Цукровий діабет був одним із перших захворювань, відомих людству. Найбільш ранні описи схожого до нього за симптомами розладу датуються 1550 роком до нашої ери. Дослідженнями діабету займались лікарі Стародавньої Греції, Індії, Персії, Китаю. До середини XIX століття переважала думка про те, що цукровий діабет є захворюванням нирок. Значний внесок у встановлення його істинної природи зробили такі дослідники як Томас Вілліс та Метью Добсон. Вілліс 1674 року став відрізняти цукровий діабет від інших типів поліурії за солодким смаком сечі і помітив, що він спершу з'являється у крові. Приблизно ста роками пізніше Добсон показав, що при діабеті і сеча, і кров містять велику концентрацію цукру.
Вперше експериментально відтворити цукровий діабет вдалось Йозефу фон Мерінгу та Оскару Мінковському 1889 року шляхом видалення підшлункової залози у собаки. Завдяки їхньому дослідженню, а також відкриттю інсуліну 1921 року Фредеріком Бантингом та Чарльзом Гербертом Бестом, діабет став вважатись хворобою ендокринної системи. З 1922 року інсулін використовується для лікування цукрового діабету, що дозволило значно покращити тривалість та якість життя пацієнтів. З того часу триває розробка ефективніших методів введення гормону, моніторингу рівня глюкози в крові, а також профілактики і швидкого діагностування цукрового діабету.
Античні уявлення про цукровий діабет
У багатьох стародавніх текстах починаючи із XVI століття до нашої ери описуються розлади, що супроводжуються надмірним сечовипусканням, та методи їхнього лікування. Зокрема, перші такі згадки були знайдені у папірусі Еберса, що датується 1550 роком до нашої ери. Ця праця була присвячена знанням стародавніх єгиптян про захворювання людини, зокрема, у ньому описується стан надмірного сечовиділення, що за симптомами нагадує цукровий діабет. Для лікування розладу пропонувалось використовувати зерна пшениці, фрукти та солодке пиво. Оскільки відомо, що поліурія маже мати різну етіологію, важко встановити, якої саме хвороби стосувались ці згадки.
У працях лікарів Стародавньої Індії приблизно V—IV століття до нашої ери також згадуються випадки надмірного випускання сечі, при чому вперше було відмічено її солодкий смак, стан супроводжувався виснаженням організму та сильною спрагою. Індійські лікарі навіть винайшли перший клінічний тест на діабет: вони помітили, що сеча хворих приваблює мурах та мух. Також були зроблені спостереження, що від діабету, який вони називали «мадгумега» — «солодка сеча», найчастіше страждали багаті люди, які їли багато рису, каш і солодощів.
У працях давньогрецького лікаря Гіппократа (460 р. до н. е.) йдеться про захворювання, що проявляється у надмірному сечовиділенні та виснаженні організму. Введення терміну «діабет», що із іонійського діалекту давньогрецької означає «протікання», а з латинської — «сифон», за різними джерелами належить Аретею Кападокіському, Деметрію Апамейському або Аполонію Мемфійському. В основу такої назви лягло уявлення про те, що під час захворювання вжиті рідини проходять через тіло у незмінному стані як через трубку.
Аретей Кападокійський (81—138 роки до н. е.) дав перший точний клінічний опис діабету:
Гален у кількох працях писав про діабет як про дуже рідкісне захворювання, яке він мав можливість спостерігати всього два рази. Він називав цей розлад «Diarrhoea Urinosa», тобто «діарея сечі», а також «dipsakos» — хвороба спраги.
У V столітті нашої ери індійські лікарі Сушурта, Чарака та Ваґбхата почали розрізняти два типи діабету: вроджений та такий, що наступає пізно у житті людини. У першому випадку хворіли переважно худі люди і смерть наставала невдовзі після діагнозу, а в другому — люди із надмірною вагою, що могли жити із захворюванням довший час. Індійські лікарі відзначали зв'язок діабету зі спадковістю, ожирінням, дієтою та малорухливим способом життя.
Приблизно в той же час китайські та японські лікарі відмічали, що сеча хворих на діабет солодка на смак і подобається собакам. Також вони спостерігали, що такі люди мали схильність до розвитку фурункулів та розладу, схожого на туберкульоз.
У IX—XI столітті нашої ери найбільший внесок у знання про цукровий діабет зробили арабські лікарі. Ібн Сіна точно та детально описав клінічні ознаки захворювання, такі як солодка сеча та надмірний апетит, і навів два його ускладнення: гангрену та втрату статевої функції. Маймонід стверджував, що він спостерігав близько 20 випадків захворювання на діабет, припускав, що його причиною є солодка вода ріки Ніл і вважав його розладом нирок. До XVI століття ніяких нових успіхів у вивченні діабету не було зроблено.
Діабет як системне захворювання
Дослідження діабету відновилось в Епоху Відродження. Швейцарський лікар Парацельс (1493—1541) писав, що сеча людей хворих на діабет містить велику кількість речовини, яка залишається у вигляді білого порошку після випаровування. Він припускав, що це сіль, і вважав, що діабет є наслідком її надмірного відкладання у нирках, яке своєю чергою могло викликати поліурію та спрагу.
Сучасна історія діабету розпочинається із праць Томаса Вілліса та Метью Добсона, в яких вперше говориться про діагностику захворювання за високим вмістом цукру у сечі та крові. Вілліс (1621—1675) описував діабет як «зло, що мочиться» () і відмічав, що у пацієнтів «сеча на диво солодка, наче насичена медом або цукром». Солодкий смак сечі був відомий і до праць Вілліса, проте він вважався наслідком того, що вжиті речовини, в тому числі і солодкі, разом із водою проходять через нирки у незмінному стані. Вілліс же відкинув думку про те, що діабет — це розлад роботи нирок, натомість стверджував, що він є хворобою крові, оскільки цукор спершу з'являється саме в крові, а вже потім у сечі.
