Розширення НАТО — процес вступу нових членів до Організації Північноатлантичного договору — військового союзу держав у Європі та Північній Америці, що становить систему колективної оборони. Процес вступу до альянсу регулюється статтею 10 Північноатлантичного договору і наступних угод. Країни, які хочуть приєднатися, повинні відповідати певним вимогам і завершити багаторівневий процес, що включає політичний діалог і військову інтеграцію. Процес приєднання проходить під контролем Північноатлантичної ради, керівного органу НАТО.
Після утворення в 1949 р. з дванадцятьма членами-засновниками НАТО зросло шляхом включення Греції та Туреччини в 1952 р. та Західної Німеччини в 1955 р., а потім Іспанії в 1982 році. Після закінчення «холодної війни» та возз'єднання Німеччини в 1990 р. в НАТО відбулися дебати про продовження експансії на схід. У 1999 р. Польща, Угорщина та Чехія приєдналися до НАТО на тлі багатьох дебатів в організації та протидії Російської Федерації. Ще одне розширення відбулося з приєднанням семи країн Центральної та Східної Європи: Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Румунії, Словаччини та Словенії. Вперше ці країни були запрошені розпочати переговори про членство під час саміту в Празі 2002 року та вступили до НАТО незадовго до саміту 2004 року в Стамбулі. Албанія та Хорватія приєдналися 1 квітня 2009 р. до саміту Страсбург — Кель 2009 р. Останніми державами-членами, які вступили до НАТО є Фінляндія— 4 квітня 2023 року та Швеція— 7 березня 2024 року.
Станом на 2021 рік НАТО офіційно визнає трьох кандидатів на вступ: Боснію і Герцеговину, Грузію і Україну. Однак поки що План дій щодо членства в НАТО має тільки Боснія і Герцеговина. Наразі розширення є предметом дискусій у кількох країнах, що не входять до альянсу. В Сербії проводяться відкриті політичні дебати на тему членства, тоді як у таких країнах, як Україна, євроатлантична інтеграція прописана в Конституції України. Включення країн, які раніше входили до Східного блоку та Радянського Союзу, стало причиною посилення напруженості між країнами НАТО та Росією.
Історичні розширення
З моменту свого заснування в 1949 р. НАТО постійно розширювався. Дванадцять країн були засновницями НАТО: Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Велика Британія та США. Перші роки «холодної війни» суттєво розділили капіталістичні держави за підтримки Сполучених Штатів та комуністичні держави-сателіти Радянського Союзу. Цей розкол полегшив включення Португалії під керівництвом Антоніо Салазара до НАТО і закликав антикомуністичні уряди Греції та Туреччини приєднатися до НАТО в 1952 році. Греція припинила своє членство в 1974 році через турецьке вторгнення на Кіпр, але приєдналася в 1980 році за співпраці Туреччини.
Боннсько-паризькі конвенції припинили окупацію союзників у Західній Німеччині і були частково ратифіковані за умови вступу Західної Німеччини в НАТО, що і було зроблено в 1955 році. Хоча спочатку Іспанія за Франциско Франко була рішуче антикомуністичною і прив'язаною шляхом регулярних оборонних угод з країнами НАТО. Після переходу до демократії Іспанія зазнала тиску з метою нормалізації своїх європейських відносин, включаючи вступ до НАТО, що і було зроблено в 1982 р. Референдум у 1986 р. підтвердив підтримку населення.
Возз'єднання Німеччини та відносини з Росією Перше розширення НАТО після холодної війни відбулося з возз'єднанням Німеччини 3 жовтня 1990 року, коли колишня Східна Німеччина стала частиною Федеративної Республіки Німеччини та альянсу. Це було закріплено у Договорі про дві плюс чотири на початку року. Щоб забезпечити схвалення СРСР єдиної Німеччини, що залишилася в НАТО, було домовлено про те, що іноземні війська та ядерна зброя не будуть розміщуватися в колишній Східній Німеччині, і була піднята тема подальшого розширення НАТО на Схід. Про розширення НАТО в згадуваних угодах про возз'єднання Німеччини вересня — жовтня 1990 р. немає згадки, тому офіційного зобов'язання не розширюватися не було.
