Система міжштатних автомагістралей, Федеральна система швидкісних автострад, Система магістралей імені Ейзенхауера (англ. Interstate Highway System) — мережа автомагістралей, що є складовою частиною Національної системи магістралей США.

Повна назва — Dwight D. Eisenhower National System of Interstate and Defense Highways () названа так на честь Президента США Дуайта Ейзенхауера, що підтримував її створення. Також відома як Interstate Freeway System чи просто the Interstate у США.

Створення мережі було затверджено Законом про федеральне фінансування будівництва автомобільних доріг 1956 року (). Запланована мережа була закінчена за 35 років, хоча окремі ділянки через зміни у планах так і не були побудовані. З того часу мережа розширилась та становила, станом на 2013 рік, 77 017 км, що зробило її другою за довжиною у світі після мережі швидкісних автодоріг Китаю. Станом на той же 2013 рік понад чверть усіх транспортних засобів США користувались мережею інтерстейтів. Вартість спорудження визначається на рівні 425 мільярдів доларів США у цінах 2006 року, що дало можливість проголосити її «найбільшим суспільним проєктом з часів побудови пірамід». Система зробила значний внесок у формуванні Сполучених Штатів як економічної супердержави та високоіндустріалізованої нації.

Історія

Планування

Намагання центрального уряду США спорудити національну мережу магістралей розпочались після прийняття Федерального акту про дороги 1916 року (), що забезпечував 75 млн доларів зустрічних фондів () на п'ятирічний період для штатів на будівництво та покращення шосе. Проте через витрати, що були пов'язані з Першою світовою війною, на цей проєкт грошей не виділяли до 1921 року, коли американські військові повернулися з Європи та розпочалась політика нормалізації (). Однак у 1921 році закінчився термін дії оригінального законопроєкту.

Оскільки старий законопроєкт 1916 року втратив чинність, було висунуто новий закон — Федеральний закон про шосейні шляхи 1921 року (). Нове будівництво знову таки передбачалось за рахунок федеральних зустрічних фондів на будівництво та покращення доріг, хоча і тепер передбачалось значно більша сума у 75 млн доларів щороку. Більше того, ніж залишати рішення стосовно будівництва доріг на штати, цей новий закон вперше передбачав направлення цих коштів на будівництво об'єднаної національної мережі зв'язаних між собою «головних шосе».

Федеральне управління шосейних шляхів () зробило запит до Армії США з проханням надати перелік доріг, що розглядаються як необхідні для державної оборони. У 1922 році генерал Джон Першинг, колишній голова Американських експедиційних сил в Європі під час війни, відповів на запит детальною мапою в 200 000 миль зв'язаних між собою головних доріг, що тепер має назву Мапа Першинга.

Пожвавлення у будівництві доріг тривало все десятиріччя 1920-х років, було реалізовано такий проєкт, як мережа паркових доріг у Нью-Йорку () як частину нової національної мережі шосе. Зі зростанням автомобільного трафіку планувальники побачили необхідність у додаванні до існуючої мережі Автомагістралей США (). У кінці 1930-х плани розширились до мережі нових супершосе.

У 1938 році президент Франклін Рузвельт надав Томасу МакДональду, голові Бюро суспільних доріг () ескіз мапи Сполучених Штатів з позначенням вісьмома коридорами супершосе, що необхідно було проаналізувати. У 1939 році голова відділу інформації Бюро суспільних доріг Герберт С. Фейрбенк написав доповідь, що називалась Платні дороги та безплатні дороги, перший формальний опис того, чим стала мережа шосе-інтерстейтів та у 1944 році роботу зі схожою назвою Міжрегіональні шосе Також включає відскановані сторінки з роботи Платні дороги та безплатні дороги які передруковано в Міжрегіональні шосе..