Томас Сіденгем (1624—1689) припускав, що діабет — це системне захворювання, яке виникає у крові, коли «хілус» не достатньо перетравлений і його залишки повинні екскретуватися з організму. Йоган Конрад Бруннер (1653—1727) підійшов дуже близько до відкриття причини діабету. 1683 року він провів експеримент із часткового видалення підшлункової залози собаки і виявив, що після цього «…тварина мочилась дуже часто і була надзвичайно спраглою, випивала великі кількості води пропорційно до випускання сечі». Проте зв'язку із симптомами діабету він не помітив.
Вільям Каллен вперше розділив діабет на два типи — при першому із них сеча мала «запах, колір і смак меду», при другому — була прозорою, але не солодкою. У сучасній термінології поняття «нецукровий діабет» використовують для позначення станів, при яких виникає порушення утворення або функціонування вазопресину, а саме слово «діабет» найчастіше вживають як синонім до «цукровий діабет».
Перші свідчення про наявність високих концентрацій цукру в крові та сечі хворих на діабет були наведені у працях Роберта Ваятта 1774 року. Такі ж результати отримав 1776 року у своїх, більш ретельних, експериментах Метью Добсон (1735—1784) — британський фізіолог, який мав добрі знання хімії. Він повільно нагрівав дві кварти сечі і виявив, що осад «був гранульований і легко розтирався між пальцями; пахнув солодко, як коричневий цукор, від якого його не відрізнити, крім як за тим, що солодкий смак залишав легкий прохолодний присмак». Також Добсон вказав на те, що осад може бути субстратом для спиртового та оцтовокислого бродіння. У своїй праці «Experiments and Observations on the Urine in Diabetics» («Досліди і спостереження над сечею діабетиків») він описував діабет як системне захворювання, а не захворювання нирок. Добсон вважав, що висока концентрація цукру спершу з'являється в крові, а потім переходить у сечу, і писав:
Дослідження Добсона започаткували цілком новий підхід до бачення цукрового діабету, тепер він вважався наслідком неправильного функціонування органів травлення і для його лікування пропонувалось використовувати дієтотерапію. Наприклад, Метью Бейлі 1797 року писав, що діабет залежить від перетворення крові у нирках, і що на цей процес може впливати неправильне формування хілусу, внаслідок чого кров із більшою імовірністю перетворюється у цукристу рідину. Через рік хірург Джон Ролло (1749—1809) зробив припущення, що діабет є захворюванням шлунку, яке виникає у випадку виживання деяких овочів, які містять цукристу речовину, що швидко відділяється нирками як чужорідна. Ролло запропонував використовувати дієту для діабетиків, що складалась зі згірклого м'яса, кров'янки та суміші молока із вапняковим молоком. Він був першим, хто почав вживати термін «mellitus», щоб відрізнити цукровий діабет від інших видів поліурії, за яких сеча не була солодкою. Ролло також описав одне з ускладнень діабету — катаракту — та відзначив ацетоновий подих у деяких пацієнтів.
1815 року хімік Мішель Ежен Шеврель встановив, що солодка речовина із сечі хворих на цукровий діабет ідентична до виноградного цукру, тобто глюкози. А 1848 року Герман фон Фелінг розробив кількісний тест для оцінки концентрації глюкози в сечі. Таким чином глюкозурія стала загальноприйнятим діагностичним критерієм цукрового діабету.
Встановлення ролі печінки та підшлункової залози
До середини XIX століття більшість дослідників цукрового діабету намагались з'ясувати причини, як вони вважали, посиленого всмоктування глюкози шлунково-кишковим трактом у хворих. У 1855 році Клод Бернар показав, що рівень цукру в крові підвищується завдяки внутрішній секреції печінки. Йому вдалось виділити із цього органа сполуку, що була схожою на крохмаль і виступала попередником глюкози. Через це Бернар дав їй назву глікоген. Це дослідження показало ключову роль печінки у протіканні діабету. Бернар також відкрив можливість регулювання рівня глюкози в крові центральною нервовою системою, його дослідження заклали фундамент для зародження нової науки — ендокринології.
У другій половині XIX століття лікарям вдалось виявити кілька нових симптомів та ускладнень цукрового діабету, таких як діабетична кома, присутність ацетону в сечі, гемохроматоз. 1874 року Куссмауль описав, що під час кетоацидозу спостерігається «голод за повітрям» — тип дихання, що зараз називається «диханням Куссмауля».
Після дослідів Бруннера 1683 року із видалення підшлункової залози собакам цей орган вважався важливим тільки для травлення і не обов'язковим для виживання. Тільки через 200 років це уявлення стало змінюватись. У першу чергу під впливом свідчень про хвороби підшлункової залози пацієнтів, у яких був жирний та об'ємний кал, отриманих під час посмертних розтинів Річардом Брайтом (1789—1858). Такі дані свідчили про роль підшлункової залози у всмоктуванні речовин. Один із пацієнтів Брайта за життя страждав від цукрового діабету, проте дослідник відкинув можливий зв'язок між двома захворюваннями: «… я бачив багато випадків діабету, за яких цей симптом (жирний кал) не спостерігався», «…діабету, або навіть підозри на нього, не було в інших випадках евакуації (жирних екскрементів), які я спостерігав».