Сто шкіл кита́йської ду́мки (, піньїнь: zhūzǐ bǎijiā) — збірна назва для інтелектуальних течій доімперського та раннього імперського Китаю (770—221 роки до н. е.). Багато філософських текстів, що представляють школи, не збереглися, однак ті, що залишились, підтверджують розмах філософської думки в цю епоху, а її значення для подальшого розвитку філософії в Китаї аналогічне ролі та значенню грецької античної філософії.
Класифікація шкіл Конфуціанство та даосизм — дві головні течії китайської думки. Однак такими вони стали тільки в процесі довгої еволюції, а в 5-3 ст. до н. е., в період «воюючих держав», вони були тільки двома з багатьох шкіл, що змагалися між собою, розвивали свої ідеї. У цей період їх було так багато, що китайці говорять про них як про «сто шкіл». Першу класифікацію філософських шкіл провів Сима Тань в трактаті «Основні вказівки про шість шкіл»: Школа інь і ян (, Інь ян цзя); Школа конфуціанців, літераторів (, Жу цзя) ; Школа моїстів (, Мо цзя); Школа імен (, Мін цзя); Школа юристів, легістів (, Фа цзя); Школа шляху і сили, даоси (, дао де цзя, дао цзя).
Син Сими Тань, знаменитий історик Сима Цянь, включив цей трактат як 130-ту главу у свої «Історичні записки». Класифікацію шкіл продовжив Лю Сінь. Вона збереглася в повторенні її Бань Гу (32-92 роки) в «Історії ранньої династії Хань». До числа названих Лю Синь додав ще чотири школи: «дипломатів» (, цзун хен цзя) «еклектиків» (Цза цзя), «аграрників» (, нун цзя), «літераторів» (сяо шо цзя) Остання не мала самостійного значення, і загальне число шкіл зводилося до дев'яти: «дев'ять течій, десять шкіл» (九流十家). Група авторів робіт з військової справи () також не включалася в розряд шкілФилософия. Учебник / Под ред. В. Д. Губина, Т. Ю. Сидориной, В. П. Филатова. — М.: Русское слово, 1996.
Характеристика шкіл
Принципи школи інь і ян
Перша — «інь-ян цзя», або школа «інь-ян», школа натурфілософів. Вона отримала свою назву від принципів інь і ян, які в китайській думці вважаються двома головними принципами космології. Інь — жіноче начало, ян — чоловіче. Як вважають китайці, всі космічні явища є результат взаємодії і комбінацій інь і ян. Головним представником цієї школи вважається Цзоу Янь. Також до представників цієї школи відносять Цзи-Вея (історик і астроном-астролог VI—V ст.. до н. е.), напівміфічного Жунчен-цзи, Чжана Цана (III—II ст. до н. е.). Є згадки, що Конфуцій також займався проблемами календаря .
Конфуціанство Конфуціанство не є цілісним вченням. Окремі його елементи тісно пов'язані з розвитком древнього і середньовічного китайського суспільства, яке допомагало утворювати і консервувати деспотичну централізовану державу. Як певна теорія організації суспільства, конфуціанство зосереджується на етичних правилах, соціальних нормах і регулюванні управління, при формуванні яких воно було досить консервативним. Конфуцій сам про себе говорив:
Конфуцій
Ім'я Конфуція (551—479 до н. е.) — латинська версія імені Кун Фу-цзи (вчитель Кун). Цей мислитель (власне ім'я Кун Цю) вважається першим китайським філософом і його життєпис було збагачено пізнішими легендами. Відомо, що спочатку він був дрібним чиновником у державі Лу, пізніше протягом ряду років мандрував по державах Східного Китаю. Кінець життя присвятив учням, їх навчанню та впорядкуванню деяких класичних книг (цзін). Був одним з багатьох філософів, вчення яких під час династії Цинь було заборонено. Великий авторитет і майже обожнювання він придбав в епоху династії Хань і аж до новітнього часу шанувався мудрецем і першим учителем.
