в мішку, який клали на ноги мумії. Серце вважалося органом, пов'язаним з інтелектом і життєвою силою людини, тому воно залишалося на місці, тоді як мозок видалявся. Між бинти вкладалися амулети, щоб захистити померлого від духовних небезпек.
Видалення мозку почали практикувати з часів Середнього царства. При цьому всередину черепа могли потім заливати смолу. За 21-ї династії бальзамувальники розробили техніку збереження більш точної прижиттєвої форми тіла. Для цього під шкіру поміщалися тирса, вершкове масло, лляна тканина чи земля. Жерці 21-ї династії пропонували ці наповнювачі для всіх, хто міг дозволити собі оплатити таку техніку. В очні поміщалися штучні очі, а шкіру іноді розфарбовували червоною вохрою (для чоловіків) або жовтою вохрою (для жінок). У натуральне волосся вплітали нитки та справжнє волосся. Однак ці дуже дорогі та трудомісткі практики перестали використовувати після 23-ї династії. Потім частіше використовувалися маски з зображенням обличчя померлої людини, а також чохли для пальців, призначені зберегти їх як ті частини тіла, що найлегше можуть пошкодитися. Мумії вкладалися до розписаних саркофагів.
Більшість майстерень, де проводилася муміфікація, були розташовані близько до некрополів або храмів. У зрілій практиці муміфікації було три групи виконавців. Розтинальник виконував розрізи труба, писар занотовував цю роботу, а сам бальзамувальник, який належав до спеціальної гільдії, відповідав за проведення церемоній муміфікації та загортання мумії в бинти. Бальзамувальник під час роботи з мумією носив маску шакала, зображаючи Анубіса, бога бальзамування.
Найкраще збережені давньоєгипетські мумії є тілами царів і цариць: Тутанхамона, Хатшепсут, Тутмоса III, Сеті I, Рамсеса III, Мерітатон і Яхмос-Нефертарі.
Європа
Найдавніша мумія знайдена у Європі, чиє тіло збереглося цілком, — це так званий Етці, труп чоловіка пізнього неоліту (помер у 3350–3110 роках до н. е.), що замерз у Альпах після того, як був поранений ножем і стрілою. На тілі чоловіка зберігся шкіряний та хутряний одяг, кам'яні стріли та мідна сокира. В шлунку виявлено залишки останньої їжі. Етці мав нехарактерні для теперішнього населення Європи риси: несприйнятливість лактози та генетичну аномалію, що не дозволила сформуватися 12-ій парі ребер. На шкірі чоловіка виявлено численні татуювання.
На території України відомо про одну знахідку частково муміфікованого тіла стародавнього часу, в похованні Новоолександрівського кургану (близько 3500—2500 років до н. е.). Воно частково висохло, голова пофарбована вохрою, обличчя покрите тканиною.
У Сполученому Королівстві, Республіці Ірландія, Німеччині, Нідерландах, Швеції та Данії знайдено значну кількість так званих болотяних мумій. Це трупи людей, які потонули у болотах у результаті смертної кари чи ритуальних жертвопринесень. Низька температура, нестача кисню та наявність дубильних речовин призвели до хорошого збереження шкіри та м'яких тканин, при цьому скелет зазвичай з часом розпадається. Такі мумії надзвичайно добре зберігаються після вилучення з болота, з неушкодженою шкірою та внутрішніми органами й навіть умістом шлунка.
Болотяні люди належать до різних епох, від 8 тис. років до н. е. й до II ст. н. е. Причиною смерті найвідоміших із них вважається принесення в жертву богині родючості. На деяких муміях є сліди насильства: поранень, задушень. Їх, однак, могли завдати вже мертвим людям, які встигли стати муміями. Людські жертвопринесення, імовірно, припинилися на територіях із болотами, коли їх завоювали римляни.
Велика кількість мумій у Європі виникла в християнських гробницях через низькі температуру та вологість. Такі мумії знайдено в Чехії в крипті капуцинів у Брно, в катакомбах Клатова, в Угорщині в домініканській крипті у Ваці, в Італії в крипті церкви Преображення святого Павла в П'євепелаго. В Україні відомі знахідки мощей у похованнях Почаївської лаври та Києво-Печерської лаври.
Деякі анатоми намагалися перетворити анатомічні препарати на довговічні витвори мистецтва (див. екорше). Так, французький анатом XVIII ст. Оноре Фрагонар вводив у кровоносні судини трупів кольоровий віск, решта тканин підсушувалися та покривалися лаком.
Азія
Так звана Сибірська Крижана Діва, ймовірно, була скіфською вельможею, що жила в Сибіру в V ст. до нашої ери. Її гробницю було виявлено в 1993 році в російській республіці Алтай, мумію знайшли похованою у великій труні з модрини з шістьма жертовними кіньми. Вона померла молодою, її забальзамували торфом, мозок і очі були видалені, а очні западини заповнені шерстю тварин. Померла була одягнена в сукню з вовни та верблюжої шерсті, пофарбовану в червоний, бордовий і жовтий колір, блузку з дикого шовку, та пишний головний убір, прикрашений золотом. Шкіра вкрита татуюваннями.
Прикладом спонтанної мумії є давньокитайська вельможа Сінь Чжуй, дружина маркіза Дай династії Хань. Жінку було поховано в підземній гробниці, сховано у 4-х трунах і загорнено в 20 шарів шовку, що унеможливило доступ повітря та сприяло збереженню тіла. В гробниці збереглися також понад 1 тис. предметів, які дають хороше уявлення про культуру того часу. Тіло не було зумисне оброблене якимось чином, але в похованні була присутня невідома летка рідина. Труп, попри те, що пролежав у гробниці понад 2 тис. років, зберіг елестичність м'яких тканин. Стан мумії підтримується введенням у її вени речовини, склад якої тримається в таємниці.