Князь Олександр I Болгарський (Баттенберзький) (; 5 квітня 1857, Верона — 23 жовтня 1893, Грац) — перший правитель незалежної від османського панування Болгарії. Походив з німецької династії Баттенбергів, генерал-лейтенант російської армії.
Молоду (22 роки) людину, яка раніше не мала досвіду управління, спочатку зустріли в Болгарії із великим ентузіазмом. Надалі, опинившись на перетині інтересів різних угрупувань болгарських еліт і Великих держав (Росії, Німеччини та Австро-Угорщини), він почав стрімко втрачати популярність.
Походження Народився 5 квітня 1857 року у Вероні, Італія. Повне ім'я князя було Олександр Йозеф фон Баттенберг (). Був другим сином принца Олександра Гессен-Дармштадтського від морганатичного шлюбу з графинею Юлією фон Гауке, яка була фрейліною у російської імператриці Марії Олександрівни. Через свій морганатичний шлюб графиня отримала титул герцогині, а згодом принцеси фон Баттенберг, від свого брата Людвіга III Гессен-Дармштадтського 1858 року (титул походить від назви старої резиденції великих герцогів Гессену). Отже Олександр приходився племінником дружини російського імператора Олександра II Марії Олександрівни (до шлюбу Максиміліана-Вільгельміна-Марія Гессенська), його тітки за батьком. Також його мати, яка була дочкою графа Моріца фон Гауке, була престолонаслідницею. Олександр, був відомий в колі своїх близьких також, як «Сандро».
Олександр отримав військову освіту. Служив другим лейтенантом у Драгунському Гессенському полку. У віці 20 років, молодий князь Олександр фон Баттенберг отримав дозвіл від імператора Олександра II та приєднався до російської армії. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877—1878 років у складі Уланського полку та супроводжував свого дядька імператора Олександра II у поході. Показав свою відвагу та гідність під час походу російської армії (командир, генерал-лейтенант Йосиф Володимирович Гурко) в південну частину Болгарії. За відзнаки у війні нагороджений 20 липня 1877 року орденом святого Георгія 4-го ступеня. Після короткого повернення до Санкт-Петербурга (у дитинстві й молодості Олександр часто відвідував Санкт-Петербург) знову повернувся до Болгарії. І тут продовжив участь у військових діях на завершальному етапі війни.
Правління
Сходження на престол
Після завершення війни російський імператор Олександр II запропонував на знову створений болгарський трон кандидатуру племінника своєї дружини. 26 червня 1879 року Великі Народні збори обрали Олександра новим правителем Болгарії. Відповідно до Тирновської конституції перший монарх Болгарії отримав право залишитись у лютеранській вірі та не приймати православ'я. Обрання Баттенберга болгарським князем було визнано усіма великими державами, які підписали Берлінський трактат. З Константинополя, де князь Олександр представився султану Абдул-Гаміду II, від якого отримав інвеституру, він вирушив до Варни та вступив на болгарську територію. Князь Дондуков-Корсаков, зустрівши князя у Варні, провів його до Тирново, де той 9 липня 1879 року склав присягу на вірність конституції, після чого йому було передано управління, а імператорський комісар разом із російським цивільним управлінням та окупаційним військом виїхав до Росії.
Формування уряду Прибувши до Софії, яку було обрано як столицю Болгарського князівства, князь Олександр доручив формування першого болгарського уряду Тодору Бурмову (вихованцю Київської духовної академії). До складу уряду увійшли Марко Балабанов, Григор Начевич та Димитр Греков, управління ж військовим міністерством було доручено російському генералу Паренсову.
Уряд, за винятком військового відомства, зайнявся перетасуванням адміністрації князівства, у складі якої переважали ліберали, тобто прибічники Драгана Цанкова та Петко Каравелова, що не потрапили до цього уряду. Князь запропонував Драґану Цанкову міністерський портфель, проте останній, не розділяючи погляди деяких членів кабінету, від нього відмовився.
Здійснені за часів правління цього кабінету вибори до Народних зборів, які мали зібратись восени 1879 року, надали значну більшість партії опозиції (Цанков, Каравелов, Петко Славейков) та, незважаючи на бажання князя зберегти кабінет, наступного дня після відкриття засідання Збори (відкрилось 27 жовтня) висловили повне та різке несхвалення дій уряду. За тиждень Збори було розпущено указом князя від 3 листопада, в якому було зазначено, що Збори розпускаються тому, що за своїм статутом не надають достатніх гарантій для правильного розв'язання справ та встановлення належного порядку у князівстві. Разом із цим відбулись зміни в кабінеті: його голова, міністр внутрішніх справ Бурмов, який допустив перемогу опозиції на виборах, був звільнений та замінений на Іконова, якого запросили на цей пост зі Східної Румелії, а міністром народної просвіти, представники якого заявили себе палкими прибічниками опозиції (болгарські шкільні вчителі брали дієву участь у виборах, сприяючи своїм впливом успіху депутатів опозиції), був призначений митрополит Климент Тирновський, якому було надано й головування у Раді міністрів. Проте реальним керівником міністерства став Начевич, який об'єднав у своїх руках управління міністерством фінансів та закордонних справ (останнім — тимчасово) й мав особливе розташування болгарського князя. Начевич разом із Грековим та особистим секретарем князя, молодим болгарином, який виховувався у Західній Європі, Стоїловим, утворили гурток таємних особистих радників князя, який викликав проти себе обурення опозиції, що мала на своєму боці весь болгарський друк (за винятком однієї газети, якою керував зазначений вище гурток) та шкільних вчителів, досить впливових діячів болгарського громадського життя. Опозиція ще більше посилилась численними звільненнями чиновників, здійсненими так званим консервативним міністерством, — ці останні та їхні родичі виступили на виборах запеклими супротивниками уряду.
