Періодизація історичних типів природокористування — в повній мірі ще не вирішена наукова проблема. Виділення історичних типів природокористування привертає увагу істориків та економістів, географів і екологів, етнологів і фахівців в області культурної антропології. До кінця XIX ст. в науковій літературі переважала стадіально-еволюціоністська схема розвитку форм природокористування, згідно з якою виділялися чотири щаблі історичного прогресу людства, а саме, стадії: 1) збирання та первісного полювання; 2) кочового скотарства; 3) землеробської культури; 4) міської культури. Перший повноцінний критичний науковий аналіз цієї концепції був даний німецьким ученим Е. Ханом. Він вказав на помилковість деяких широко поширених раніше уявлень про еволюцію форм господарської діяльності і виділив шість основних типів доіндустріального природокористування: 1) полювання, збирання і рибальства; 2) мотичного землеробства; 3) плужного землеробства; 4) скотарства; 5) неспеціалізованого сільського господарства ( поєднання землеробства й скотарства); 6) високоспеціалізованого землеробства. У цій моделі відповідні типи вже не були універсальними стадіями: так шостий тип, за Е. Ханом, був характерний головним чином для Далекого Сходу і мало поширений за його межами.

Історичним аспектам природокористування були присвячені переважно роботи провідних географів (І.П. Герасимова, В.А. Анучина, В.С. Преображенського та ін.), економістів (С.Г. Струмиліна, Т.С. Хачатурова та ін .), екологів і геоекологів (Н.Ф. Реймерса, К.М. Петрова та ін.), істориків (Є.С. Кульпіна, А.В. Дулова та ін.), а також - в контексті аналізу проблем традиційного природокористування - етнографів і етнологів (дослідження М.Г. Левіна, Н.М. Чебоксарова, Б. В.Андріанова, Л.В. Данилової, А.К. Соколова та ін.). Зокрема, світове визнання отримала обґрунтована групою радянських етнографів концепція господарсько-культурних типів (ГКТ), тобто комплексів особливостей господарства і культури, що історично складаються у різних народів, які перебувають на близьких рівнях соціально-економічного розвитку та мешкають в східних фізико-географічних умовах (Андріанов, 1985). Дана концепція, що стала важливою ланкою в розробці історико-географічної типології способів природокористування, була апробована на обширному емпіричному матеріалі, проведено величезну роботу по картографуванню ГКТ в світовому масштабі.

Деякі з фахівців (В.П. Алексєєв, Л.В. Данилова та ін.) для майбутнього виділяють ще й гіпотетичний п'ятий - ноосферний - історичний тип. Існують і інші, альтернативні варіанти періодизацій історичних типів природокористування.

Доаграрний тип природокористування - суто ресурсоспоживаючий, характерний для епохи присвоюючої економіки. Ресурсововідтворюючий спосіб природокористування починає формуватися з переходом від привласнюючого господарства до виробничого, тобто на стадії традиційної аграрної економіки.

Модернізація традиційних суспільств і перехід до індустріального типу розвитку привели до переосмислення принципів природокористування, до економізації природокористування - тобто висунення на перший план економічних інструментів його ведення і регулювання. Під економічним механізмом природокористування розуміється сукупність економічних форм, методів і підходів до реалізації політики в галузі регулювання взаємодії суспільства з природним середовищем. Деякі з економічних інструментів регулювання природокористування (наприклад, плата за використання окремих видів природних ресурсів) застосовувалися ще на порівняно ранніх етапах розвитку індустріальних економік. Однак формування економічного механізму природокористування як цілісної функціонуючої системи (в економічно високорозвинених, а потім і в середньорозвинених країнах) припадає в основному вже на другу половину XX ст.

Слід мати на увазі, що зворотним боком економізації природокористування стала поява і швидке поширення вузькоутилітарного підходу до природних ресурсів. Сучасні місто і село можуть запозичити багато цінного з практики природокористування в традиційних суспільствах, і вивчення накопиченого людством в даній галузі історичного досвіду представляється надзвичайно актуальним завданням. Традиції минулих історичних епох зберігаються та збагачуються в сучасному народному досвіді, істотно доповнючи індустріальні технології з характерною для них стандартизацією і уніфікацією, причому далеко не завжди в належній мірі враховуються локальні і регіональні особливості конкретних общин.

Доіндустріальні типи природокористування (доаграрний і аграрний) формувалися в рамках так званих традиційних суспільств, в яких природокористування здійснюється за допомогою традиційних соціальних інститутів, тобто закріплюється традицією, освячується звичаями, ритуалами, обрядами, табу і т. д. В аграрну епоху важливим регулятором раціонального природокористування, як правило, виступає сільська громада.

Модернізація традиційних суспільств і перехід до індустріального типу розвитку призвели до висунення на перший план економічних інструментів його регулювання та ведення, але разом з тим породили і вузькоутилітарний підхід до природних ресурсів.

Чотири основних історичних типи природокористування, що представляють основні макроісторичні стадії, які розрізняються за характером і масштабами взаємодії людського суспільства із середовищем свого проживання — доаграрний, аграрний, індустріальний і постіндустріальний. Доіндустріальні типи природокористування формувалися в рамках так званих традиційних суспільств. В останніх природокористування здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів, закріплюється традицією, освячується звичаями, ритуалами, обрядами, табу тощо. В епоху доіндустріальної аграрної економіки провідну роль в дотриманні раціонального природокористування, як правило, грає сільська громада. Модернізація традиційних суспільств і перехід до індустріального типу розвитку привели до переосмислення принципів природокористування, висунення на перший план економічних інструментів його регулювання та ведення, але разом з тим породили і вузькоутилітарний підхід до природних ресурсів. Стратегія сталого розвитку природокористування не може ґрунтуватися на одних технократичних підходах, так само як не може будуватися на базі лише історичного досвіду Західної цивілізації, при всій колосальній цінності і значущості такого. Екофільні традиції Сходу, досвід природокористування носіїв інших культур мають не меншу цінність.