Interstate Highway System отримала захисника в особі президента Дуайта Ейзенхауера, що знаходився під впливом свого Трансконтинентального автомобільного переходу () у 1919 року вздовж шосе Лінкольна (), першої автодороги, що перетинала всю країну. Під час Другої світової війни Ейзенхауер дав високу оцінку мережі німецьких автобанів як необхідного компоненту системи державного захисту. У той час Ейзенгауер перебував на посаді Верховного головнокомандувача Верховного командування Союзних експедиційних сил Антигітлерівської коаліції на Європейському театрі бойових дій Другої світової війни. Він усвідомлював, що запропонована система також забезпечить ключові наземні транспортні маршрути для постачання та переміщення військових загонів в випадку надзвичайної ситуації або при вторгненні.

Публікація у 1955 році Основного розташування національної системи міжштатних автомобільних магістралей (), неофіційна назва Жовта Книга, запланувала те, що стало Interstate System. Допомагав у плануванні Чарльз Ервін Вілсон (), що залишався головою General Motors, коли президент Ейзенгауер обрав його як Міністра оборони у січні 1953 року.

Будівництво

Система була розпочата з прийняттям 29 червня 1956 року Закону про федеральне фінансування будівництва автодоріг 1956 року (), відомий як Закон про національні міжштатні автомобільні та оборонні магістралі 1956 року ().

Три штати заявляють свою першість на будівництво першого інтерстейту. Міссурі стверджує, що перші три контракти на будівництво було підписано 2 серпня 1956 року. Перший контракт стосувався дороги U.S. 66, що тепер має назву Interstate 44. 13 серпня 1956 року у штат Міссурі виграв перший контракт на фінансування нового шосе системи.

Канзас заявляє що перший почав роботи над шляховим покриттям після підпису закону. Підготовчі будівельні роботи було розпочато до підписання закону а самі роботи з укладання покриття почались 26 вересня 1956 року. Штат позначив свою ділянку I-70 як перший проєкт у Сполучених Штатах завершений за умовами нового закону.

Відповідно до інформації спеціаліста по зв'язкам з громадськістю Річарда Вайнгроффа () Пенсильванська платна дорога () також може розглядатись як одна з перших доріг системи. 1 жовтня 1940 року 261 км (162 милі) шосе, що зараз позначається як I-70 та , було відкрито між містами Ірвін та Карлайл у штаті Пенсільванія. Пенсильванська Співдружність називає цю платну дорогу дідусем платних доріг.

Віхи у створенні системи 17 жовтня 1974 року. Небраска стає першим штатом, що завершує всі свої головні шосе системи передачею у суспільне використання фінальної ділянки I-80. 12 жовтня 1979. Останню частину шосе Interstate 5 з Канади до Мексики було відкрито поблизу Стоктона . Представники двох сусідніх нації відвідали відкриття для того, щоб відсвяткувати першу безперервну дорогу, що поєднує північноамериканські країни . 22 серпня 1986 року. Останню секція шосе I-80, що простяглось від узбережжя до узбережжя (від Сан-Франциско до Нью-Йорка), було здано у Солт-Лейк-Сіті, що зробило його першою найдовшою автострадою, яка простяглась від Атлантичного до Тихого океану та, в той же час, найдовшою автострадою у світі. Ця секція простягнулась від State Route 68 штату Юта до Міжнародного аеропорту Солт-Лейк-Сіті. На церемонії передачі було відзначено, що за збігом ця ділянка знаходиться за 80 км (50 милях) від Промонторі-Самміт, де аналогічний подвиг було звершено 120 років тому, коли було забито «золотий костиль» на будівництві Першої трансконтинентальної залізниці . 10 серпня 1990 року. Остання ділянка шосе I-10 від узбережжя до узбережжя (Санта-Моніка — Джексонвілл) була здана (Тунель Папаго під центром Фініксу). Завершення цієї ділянки затрималось через супротив місцевих жителів (один з так званих «freeway and expressway revolts »), які були проти початкового плану будівництва дороги на естакаді . 12 вересня 1991 року. I-90 стало останнім шосе системи від узбережжя до узбережжя (Сієтл — Бостон). Воно було завершене спорудженням підвищеного віадуку, що проходить м. Воллес, Айдахо. Затримка у будівництві ділянки були викликані скасуванням під тиском місцевих жителів початкового плану, що мав на меті знесення більшої частини центру Воллеса. Жителі здійснили це шляхом внесенням більшості території центру до переліку «історичних районів» та до списку Національного реєстру історичних місць США , що унеможливило трасу за початковим документом. Після здачі дороги жителі провели жартівливе поховання святкуючи усунення «останнього червоного сигналу» для трансконтинентальних міжштатних магістралей.

