Істо́рія украї́нської філосо́фії є органічним складником історії всесвітньої філософії. Вона виявляє закономірності розвитку філософської думки українського народу. Філософія є невіддільною складовою української культури.
Історичний розвиток
Ця наука розвивалася як частина історичної свідомості українців, відбивала процеси, що відбувались у суспільному житті нації. Як особлива форма самоусвідомлення національної культури філософія в Україні існувала в тісному взаємозв'язку з суспільно-громадською, політичною, науковою, художньою та релігійною думкою. Філософія — явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить в наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань. Не менш значущою, стародавньою за часом, оригінальною за своїм витвором є українська культура, яка посідає вагоме місце в історії людської цивілізаціїФілософія: Навч. посіб. / І. Ф. Надольний і ін. — К.: Вікар, 1997. — 584 с.Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. 2005. — 528 с..
Русь і любомудріє
Філософські коріння праукраїнської доби розвинулись в культурі Київської Русі. У межах києворуської культури філософія відокремлюється, як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись та співіснуючи з ними. Поштовхом до виникнення самостійної філософської думки стало прийняття християнства на Русі. Відомо, що з точки зору загальних, теоретичних, абстрактних понять і уявлень язичницькі вірування поступались християнським ідеям, які, поза сумнівом, були досконаліші з огляду потреб дня — потреб вищого рівня пізнавального процесу, який передбачав абстрагування, опосередкованість, а не приземленість і безпосередність, як у випадку з давньослов'янськими віруваннями. На буденному рівні язичницькі вірування існували в традиціях і звичаях давніх українців, поєднуючись з християнською вірою.
Перемога християнства була дійсно історично виправдана, а його прогресивність полягала в тому, що Русь, як і деякі інші європейські країни, оминаючи історичну стадію рабовласницького устрою, перейшла до феодалізму, встановила економічні, політичні та культурні зв'язки зі своїми сусідами — християнськими країнами Європи. Новим поглядом у філософській думці християнської княжої доби стає уявлення про те, що людина є центром світу і саме в людині знаходиться сенс її існування. Світ уявляється замкнутим у собі. Природа (макрокосм) служить людині (мікрокосму), допомагає їй матеріальними благами і через неї Бог відкриває людині заповіді поведінки. Світ повертається до людини і бере безпосередню участь в її житті. В цьому і полягає динамічний монументалізм християнського світосприйняття. Такі світоглядницькі орієнтири на Русі послідовно відстоювались — Іларіоном Київським (? — 1088), першим митрополитом з русичів, що відстоював ідею рівності народів, як основу вільного, а не рабського існування, Нестором-літописцем (бл. 1056 року — бл. 1114), Кирилом Туровським (бл. 1130 р. — після 1182 р.), Никифором (? — квітень 1121), Климентом Смолятичем (? — після 1164)Філософія: Навчальний посібник для студентів вузів/ Авторський колектив під керівництвом д-ра філ. наук, проф. Ю. В. Осічнюка, д-ра соціології, проф. В. С. Зубова. — К.: Фірма «Фіта», 1994. — 384 с. — Рос. мовою..
Виступаючи за реабілітацію знання, «мирської мудрості», проголошуючи гуманістичні ідеї, вони вказували, що приналежність до роду людського усвідомлюється через діяльність, де праця є найвищим мірилом «богокорисності» людини. Так, на думку Климента Смолятича, головна мета пізнання — пізнання слави і всемогутності Бога можлива тільки через дослідження предметів і явищ навколишнього світу людини. Провідне місце в цьому процесі належить розуму. Саме в розумі людський дух отримує своє земне буття і спрямовується до пізнання Бога, прихованого в «тварі». Слідуючи за Климентом Смолятичем, Кирило Туровський також звертається до розуму за допомогою якого прагне подолати містико-аскетичне неприйняття мирських цілей, виробити критерії життєдіяльності для мирського людини. Світ, людина постають у нього власною долею, позбавляються небесного покровителя. Використовуючи євангельські тексти, Кирило Туровський прагне дати картину приналежності Бога до мирського життя, його служіння людині відповідно до чого творіння світу Богом і олюднення Бога здійснюється в інтересах людини, відповідних промислу творців. Мир зцілює «тілесні недуги» людини, забезпечує його земне існування, свободу волі, розумний пошук, вільний вибір між добром і злом. За твердженням ж Кирила Туровського про те, що не можна безкарно творити зло навіть з добрих спонукань стало пізніше одним з центральних у вітчизняній філософії та літератури. Проголошення особистісних начал у давньоруської думки, засудження будь-якої ієрархізації соціального буття, розгляд людини самої по собі, поза приналежності до якогось стану, єдиним надбанням якої є розум — центр міркувань Данила Заточника. Твердо віруючи і співчуваючи релігії Христа, Данило Заточник розглядав добро і зло не з точки зору метафізики, а з позицій життєвої практики, народної мудрості. Засуджуючи шлюб без кохання, чернецтво без святості він послідовно проводив думку про те, що сила людського розуму вище всіх інших сил, а особливо сили багатства і влади.
