Успенський чоловічий монастир — православний чоловічий монастир, яким керує УПЦ МП, знаходиться в селі Низкиничі Нововолинської громади Волинської області, заснований у 1643 році Адамом Киселем. Після смерті у 1653 році фундатора поховано у Свято-Успенській церкві монастиря. Також тут поховано його дружину Анастасію (дочку київського шляхтича Філона Гулковича).
З 26 березня 2000 року намісником монастиря є архімандрит Вікентій Мазур.
З історії монастиря
Заснування
Обитель було засновано 16 вересня 1643 року. Її фундатором став український магнат Адам Кисіль, на той час генеральний каштелян Чернігівського староства. Монастиреві Адам Кисіль заповів на вічні часи замок із землею навколо нього і три родини селян, які мали обслуговувати цю обитель, три тисячі талерів і дві тисячі злотих, з яких монастир мав отримувати 7 відсотків річного прибутку і десятий сніп з маєтків. Згідно з волею фундатора, в обителі мали проживати 12 ченців і займатися молитвою та духовним просвітництвом. Спочатку головний храм було освячено на честь Покрови Принайсвятішої Панни Марії, а сам монастир звався Покровським .
Монастир посідав стратегічно вигідне місце за межами села, на вершині невисокого пагорба. Оборонні укріплення бастіонного типу складалися з земляного валу та сухого рову, які доповнювали природні захисні рубежі. Вони оточували квадратне в плані монастирське подвір'я з чотирма бастіонами. Розміри куртин квадратного бастіонного замку, розміщених паралельно стінам Успенського храму, отже, орієнтованих за сторонами світу, становили близько 60 м. Площа монастирського подвір'я невелика — приблизно 0,3 га. В'їзд розташовувався в південній куртині, поблизу південно-західного бастіону, який значно відрізняється від інших наріжних бастіонів висотою, більшими розмірами та формою плану. У плані він наближається до овалу, а три інші первісно були ромбоподібними. Завдяки цьому південно-західний бастіон мав вигляд невеликого кургану з крутими схилами. Це наводить на думку, що він служив основою високої дерев'яної дозорної баштиГодованюк О. М. Монастирі та храми Волинського краю. — К. : Техніка, 2004. — 176 с.: іл. — (Національні святині України). — Бібліогр. : С. 170—173. — ISBN 966-575-072-0..
Ще задовго до заснування обителі Кисіль почав у своєму маєтку будівництво нового мурованого храму, оскільки попередній — дерев'яний, розміщений поза оборонними валами, — вже тоді називався «старим».
У фундушевому записі Адам Кисіль писав:
Для належного утримання іноків й для завершення будівництва головної святині протягом десяти років Адам Кисіль вносив чималі пожертви для нової обителі. 18 серпня 1646 року фундуш можновладцем був ще раз підтверджений, і на Низкиничі додано 5000 золотих, про що й внесли відповідний запис до Володимирських Гродських книг. Подібна відмітка містилась у записі за 1646 рік, коли засновник передав монахам великий обшар поля, а загалом, за пізнішими свідченнями настоятелів, самої орної землі тут було понад 100 десятин. Окрім того, воєвода ретельно відвозив 10-ту частину від усього свого врожаю у чернечі засіки й зобов'язав чинити цю богоугодну справу усім своїм наступникам.
Адміністративний статус обителі Адам Кисіль всупереч загальному правилу категорично відмовився від права «патронату» над своїм дітищем, фактично позбавивши своїх потомків і власників маєтку від будь-якого управління обителлю. Окрім того, що прагнув закінчити своє життя, визначаючи «Єдине хрещення, єдиного Бога й одну Церкву», особисто засвідчивши про утиски православної віри, вчинив для місцевих іноків ще один правничий захист, адміністративно підпорядкувавши їх владі Києво-Печерського Архімандрита й оголосив монастир філіалом Києво-Печерської лаври.
Першопочатково у монастирі проживало 12 ченців, з яких 7 носило священний сан. Поміж ними один ігумен, казнодій-проповідник і п'ять пресвітерів. Для щоденного звершення двох літургій: ранньої — у Старій церкві, або каплицях святого Миколая, святого Юрія (Георгія) й пізньої — виключно у головному храмі. Четверо отців несли послух хористів, а п'ятеро були уставщиками.
Характерною особливістю тогочасності були вибори ігумена, який визначався вільним голосуванням з числа усієї братії і ним міг що три роки стати будь-хто, гідний цього звання, тільки з однією умовою, якщо останній був вченим мужем й у аскетичних подвигах досконалий. Втім, ім'я першого настоятеля Низкиницького монастиря невідоме. Можливо, ним був «велебний отець Сильвестр Бучський», який згадується у документах під 1660 роком.
В ті часи у монастирі знаходилась чудотворна ікона Богоматері та святого великомученика Георгія — на честь них щорічно звершувалися святкові відпусти. У храмі знаходились також портрети батьків воєводи — Григорія та Єфросинії Киселів. Сам Адам Кисіль помер на 53-му році життя й був похований, згідно із заповітом, в приділі святого Георгія, а точніше у склепі, що знаходився під ним. Через 6 років померла і його дружина Анастасія.
Подальша доля Після смерті Адама Кисіля його рід недовго зберігав безпосередні зв'язки з Низкиничами. Кілька років звання ктитора (опікуна) монастиря носила дружина Адама — Анастасія, потім — його племінниця, дочка брата Миколи Олена. В 1662 році низкиницький маєток віддали в оренду Кадебичам-Кончинським, а з 1680 року він переходить на орендному праві до Довгял-Циринів. На жаль, останні, прийнявши католицизм, розпочинають з 1690 року жорстокі утиски, які переходять у справжню боротьбу поміж ченцями і посесорами, що довело монастир до занепаду і .