Доаграрний тип природокористування Більша частина еволюційного шляху людини пов'язана з привласнюючим господарством. При цьому полювання на великих тварин була найбільш ефективною технологією ресурсокористування протягом доаграрной епохи.

Доаграрний ресурсоспоживаючий тип природокористування — найдавніший за часом зародження, йому відповідають різні способи присвоюючої економіки. Економічною основою цього типу були полювання на диких тварин, збиральництво, а на більш пізніх етапах — також і рибальство.

Полювання на великих тварин була найбільш ефективною технологією ресурсокористування протягом більшої частини доаграрной епохи.

Обумовлена як природними, так і соціальними чинниками криза мисливського господарства, що почалася в багатьох регіонах Північної півкулі у верхньому палеоліті і тривала в мезоліті, спричинила за собою кардинальні зрушення в природокористуванні.

Неолітична революція Новий етап в історії природокористування розпочався з неолітичною революцією, що призвела до становлення відтворюючого господарства і виникненню другого — аграрного типу економіки природокористування. Найважливішим результатом неолітичної революції, що почалася в деяких районах Передньої Азії і Південно-Східної Азії ще 10-8 тис. років до н. е., стало поступове формування нового природно-антропогенного середовища, що набувало все більш вагоме значення.

Окультурення дикорослих видів флори і одомашнення худоби відбувалися в цілому як синхронні процеси, проте економічні наслідки першого процесу проявилися раніше. Мабуть, в тому числі й тому, що приручення диких тварин вимагало від людини більшої майстерності і мистецтва. Всупереч уявленням, що існували в XX ст., у сучасній науці переважає точка зору, згідно з якою землеробство, яке зародилося на ранніх етапах неоліту, має більш давню історію, ніж пастушество, причому розведення худоби спочатку існувало як побічний вид діяльності в рамках землеробського господарства.

Питання, якою мірою неолітична революція була зумовлена впливом екологічних факторів, в сучасній науці залишається дискусійним.

Класичне енвайронменталістське (від англ. «Environment» — навколишнє середовище) пояснення було запропоноване ще в 1920-і рр. знаменитим англійським археологом та історико-географом Г. Чайлдом. автором так званої «теорії оаз», який і ввів сам термін «неолітична революція». За Г. Чайлдом, первинним осередком неолітичної революції став Близький Схід. Це стало прямим наслідком глобальних змін природного середовища в післяльодовиковий період, коли, як стверджували Г. Чайлд і ряд інших вчених, поряд з підйомом середньої температури в Північній півкулі відбулося помітне висушення клімату (максимальне — в Передній Азії). У районах з аридним кліматом людям, що страждали від посухи, довелося, щоб вижити, доглядати за дикорослими рослинами і тим самим накопичувати досвід «стихійного землеробства».

Хоча моноцентрична концепція неолітичної революції отримала, слідом за роботами Г. Чайлда, досить широке поширення, тим не менш, згідно з сучасними уявленнями, існувало все ж кілька незалежних один від одного осередків становлення відтворюючого господарства. При цьому деякі вчені, зокрема К. Зауер, навіть не включали рівнини Середнього Сходу в число первинних центрів агрокультури. На його думку, землеробство навряд чи могло самостійно виникнути в річкових оазах аридної смуги Старого Світу якраз тому, що вони сильно схильні до посух і повеней і їх освоєння припускає наявність у місцевого населення досить зрілих гідротехнічних навичок. К. Зауер вважав, що умови для зародження сільського господарства сприятливіші були в областях з більш гумідних кліматом, або в регіонах з піднесеним рельєфом, і шукав центри походження виробляючої економіки в Старому Світі — в Південно-Східній Азії, а в Новому Світі — у північних передгір'ях Анд. К. Зауер, який зазнав сильний вплив з боку «класиків» німецького дифузіонізму — теоретичного напрямку в етнографії, прихильники якого (Ф. Ратцель, Л. Фробеніус, Ф. Грсбнср та ін.) вважали саме культурну дифузію головним змістом історичного процесу, виходив з посилки, що вторинні, більш пізні вогнища неолітичної революції, швидше за все, виникли під прямим впливом нововведень, що розповсюджувалися з первинних центрів. Американський дослідник дотримувався думки, що до початку переходу людей до виробництва їжі вони у відповідних районах вже вели осілий спосіб життя.

Більш послідовно поліцентрична точка зору на неолітичну революцію виражена в працях учених, що відкидають можливість великомасштабної дифузії агротехнологій між макрорегіонами світу в глибокій старовині (Р. Дж. Брейдвуд, Л. Бінфорд та ін.). Близька цим поглядам і теорія фактично ізольованих один від одного центрів походження культурних рослин, розвинена в першу чергу в працях О. де Кандоля і Н. І. Вавілова. І хоча центри походження культурних рослин і вогнища неолітичної революції — не одне і те ж, перші, безумовно, належали до числа найдавніших землеробських областей.