Експедиція Франкліна 1819—1822 рр. або Перша експедиція Франкліна — експедиція з освоєння північного узбережжя Канади в гирлі річки Коппермайн, організована Королівським військово-морським флотом Великої Британії в рамках спроби відшукати та нанести на карту Північно-Західний прохід. Це була перша з трьох арктичних експедицій, посаду керівника в яких посідав сер Джон Франклін. У штаті підприємства значилися також Джордж Бак і Джон Річардсон, котрі згодом самі стали відомими полярними дослідниками.
Експедиція характеризувалася поганим плануванням, невезінням і невиконанням обіцянок. Підтримка з боку місцевих торговців хутром і корінних народів виявилася меншою, ніж очікувалося. У зв'язку з порушенням постачання продуктів і надзвичайно суворими погодними умовами люди постійно були близькі до голодної смерті.
Зрештою, узбережжя Північного Льодовитого океану було досягнуто, але лише 500 миль (800 км) було вивчено, перш ніж у партії закінчилися запаси харчів та настала зима, що змусило людей повернути в зворотну дорогу. Експедиціонери зробили відчайдушну спробу повернення раніше незвіданою територією, жорстоко страждаючи від голоду, часто харчуючись тільки лишайниками. Одинадцять з двадцяти членів походу врятувало індіанське плем'я єлловнайф, яке раніше не виконало частину своїх зобов'язань. Від тих, що вижили поширилися чутки про вбивства та можливі факти канібалізму в рядах експедиційної партії.
Після повернення місцеві торговці хутром накинулися на Франкліна з критикою за планування експедиції, що мало випадковий характер, і нездатність адаптуватися до умов, з якими він змушений був зіткнутися. Проте в Англії Франкліна прийняли як героя, його вшановували за виявлену в екстремальній ситуації мужність. Експедиція захопила уяву публіки, особливо відчайдушний вчинок її керівника, — сер Джон Франклін став відомим як «людина, яка з'їла свої черевики».
Передумови
У перші роки після наполеонівських війн британський флот під впливом сера звернув свою увагу на можливість відкриття Північно-Західного проходу, передбачуваного маршруту уздовж північного узбережжя Канади, який би надав європейським судам легкий доступ до ринків Сходу. Доказом існування проходу служило те, що китобої в Беринговій протоці добували китів з гренландськими списами, тоді як китобої Гренландії періодично виловлювали китів зі списами, використовуваними в Беринговій протоці. Однак лабіринт островів північної Канади був майже не нанесений на карту, і не було відомо ні одного вільного від льоду проходу Насправді морського проходу в Канадській Арктиці, який був би вільний від льоду достатньо часто, щоб бути дійсно вигідним з економічної точки зору, не існує. Хоча це може змінитися вже в найближче десятиліття через глобальне потепління.. До 1819 року північне узбережжя Канади поставало перед поглядом лише двох європейців: 1771 року Семюель Герн обстежив гирло річки Коппермайн в точці, що лежить приблизно в 1500 милях (2400 км) на схід від Берингової протоки, і 1789 року Александр Маккензі вивчив гирло річки, названої його ім'ям. Воно знаходилося приблизно в 500 милях (800 км) на захід від гирла річки Коппермайн.
1818 року Барроу послав свою першу експедицію на пошуки Північно-Західного проходу під керівництвом Джона Росса. Підприємство закінчилося провалом: Росс увійшов в протоку Ланкастер, але, вирішивши, що опинився в затоці, розвернув кораблі і повернувся до Великої Британії. Водночас, Девід Бьюкен зробив спробу допливти з Англії прямо до Північного полюса, пройшовши через Берингову протоку (Барроу був прихильником гіпотези, що навколо Полюса простягається Полярне море — вільна від льоду акваторія), але повернувся лише зі звісткою, що на північ від Шпіцбергена знаходиться льодова перешкода, подолати яку не представляється можливим.