Опрацювання поняття філософії Україна вчилась у новому, християнському просторі мислити по-філософськи, виробляючи окреслене розуміння понять «філософія» і «філософ». В Київській Русі поширеними були декілька їх тлумачень. Так Іоанн Дамаскін у своїй «Діалектиці» давав шість таких визначень: «Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього…» «Філософія є пізнання речей Божих та людських, тобто видимих і невидимих…» «Філософія є роздум про смерть, як самовільну, так і природну…» «Філософія є уподібнення Богові…» «Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистецтва…» «Філософія є любов до мудрості, а істинна ж мудрість є Бог, тому любов до Бога є істинна філософія.»
У Житії Костянтина (Кирила) Філософа, вказується, що філософія — це також знання речей божественних і людських, завдяки яким людина може наблизитись до Бога, тобто знання, що навчають, як людина справами своїми може бути схожою на Творця. Ці твердження в основному схожі, і є єдиними у розумінні філософії, як складової частини християнського вчення. Ці тлумачення дуже близькі і, попри деякі свої особливості, єдині в тлумаченні філософії як складової частини християнської премудрості. Мудрість постає в них не стільки як знання істини, а й як «житіє в істині», не лише слово, а й діло. Отже, тогочасна філософія мала не духовно-теоретичний, а духовно-практичний вимір, дієву сутність. А філософом вважали лише того, хто, здобувши істину шляхом нагромадження книжних знань, налаштовував своє життя згідно з її основними принципами, хто на рівні буття входив у світ найвищих життєвих цінностей.
Філософія в період XV–XVIII ст
Подальший розвиток української філософської думки відбувався на складному, почасти трагічному історичному тлі, що було пов'язано з розпадом Києво-Руської імперії, який особливо прискорився зі смертю Володимира Мономаха і був завершений татаро-монгольською навалою.
Татаро-монгольське нашестя, колонізація українських земель Великим князівством Литовським, а потім полонізація їх затримали розвиток української філософської думки. Проте вже в XV-XVI ст. йде процес її відродження, де разом із зростанням національної самосвідомості українського народу спостерігається розповсюдження гуманістичних ідей, носіями яких в цей період виступали такі діячі української культури як Юрій Дрогобич (1450–1494), Павло Русин (1470–1517), Лукаш (з Нового Міста) (? — 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566).
Пропагуючи античні пам'ятки філософії та літератури, вони приходили до висновку про те, що людина, як частина природи, має право на задоволення своїх земних потреб, гармонійний розвиток душі і тіла, дотримання законів природи, пізнання яких має стати основою людської діяльності, пов'язували історичний прогрес з розвитком освіти і науки, використанням їх досягнень в практиці. Проблему свободи особистості, справедливого суспільного ладу вирішували спираючись на принципи природного права і суспільно-договірної концепції походження держави. Зокрема, Оріховський-Роксолан походження держави пов'язував з характером життя індивідів і природним їх інстинктом до суспільного життя. Обов'язок держави він бачив у забезпеченні гарантії права і власності кожного громадянина, заявляючи, що законам держави повинні підкорятися всі, навіть королі. Душею держави Оріховський-Роксолан вважав справедливість, яка полягає в тому, що кожен член суспільства може отримати те, що йому належить: спокій, свободу, можливість виконати своє призначення в з'єднанні з істиною і вірою. Одним з найважливіших якостей людини вважав почуття власної гідності, бачачи критерій переваги однієї людини над іншим не в його походження, а в розумі, особистої чесності і добропорядності.
Насильна полонізація українського народу, супроводжувалась його національним, економічним і духовним пригніченням, що особливо посилилась після прийняття Брестської унії (1596). У виробленні нових філософських, світоглядних поглядів істотну роль зіграли Іван Вишенський (1545–1550 — після 1620), Лаврентій Зизаній (1560-ті — після лютого 1634), Ісая Копинський (? — 5 жовтня 1640), Кирило Ставровецький (? — 1646), Касіян Сакович (1578 — 1647), Памво Беринда (? — 1632), Захарія Копистенський (? — 1627), Сильвестр Косів (? — 13 (23) квітня 1657), Петро Могила (1596–1647) та інші визначні діячі української культури.
У поясненні світу І. Вишенський спирався на ідеї східної патристики (Іоанн Дамаскін, Іоанн Богослов), греко-римської філософії, якими користувалися всі християнські автори. З позицій неоплатонізму східної патристики він розглядав світ як творіння Бога, вважаючи останнього вічним самостійним началом, невичерпним розумом, абсолютною істиною, від якого залежить матеріальний світ, що є без промислу Бога мертвим, ніщо. Світ і людина, життя і рух — все це творіння Бога. Але Бог не тільки творець світу, людини, всього буття. Він — ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості. Людина повинна до нього прагнути, пізнавати, готувати себе до духовного безсмертя. Відповідно до вказаного ідеалу І. Вишенський прагнув осмислити широкий спектр філософських проблем і насамперед сутності людини, її щастя, свободи, надій на звершення. Захищаючи ідею звільнення людини від земного зла, стверджував її гідність, начал в ньому добра, справедливості, радості, братства. Задачу філософії, у зв'язку із зазначеним, бачив не в абстрактному теоретизуванні, а в тому, щоб навчити людину праведного життя, підняти її на боротьбу зі злом і неправдою за добро і щастя, справедливість і істину, формувати духовну стійкість і моральну досконалість, відвернути людину від деградації і морального падіння. Всього цього людина повинна домагатися самою своєю суттю в реальному житті, відносинах з іншими людьми, боротьбі за визволення свого народу.