Думки Конфуція збереглися у формі його бесід з учнями. Записи висловів Конфуція і його учнів у книзі «Бесіди і судження» (Лунь Юй) є найнадійнішим джерелом для дослідження його поглядів. Конфуцій, стурбований розкладанням суспільства, зосереджує увагу на вихованні людини в дусі поваги і шанобливості по відношенню до оточуючих, до суспільства. У його соціальній етиці особистість є особистістю не «для себе», але для суспільства. Етика Конфуція розуміє людину у зв'язку з її соціальною функцією, а виховання — це підведення людини до належного виконання цієї функції. Такий підхід мав велике значення для соціально-економічного впорядкування життя в аграрному Китаї, однак він вів до редукції індивідуального життя, до певного соціального стану і діяльності. Індивід був функцією в соціальному організмі суспільства.
Початкове значення поняття порядку (чи) як норми конкретних відносин, дій, прав і обов'язків в епоху династії Західної Чжоу Конфуцій піднімає до рівня зразкової ідеї. Порядок у нього встановлюється завдяки ідеальній загальності, відношенню людини до природи і, зокрема, відносинам між людьми. Порядок виступає як етична категорія, що включає також правила зовнішньої поведінки — етикет. Справжнє дотримання порядку веде до належного виконання обов'язків.
Порядок наповнюється чеснотою (де):
Таке виконання функцій на основі порядку з необхідністю приводить до прояву людяності (жень). Людяність — основна з усіх вимог, що пред'являються до людини. Людське існування є настільки соціальним, що воно не може обійтися без наступних регуляторів: а) допомагай іншим досягти того, чого б ти сам хотів досягти; б) чого не бажаєш собі, того не роби іншим.
Люди різняться в залежності від сімейного, а потім соціального стану. З сімейних патріархальних відносин Конфуцій виводив принцип синівської і братерської доброчинності (сяо-ті 孝悌). Соціальні відносини є паралеллю відносин сімейних. Відносини підданого і правителя, підлеглого і начальника такі ж, як відносини сина до батька і молодшого брата до старшого.
Для дотримання субординації і порядку Конфуцій виробляє принцип справедливості і справності (ї). Справедливість і справність не зв'язані з онтологічним розумінням істини, чим Конфуцій спеціально не займався. Людина повинна чинити так, як велить порядок і її становище. Справна поведінка — це поведінка з дотриманням порядку і людяності, бо «благородний муж розбирається в тому, що є справне, так само як малі люди розбираються в тому, що вигідно». Такий шлях (дао) створених, які володіють моральною силою (де) і яким має бути довірено управління суспільством.
Мен-цзи
Мен-цзи (Мен Ке — 371—289 до н е..) був продовжувачем Конфуція, захищав конфуціанство від нападок з боку інших тодішніх шкіл. В рамках розвитку конфуціанства Мен-цзи виробив концепцію людської природи, він розвивав думки Конфуція про моральне благо і відносної освіченості до цього блага. Благо — абстрактна етична категорія, під якою мається на увазі порядок (чи) при проходження шляхом (дао). Згідно з Мен-цзи, людська природа наділена благом, хоча ця природа і не завжди проявляється. Так, людина може відхилятися від порядку речей, від шляху, і відбувається це під впливом обставин, в яких вона живе, бо в людині є і низькі біологічні інстинкти. Благо в кожній людині може реалізуватися чотирма чеснотами, основою яких є знання, бо пізнання порядку речей, світу і людини веде до реалізації в суспільстві: 1) людяності (жень), 2) справності (і), 3) ввічливості (чи), 4) знання (чжи).
У концепції Мен-цзи послідовно проводиться висунутий Конфуцієм принцип синівської і братерської доброчинності (сяо ти). До ієрархії п'яти зв'язків у цьому принципі Мен-цзи відносить також правителя, який повинен бути знаючим, мудрим і володіти моральною силою (де). Для його влади характерний принцип людяності (жень чжен). Якщо ж правитель ігнорує цей принцип, а особисту силу, яка витікає від знання, заміняє тиранією (ба), народ має право його повалити. Ця по суті політична програма тісно пов'язана також з приналежністю людини до світу, зверненого до неба (тянь). Небо Мен-цзи розуміє як ідеальну силу, що наділяє людину існуванням і соціальною функцією (виходить, і владою). Людина існує завдяки небу і тому є його частиною, так само як і природа. Різниця між «тянь», яке повідомляє людині природу його існування, і людиною може бути подолано культивуванням, вдосконаленням цієї природи до чистої форми.