Наступного року Барроу спланував ще дві експедиції в Арктику. Морська експедиція під командуванням Вільяма Едварда Паррі повинна була продовжити роботу Росса, продовживши пошуки Прохода від протоки Ланкастер. Водночас, друга сухопутна експедиція повинна була пройти до канадського узбережжя вздовж річки Коппермайн та нанести на карту як можна більшу частину узбережжя, і, можливо, навіть зустрітися з кораблями Паррі. На роль керівника цього підприємства був обраний лейтенант Джон Франклін, що роком раніше командував одним з експедиційних судів Б'юкена.
Планування експедиції
Отримані Франкліном інструкції носили достатньо загальний характер. Він повинен був просуватися по суші до Великого невільничого озера, а звідти — спуститися уздовж річки Коппермайн до узбережжя. Досягнувши берега, йому пропонувалося попрямувати на схід в сторону Репалс-Бей на зустріч з кораблями Паррі. Однак, Франкліну також був наданий вибір йти на захід та нанести на карту берегову лінію між річками Коппермайн та Маккензі або навіть рухатися на північ, до раніше незвіданих морях.
Ще більш серйозний характер, ніж двозначні інструкції, носило те, що експедиція була організована з вельми обмеженим бюджетом. Франкліну дозволили взяти в експедицію лише мінімальне число військових моряків. Ними були лікар, натураліст та помічник командира Джон Річардсон, двоє мічманів — Джордж Бак і Роберт Хук, який ще 1818 року ходив на одному із судів Б'юкена, і матрос Джон Хепберн Був ще другий матрос, Семюель Вілкс, але по прибуттю в Канаду він захворів і не брав подальшої участі в експедиції.. Решту персонала Франклін мав найняти вже під час експедиції. Допомогу повинні були надати вояжери Компанії Гудзонової затоки аборигени-французького походження та її конкурента — Північно-Західної компанії, а індіанці місцевого племені єлловнайф, згідно з планом, повинні були виступити як провідники та забезпечити експедицію їжею.
З Англії до форту Ентерпрайз Експедиція відпливла від причалів міста Грейвсенд 23 травня на кораблі Компанії Гудзонової затоки через три місяці планування та одразу ж зіткнулася з труднощами. Корабель ненадовго зупинився біля узбережжя Норфолка, де у Бака були невідкладні справи. Однак, перш ніж він повернувся, подув попутний вітер та корабель відплив, залишивши Бака на березі, щоб він добирався до наступної запланованої стоянки на Оркнейські островах самостійно. Більш серйозна проблема виникла в Стормнессе, коли Бак, вже возз'єднавшись з експедицією, спробував найняти місцевих човнярів для першої частини походу. Однак, народ в Стромнессе, як виявилося, відчував набагато слабшу зацікавленість у підприємстві, ніж передбачалося. Найняти вдалося лише чотирьох людей, і тільки з умовою дійти лише до форту Чіпевіан на озері Атабаска.
30 серпня люди Франкліна досягли Йорк-Фекторі, головного порту на південно-західному узбережжі Гудзонової затоки, щоб почати звідти 1700-мильний (2700 км) похід по Великому Невільничому озеру. Тут експедиція розраховувала отримати допомогу від Компанії Гудзонової затоки та Північно-Західної компанії. Проте, вони вже кілька років вели затяжну торговельну війну, а тому змогли виділити вкрай малу кількість ресурсів для потреб підприємства Франкліна. Він узяв з собою невеликий човен (який був занадто малий для навантаження на нього всього необхідного), і, сповнений впевненості, що інші човни будуть відправлені слідом, відправився за звичайним торговим шляхом до Камберленд Хаус (в той час поселення складалося з дерев'яної хатини, що служила будинком для 30 робітників Компанії Гудзонової затоки). Там експедиція залишилася на зимівлю. Зима видалася суворою, а прибулі одного разу місцеві індіанці повідали про те, що дичини стало настільки мало, що деякі їхні родини були змушені заради виживання вдатися до канібалізму.