10 жовтня 1992 року. Початкова запланована система оголошена завершена відкриттям ділянки I-70 в каньйоні Глінвуд, Колорадо. Ця ділянка вважається інженерним дивом з ділянкою 19 км (12 миль) на якій споруджено 40 мостів та численні тунелі та є однією з найдорожчих ділянок шосе у сільській місцевості в перерахунку на кілометр шляху, що було споруджено у США . Не зважаючи на те, що ділянка була оголошена останньої в системі інтерстейтів на момент здачі в експлуатацію, на сьогодні досі є ділянки без зв'язків, через що деякі з автомагістралей не є неперервними.

Початкова вартість системи становила 25 мільярдів доларів з планом виконання 12 років. Завершилось все вартістю 114 мільярдів доларів (425 мільярдів доларів у цінах 2006 року з урахуванням інфляції та зайняло 35 років .

Сучасний стан (з 1992 року)

Відсутні зв'язки Хоча система і була оголошена закінченою у 1992 році, два з початкових шосе, I-95 та I-70 не неперервні через відсутні з'єднання. У обох випадках причиною є супротив місцевої опозиції, що не дає повністю закінчити систему.

Через скасування будівництва Somerset Freeway Interstate 95 не має продовження у Нью-Джерсі. Визнаний федеральним урядом у 2004 році проєкт Pennsylvania Turnpike/Interstate 95 Interchange Project має з'єднати окремі ділянки I-95 та сформувати безперервний маршрут, що завершить останню секцію за оригінальним планом. Будівельні роботи були розпочаті у 2010 році .

Немає зв'язку між Пенсильванською платною дорогою та I-70 поблизу Брізвуда, Пенсильванія, де автомобілісти мають використовувати декілька ділянок 30-ї автомагістралі США для проїзду до I-70. Хоча було запропоновано не одне рішення протягом років для неперервності I-70, всі вони були заблоковані місцевою опозицією.

Цей проміжок один із деяких, що відсутні через початкову норму федерального закону, з часом змінену, згідно з яким було обмежено федеральне фінансування доріг, що також фінансувались, як платні дороги.

Розширення Додаткові під'їзні шляхи, петлі, об'їзди ще досі залишаються у стані будівництва, наприклад Interstate 485 у Північній Кароліні, що у такому стані з 1980-х. Декілька головних доріг, що не є частинами початкового плану, теж залишаються у процесі будівництва, зокрема Interstate 22 у штатах Теннессі, Міссісіпі, та Алабама і продовження від Індіани до Техасу. Офіційні особи також визначають деякі коридори не-інтерстейтів для подальшого включення до системи шляхом будівництва нових маршрутів-інтерстейтів або поліпшення наявних до їхнього рівня.

Стандарти

Американська асоціація державних автомобільних доріг та транспорту () визначила ряд стандартів, які мають бути дотримані на всіх інтерстейтах, за винятком тих, щодо яких є скасування від Федерального управління автомобільних доріг США (). Один із майже безумовних стандартів є контрольований доступ до інтерстейтів (винятково для швидкісного транспорту). За окремими винятками (ділянки, що не відповідають стандартам, або перед розвідними мостами) світлофори встановлюються лише перед пунктами збору оплати та на в'їзних рампах (рампові лічильники — ) для керування завантаження автомагістралей години пік.

Обмеження швидкості