Розширення НАТО знову стало суперечливою темою в 2010-х роках у зв'язку із діями Російської Федерації в Україні. Незалежно від того, чи Захід неофіційно зобов'язувався не розширювати НАТО на Схід, є предметом суперечок між істориками та науковцями з міжнародних відносин. Історик Гарвардського університету Марк Крамер відкидає існування неформальної домовленості, тоді як політолог Техаського університету А&M Джошуа Р. Іцковіц Шифрінсон стверджує, що існувала неофіційна угода. У грудні 2017 року Світлана Савранська та Том Блантон з Архіву національної безпеки Університету Джорджа Вашингтона стверджували, що нещодавно розсекречені документи свідчать про існування неформальної домовленості. Під час візиту до Польщі президент Борис Єльцин заявив президенту Леху Валенсі, що «Російська Федерація не виступає проти членства Польщі в НАТО і не сприймає членство в НАТО як загрозу для Російської Федерації». Під тиском опозиції в Російської Федерації ця неформальна декларація була скасована у вересні офісом президента Єльцина.
Джек Метлок, посол США в Радянському Союзі в останні роки, сказав, що Захід дав «чітке зобов'язання» не розширюватися, і розсекречені документи вказують на те, що радянські учасники переговорів отримали усне запевнення від таких дипломатів, як Ганс-Дітріх Геншер і Джеймс Бейкер, що членство в НАТО не було актуальним для таких країн, як Чехословаччина, Угорщина чи Польща. У 1996 році Горбачов писав у своїх мемуарах, що «під час переговорів про об'єднання Німеччини вони запевнили, що НАТО не буде розширювати свою зону операції на схід», і повторив цю думку в своєму інтерв'ю в 2008 році. Однак у 2014 році, Горбачов сказав: «Тема» розширення НАТО «взагалі не обговорювалась [у 1990 році], і вона не піднімалася в ті роки. Я кажу це з повною відповідальністю. Західні лідери не піднімали її.» Едуард Шеварднадзе, міністр закордонних справ Радянського Союзу між 1985 і 1991 роками, завжди стверджував, що «експансія НАТО за межі німецьких кордонів ніколи не підлягала переговорам». За словами Роберта Зелліка, представника Державного департаменту, який бере участь у переговорному процесі «Дві плюс чотири», офіційних зобов'язань щодо розширення не було.
Олексій Собченко розповідає, що усна обіцянка не розширювати НАТО на схід була, але стосувалась тільки сходу Німеччини на час виводу радянських військ. Собченко був співробітником Госдепу і працював перекладачем при двох послах США в Москві. В часи об'єднання Німеччини працював журналістом на радіо Свобода. Колеги перекладачі, що були особисто присутні на перемовинах, переказали йому детально про що саме домовлялись. Питання виводу радянських військ зі східної Німеччини було питанням торгу за відкупні гроші за вихід. Берлінська стіна рухнула не тому, що відбулись домовленості, чи з доброї волі СРСР. Події випереджували здатність в Москві чи Вашингтоні сприймати реальність. Стіна рухнула в 1989 через бажання східних німців жити в одній країні з західними. Для східних німців об'єднання давало перспективу покращення фінансового стану. Маргарет Тетчер і деякі німецькі політики, наприклад Оскар Лафонтен, були проти об`єднання, і не було ніякого плану. Ситуація деякий час була в підвішеному стані, поки політики не дійшли до домовленості в 1990 році про те як саме здійснити об'єднання. Після домовленості про об'єднання, нагальним стало питання виводу радянських військ з території Німеччини. Було зрозуміло, що ці війська треба виводити. Якщо на одній території будуть німецькі війська Бундесферу, які є частиною НАТО, і радянські війська, то можуть виникнути непотрібні несподіванки, які можуть привести до збройного загострення і війни, якої ніхто не бажав. Питання домовленості про вихід і його графік було питанням скільки грошей західні німці в особі канцлера Гельмута Коля готові заплатити. Держсекретар США Джеймс Бейкер Третій дав усну обіцянку міністру іноземних справ СРСР Шеварднадзе, що НАТО не зайде на територію