У січні 1820 року Франклін, Бак і Хемпберн на чолі сформованого загону повинні були пройти через соснові ліси в форт Чіпевіан, найняти там вояжерів та організувати таким чином поставки для наступного етапу експедиції. Під керівництвом канадських провідників британцям, які не мали досвіду в умовах суворої канадської зими, похід дався дуже важко. Ртуть в їхніх термометрах на морозі ставала твердою, а чай перетворювався в лід. Маючи одні лише ковдри їм доводилося по ночах зариватися в сніг для додаткової теплоізоляції. Франклін пізніше напише, що похід складався «із суміші сприятливих та несприятливих обставин. Якщо зважити їх суму, я підозрюю, що останні значно переважили б».
Група прибула в форт Чіпевіан в кінці березня, пройшовши 857 миль (1379 км) за шість тижнів. Опинившись там, Франклін виявив, що спорядити експедицію буде значно складніше, ніж він очікував. Сувора зима означала, що запаси продовольства практично відсутні, і йому прийшлося задовольнятися лише вельми невиразною обіцянкою місцевих мисливців, що вони стануть добувати їжу прямо під час шляху, і що нібито вождь індіанців річки Коппермайн надасть їм допомогу. Крім того, найкращі вояжери були залучені в конфлікт між двома торговими компаніями, а тому не хотіли ризикувати, подорожуючи по незвіданій місцевості, далеко за межами своїх звичайних районів промислу. Зрештою, Франкліну вдалося набрати групу з шістнадцяти вояжерів, але більшість з них не відповідали спочатку встановленим критеріям.
Возз'єднавшись з Худому та Річардсоном, вони в липні 1820 року рушили від форту Чіпевіан безпосередньо по Великому Невільничому озеру. Через десять днів група досягла форту Провіденс, що знаходиться на північно-західному березі. Там вони зустріли Акейчо (в пер. Велика нога), вождя племені єлловнайф, людям якого Північно-західна компанія доручила виступити провідниками та мисливцями в експедиції Франкліна. Акейчо, описаний як «дуже проникливий та проникливий людина», розумів концепцію Північно-Західного проходу, і уважно слухав, коли Франклін пояснював, що Прохід сприятиме процвітанню його народу. Однак, мабуть зрозумівши, що Джон Франклін дещо перебільшує вигоду, поставив питання, на який той відповісти не зміг: чому, якщо Прохід був настільки важливий для торгівлі, він не був відкритий раніше?
Акейчо обговорив з Франкліном умови договору. В обмін на списання боргів племені Північно-Західною компанією та деяку кількість постачань зброї, боєприпасів та тютюну, його люди готові були виступити як мисливців та провідників під час походу Франкліна вниз по річці Коппермайн та запасти продовольство до його повернення. Тим не менш, вони не повинні були ступати на землі інуїтів (ескімосів), що лежать на північній стороні річки (індіанці та ескімоси відчували один до одного ворожість та недовіру, особливо після вчиненої індіанцями гарантувати, що їжі завжди буде вистачати.
Залишок літа Франклін провів у поході на північ до точки на березі Коппермайн, яку Акейчо обрав місцем зимівлі. Їжа тим часом стрімко закінчувалася, та вояжери стали втрачати довіру до керівників експедиції. Загроза Франкліна застосовувати тяжкі тілесні покарання запобігла заколоту, але й підірвала у людей залишки доброї волі. Табір, який Франклін назвав фортом Ентерпрайз, був досягнутий без подальших інцидентів. Для зимівлі в ньому були побудовані дерев'яні хатини.
Річка Коппермайн та арктичне узбережжя
Друга зимівля далася ще складніше. Поставки здійснювалися від випадку до випадку, адже обидві компанії воліли, щоб їх здійснив конкурент. Боєприпасів не вистачало, а індіанські мисливці були не настільки хороші, як очікувалося на початку. Зрештою, коли експедиція була на межі голоду, Джордж Бак був відправлений назад в форт Провіденс, щоб закликати компанії хоч до якихось дій. Після походу протяжністю в 1200 миль (1900 км) на снігоступах, часто використовуючи лише ковдру як притулок і при температурі близько-67 °F (-55 °С), він повернувся з постачаннями для задоволення найнагальніших потреб експедиції.