За часів унії монастир діяв, і навіть прикрашався — було розписано храм, споруджено хори та орган.
За бажанням бездітного сенатора село спочатку переходить до братового сина, а згодом до племінниці Іларії Миколаївни, одруженої з шляхтичем Даніелем Стемпковським. У 1662 році Низкиничі знаходяться в оренді у Кадевичів-Кончинських та незабаром переходять до рук посесорів Довгял-Циринів.
Єдиним достовірним дослідженням, що найбільш широко розкриває подальшу долю обителі — є праця «Древние монастыри Волынской епархии, ныне не существующие» опублікована у 1867 році. З неї зокрема дізнаємося, що тамтешні орендарі доклали чималих зусиль, щоб довести обитель до повного розорення та зради православ'я. У 1690 році для цього трапилась слушна нагода, коли під загрозою татарських набігів низкиницькі отці отримали розпорядження Луцького єпископа Афанасія Шумлянського, зібрати всі чернечі приналежності й документи та переїхати на деякий час до Луцька. Для виконання цього наказу до останніх був посланий ігумен Білостоцького монастиря Афанасій Подальський. Іноки поспішно зібравши всі цінності в ночі покинули село й щоб замести сліди пустили чутку, що їдуть до Загорівських отців на свято. Та не встигли останні від'їхати й на півтори версти, як на них вчинили напад Юрій, Михайло та Микола Цирини, що переодягнулись у татарську одежу. Вони ледве живими відпустили ченців й розграбувавши їхні вози, забрали срібні речі та документи. Останні впізнали злочинців і відразу подали на них протестацію.
У Коронному Люблінському трибуналі розпочався довготривалий судовий процес, а тим часом кривдники видаючи себе за фундаторів обителі звернулись з проханням до Холмського греко-католицького єпископа Олександра-Августина Лодзяли, щоб той прийняв Низкиницьку обитель під свою опіку, оскільки вона була за їхніми словами заснована при католицьких володарях. Напад на безборонних іноків мотивувався тим, що нібито луцький православний архієрей прагнув присвоїти собі документи та церковні речі.
Зобов'язавши повернути все награбоване, Лодзяла згідно з однією версією прийняв монастир під своє управління. Друге, більш достовірне джерело, вказує, що низкиницьких ченців на греко-католицизм перевів луцький єпископ Лев Заленський, який разом із загоном польського війська насильницьки перед тим захопив Зимне, втопивши в Лузі його останніх нескорених захисників, а у 1698 році таким чином повівся з Низкиничами, звелівши всіх насельників побрити на римський лад.
Після смерті батька у 1722 році власником села став його син Франціск, який першим ділом наказав побити тодішнього настоятеля Іоана Візанського, після чого потерпілий помер.
У 1735 році під загрозою нападу зі сторони Російської імперії посесор ховає своє майно в Покровській церкві й доручає його збереження слузі Михайлу Калинському. Одного разу підлеглий несподівано знаходить поміж іншими цінностями документи й передає їх тодішньому вікарію Миколі Олесницькому. За такий вчинок обидва, спочатку слуга, а за ним і помічник василіянського суперіора поплатилися життям. У 1741 році очолює низкиницьких ченців колишній настоятель Єронім Оземкевич, який відшукав архів й зробив його інвентар. Це трапилось у 1744 році, бо саме у той час із згоди Атанасія Шептицького суперіора переводять на посаду офіціала Галицької єпархії.
Таке небувале підвищення було зовсім не безпідставним, бо ще на початку 19 століття місцевим ченцям був добре знайомий документ, згідно з яким 9 лютого 1744 року папа римський Бенедикт XIV повністю визнав фундуші Низкиницького монастиря через спеціально видану буллу, оригінал якої зберігався в тутешньому архіві. Отже, отець Єронім таки успішно довершив розпочату справу, поставивши знавіснілих заможних одновірців посесорів на своє місце.
На основі правового повернення історичної справедливості в середині 18 століття василіани через судові процеси успішно добиваються виплати багаторічних заборгованостей від Довгял-Циринів й фактично спричинюються до їхнього повного розорення.
У 1766 році власником маєтку стає староста Новограду Францішек Чацький, який не тільки виплатив належні чернечому фундушу 20000 золотих, а й додав до нього понад 5000-ний борг попередніх господарів. В кінці 19 століття село переходить у власність поміщиків Модзалевських.
Після Озимкевича настоятелем протягом багатьох років був ієромонах Марцелій Білінський, часи правління котрого стали початком занепаду монастиря. До кінця століття він входить у великі борги, а насельники розходяться по інших общинах.
Часи Російської імперії: закриття монастиря Разом із зміною політичного устрою краю, коли Західна Волинь остаточно переходить під владу Російської імперії, ситуація змінюється, починається примусове переведення греко-католицьких парафій у православну віру. У тому ж році у відомство православного духовенства переходить Покровський храм, який стає парафіяльним. Після 98-літньої перерви тут знову відправляється православна літургія.
Багато дослідників вважає, що існування храму припинилося у 1796 році, та ця думка є невірною, оскільки цілий ряд документів першої половини 19 століття дає змогу відтворити його останні роки життя. З переходом церкви до православного відомства ченці—василіяни забрали з неї антимінс та срібний богослужбовий посуд і надалі провадили свої богослужіння у розміщеній неподалік каплиці. Окрім того, вони як і раніше вели власне господарство, оскільки у їхньому володінні залишилися всі землі, стави, а також фільварок разом з дерев'яними келіями.