Сюнь-цзи Сюнь-цзи, справжнє ім'я — Сюнь Цинь (III ст. до н. е.), полемізуючи з Мен-цзи, висунув протилежні погляди на сутність неба, виступив проти концепції людської природи. Сюнь-цзи був найвизначнішим конфуціанцем періоду ста шкіл. Небо він розумів як постійне, що має свій шлях (тянь дао) і наділене силою, що повідомляє людині сутність і існування. Разом з землею небо з'єднує світ в єдине ціле. Звідси випливає, що людина є частиною природи. Більш того, на противагу Мен-цзи він висуває тезу про погану природу людини, а всі його здібності і гарні властивості є результатом виховання. Люди організовуються і об'єднуються в суспільство, щоб здолати природу. Роблять вони це, однак, при строгому розмежуванні функцій і відносин.
Заслуговує уваги поділ природи у Сюнь-цзи: 1) явища неживі, що складаються з «ци» — матеріальної речовини, 2) явища живі, що складаються з матеріальної речовини і які мають «шен» — життя, 3) явища, що складаються з матеріальної речовини, які живуть і які мають «чжі» — свідомість, 4) людина, що складається з матеріальної речовини, що живе, що володіє свідомістю, що має, крім того, і моральну свідомість — «і». Людина утворює імена для того, щоб називати речі, відносини і поняття, розрізняти і чітко визначати явища дійсності. Тут можна помітити відгомін «Книги змін». Сюнь-цзи зачіпає і питання онтології мови. Понятійне освоєння дійсності відбувається за допомогою розуму. Чуттєве зіткнення з реальністю є першою сходинкою пізнання, наступний щабель — розумне пізнання (синь — буквально: серце). Розум повинен задовольняти три основні умови, з яких головна — «чистота» розуму від усіх психологічних перешкод.
Сюнь-цзи, хоча його і зараховують до конфуціанців, долає класичне розуміння порядку в конфуціанській соціальній етиці. Здібності людини не є фатальними, або спадковими, зумовленими, вони повинні відповідати отриманому вихованню. Такий підхід, так само як і підкреслення абсолютного авторитету правителя, наближає його до школи легістів. Його ідеї розвинув нащадок Сюнь Юе.
Даосизм Одним з найважливіших напрямків розвитку філософської думки в Китаї поряд з конфуціанством був даосизм. В центрі уваги даосизму стоять природа, космос і людина, однак ці початки осягаються не раціональним шляхом, конструюванням логічно послідовних формул (як це робиться в конфуціанстві), а за допомогою прямого понятійного проникнення в природу існування. Світ перебуває в постійному русі і змінах, розвивається, живе і діє спонтанно, без будь-яких причин. В онтологічному вченні саме поняття шляху — дао — є центральним. Мета мислення, за даосизмом, є «злиття» людини з природою, так як вона є її частиною. Тут не позначається ніяких розмежувань у відношенні «суб'єкт-об'єкт».
Лао-цзи
Лао-цзи (старий учитель) вважається старшим сучасником Конфуція. Згідно з ханським істориком Сима Цянем, його справжнє ім'я було Лао Дань. Лао-цзи приписується авторство книги «Дао де цзін», яка стала основою подальшого розвитку даосизму (цю назва книга отримала в епоху династії Хань). Книга складається з двох частин (у першій йдеться про шлях «дао», у другій — про силу «де») і являє собою вихідні принципи даоської онтології.
Дао — це поняття, за допомогою якого можливо дати універсальну, всеосяжну відповідь на питання про походження і спосіб існування всього сущого. Воно в принципі безіменне, скрізь проявляється, бо є «джерело» речей, але не є самостійною субстанцією, або сутністю. Саме «дао» не має джерел, початку, є коренем усього без власної енергетичної діяльності.
У ньому ж все відбувається (дається), воно — передбачений шлях.
Дао, однак, не визначає телеологічний зміст у речах. Онтологія «Дао де цзін» є атеїстичною, тому що, згідно з дао, мир перебуває в спонтанному, невизначеному русі. Дао є тотожність, однаковість, що припускає все інше, а саме: дао не залежить від часу, як смуга виникнення, розвитку і загибелі Всесвіту, але є фундаментальна і універсальна єдність світу. Як поняття, що виражає суще, дао існує постійно, скрізь і у всьому, і перш за все для нього характерна бездіяльність.