східної Німеччини, поки не домовляться про вихід радянських військ. Те ж саме пообіцяв міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Геншер з німецького боку. Німецько-радянські перемовини відбувались в 1990 році. Поки йшли торги за гроші, і остаточні умови не були погоджені, радянська сторона не давала остаточної обіцянки вивести війська. Передчасна обіцянка виходу під час торгу могла вплинути на зменшення вартості виходу. Польщу, Румунію, Угорщину та інші країни радянського блоку не обговорювали, тому що ці країни на той момент були членами Варшавського блоку, і ніхто не очікував, що їхній статус зміниться, чи щось станеться з самим СРСР. Ніхто не очікував, що Варшавський блок перестане існувати в наступному році.Такер Карлсон и Джеффри Сакс: распространение заведомо ложных измышлений. — Любарский без цензуры (Сергей Любарский) 20 червня 2024
Прихильники версії наявності обіцянки не розширяти НАТО часто приводять фразу Бейкера з перемовин 9 лютого 1990 з Горбачовим «не буде розширення юрисдикції НАТО для сил НАТО ні на дюйм на схід.». Ця фраза відображена в архівних документах і стосувалась сходу об'єднаної Німеччини. На момент перемовин це територія НДР. Після фрази додана умова, «якщо німці погодяться». Зі слів Горбачова розширення НАТО на інші країни за межі території Німеччини не обговорювалось. Бажанням радянської сторони на перемовинах був нейтральний статус об'єднаної Німеччини. Горбачов погодився на повне входження Німеччини в НАТО тільки на останньому раунді перемовин у Кемп Девіді 2 червня 1990."Обещание" НАТО не расширяться на Восток - это миф. Признание Горбачева. (включите субтитры) — Європейська правда 06 грудня 2021 Якщо темою переговорів 9 лютого була обіцянка не розширення НАТО за межі Німеччини, це означає, що СРСР вже погодився на те, щоб уся Німеччина вступила в НАТО ще 9 лютого. Це суперечить твердженням Горбачова і архівним записам перемовин: «Тема «розширення НАТО» взагалі не обговорювалася і не піднімалася в ті роки. <...> Обговорювалося ще одне питання, яке ми підняли: переконатися, що військові структури НАТО не просуваються вперед і не розгортаються додаткові збройні сили на території тодішньої НДР після возз’єднання Німеччини. Заява Бейкера була зроблена в цьому контексті <...> Все, що можна було і потрібно було зробити для зміцнення цього політичного зобов’язання, було зроблено. І виконано».
Центральна та Східна Європа Країни Центральної та Східної Європи наполягали на розширенні НАТО, що зумовлене головним чином діями Російської Федерації на внутрішньому рівні (Перша чеченська війна) та на міжнародному рівні (Придністровська війна, Війна в Абхазії), а також закликами до відновлення СРСР, які сприймалися як неоімперіалістичні та зумовлювали серйозне занепокоєння щодо країн, які пам'ятали про подібні радянські наступи. Політичні партії, які не бажають переходити до членства в НАТО, такі як Болгарська соціалістична партія та словацька HZDS, були позбавлені повноважень. Зацікавленість Угорщини приєднатися підтвердив референдум у листопаді 1997 року, де 85,3% проголосували на користь членства, аналогічно Польщі з підтримкою понад 80 %.
Вишеградська група
У лютому 1991 р. Польща, Угорщина та Чехословаччина створили Вишеградську групу, яка виступала за європейську інтеграцію в рамках Європейського Союзу та НАТО, а також проводить військові реформи відповідно до стандартів НАТО. Внутрішня реакція НАТО на ці колишні країни Варшавського договору спочатку була негативною, але до Римського саміту 1991 року в листопаді члени домовились про низку цілей, які можуть призвести до вступу, таких як ринкова та демократична лібералізація, і що НАТО має бути партнером у досягненні поставлений цілей. У наступні роки були створені більш широкі форуми для регіональної співпраці між НАТО та його східними сусідами, включаючи Раду північноатлантичного співробітництва (згодом Раду євроатлантичного партнерства) та Партнерство заради миру.