Нові вибори, що відбулись на початку 1880 року, принесли результати ще більш несприятливі для уряду, й останній у квітні того ж року вийшов у відставку. Тоді князь Олександр, за порадою російського імператора доручив формування уряду вождю опозиції, старому болгарському діячу, який відігравав роль у болгарських справах ще за османського володарювання, Драгану Цанкову, який на той час вважався найвпливовішим та найповажнішим у країні та зборах громадським діячем, хоч і не мав особистої симпатії князя.
Опозиційний уряд
Цей уряд, до складу якого увійшов Петко Каравелов та інші представники Радикальної партії, поставився серйозно до свого завдання, виявивши розумну обережність та стриманість у своїй політиці (він відмовився сприяти революційному рухові у Східній Румелії, який мав на меті спричинити болгарський князь з метою приєднання цієї області), переймаючись передусім додержанням суворої економії у видатках.
Але така пересторога міністерства, спротив його запрошенню на болгарську службу без згоди Народних зборів іноземних чиновників та твердий намір триматись меж встановленого Зборами бюджету спричинили невдоволення князя. Особисті вороги Цанкова, найближчі й довірені радники Баттенберга — Начевич, Стоїлов та Греков — постійно підбурювали останнього проти міністерства, що відхиляло різні фінансові афери, які вони бажали провести у Зборах. Тому князь чекав тільки на випадок, щоб позбавитись от свого старого й упертого міністра. Цей випадок представився у вигляді непорозуміння, що виникло в Дунайській комісії між австро-угорським та болгарським представниками. Останній подав заперечення проти складеного у Відні проекту правил судноплавства Дунаєм, хоча цей проект було попередньо ухвалено болгарським князем. Австрійський консул приніс жалобу на болгарського представника, звинувачуючи при цьому голову міністерства Цанкова, який нібито надав болгарському делегату інструкції діяти всупереч угоді. Князь Олександр зажадав, щоб Цанков негайно вийшов з міністерства, призначивши на його місце Каравелова.
Каравелов не мав згоди з військовим міністром генералом Ернротом, який прибув незадовго до цього з Росії на місце Паренсова. Військовий міністр не схвалював кандидатуру глави кабінету, з яким у нього окрім того виникали непорозуміння у справах військового відомства. Колишні міністри, їхні родичі та взагалі консерватори, украй невдоволені врядуванням Каравелова, почали розмови про тривожний внутрішній стан країни, яка, за їх словами, прагнула до явної анархії. Таким станом справ майстерно користувались радники князя, які бажали перегляду конституції та надання йому найширших повноважень, сподіваючись при цьому через свої особисті з ним відносини набути влади та грошей. Вони старанно підтримували й поширювали тривожні чутки щодо політики й намірів уряду Каравелова в газеті «Болгарський глас», що видавалась у Софії (газетою керував Начевич). У такому ж ключі надсилалась кореспонденція з Болгарії до європейських та російських газет.
Переворот Переконавшись у березні 1881 року, під час своєї поїздки до Петербурга на поховання імператора Олександра II, що кабінет Каравелова не має підтримки російського уряду, окрім того, порядок, встановлений Тирновською конституцією, починає викликати сумніви, наважився здійснити переворот. 27 квітня 1881 року на вулицях Софії була розклеєно прокламацію князя Олександра до болгарського народу, яка сповіщала про звільнення міністерства Каравелова й необхідність призупинення дії Тирновської конституції,
.
У завершенні прокламації було оголошено, що військовому міністру генералу Ернроту доручено формування тимчасового кабінету для забезпечення свободи виборів та підтримання порядку в країні. Зібрані у Систові Великі народні збори 1 липня 1881 року затвердили запропоновані їм князем три пункти умов, за якими на 7 років було призупинено дію тирновської конституції, а князю були надані широкі повноваження стосовно запровадження нових установ, необхідних для благоустрою країни, для того, щоб після завершення цього терміну були знову скликані Великі народні збори для перегляду конституції відповідно до вказівок князя. Під час повноважень князя народні представники мали збиратись тільки для затвердження бюджету й угод із закордонними державами. Упродовж першого року болгарському князю було надано право взагалі не скликати народні збори, користуючись попереднім бюджетом. Незважаючи на таке схвалення систовськими зборами перевороту й надання бажаних повноважень, болгарський князь усвідомлював слабкість свого становища серед глухого бродіння, спричиненого переворотом.