Давньослов'я́нські святи́лища — священні місця, де розташовувалися об'єкти поклоніння давніх слов'ян. Представлені здебільшого кам'яними капищами з жертовниками, де центральною святинею слугували ідол або природний об'єкт. Збережені святилища датуються VI—XIII ст.
Відомості про святилища подають письмові джерела (літописи, християнська полемічна література), матеріали археології, етнографії, топонімії та фольклору. Первісними місцями справляння культу в праслов'ян, як і в інших давніх народів, були природні об'єкти: гора, скеля чи камінь, водойма, гай чи окреме дерево. З розвитком язичництва від VI ст. ці природні об'єкти ввійшли до культового комплексу, який також включав: майданчики і ями для жертвоприношень, ритуальні вали і рови, дерев'яних або кам'яних ідолів. Святилища слов'янського язичництва найбільше зосереджувалися в місцевостях з центрами в Києві та Новгороді ( свідчать, що перші залишки поселень на території сучасного Новгорода датуються не раніше 50–75-х років X століття). З X ст., відколи на Русі було запроваджено християнство, святилища занепали, проте окремі продовжували діяти в XII—XIII ст. Елементи вшанування деяких язичницьких святинь, особливо примітних природних об'єктів (домінуючих на місцевості вершин, каменів незвичної форми, джерел чи криниць із «цілющою» водою), збереглися до сучасності.
Яскравий приклад слов'янського святилища — літописне капище з ідолами Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога та Мокоші, яких встановив у 980 році в Києві під час свого княжіння Володимир Великий. Значний язичницький культовий комплекс виявлено в 1984 археологами на річці Збруч (Тернопільська область). Великий комплекс святилищ розташовувався в Арконі (південно-східна Німеччина).
Типи давньослов'янських святилищ Давньослов'янські святилища багато в чому наслідують і розвивають риси святилищ попередників слов'ян: лужицької культури, латенської культури, кельтів, скіфів і сарматів. Власне святилища давніх слов'ян представлені такими різновидами: круглі майданчики-капища з ідолом у центрі, обмежені ровом чи системою окремих ям; майданчики-капища, обмежені ровом та валом; дерев'яні храми з ідолом усередині; городища-укріплення, які в цілому призначались для культових потреб і містили окремі культові об'єкти; великі культові центри, у яких поєднуються всі типи святилищ та природні об'єкти поклоніння.
За археологічними даними, давньослов'янські святилища датуються VI—XIII ст. Найдавніші представлені жертовними ямами. З VII ст. виникають городища-укріплення. Головними центрами язичницької релігії слов'ян були Київ, Новгород та їхні околиці. Найбільше давніх святилищ припадає на IX—XI ст. З офіційним прийняттям на Русі християнства у головних осередках князівської влади язичницькі святилища поступово були зруйновані чи покинуті. На місці язичницьких святилищ зводилися християнські культові об'єкти: хрести, церкви, монастирі. Наприклад, на місці капища на київській Горі ще за Володимира збудували церкву св. Василія. Водночас це посприяло збереженню залишків святилищ під фундаментами церков або в їхній кладці. Зазнаючи гонінь, прихильники старої віри відійшли на необжиті і мало контрольовані князівською владою землі, де заснували нові святилища. Невеликі общинні святилища язичників існували в XII—XIII ст. Легенди, пов'язані з ними, надовго пережили самі святилища.
Характерні риси давньослов'янських святилищ
Перші письмові згадки слов'янських святилищ належать Прокопію Кесарійському в VI ст., де він згадує, що слов'яни «шанують ріки і німф і всілякі інші божества, приносять жертви всім їм, здійснюють за допомогою цих жертв ворожіння». Піком розвитку слов'янського язичництва вважається X ст. Костянтин Багрянородний в XI ст. писав, що на острові Хортиця роси приносили жертви, пов'язані з розташованим на острові великим дубом. Численні об'єкти поклоніння руських язичників описував Кирило Туровський у XII ст. Вшанування окремих природних святинь згадується в XVII ст., а за традицією продовжувалося аж до XIX ст. і навіть пізніше.
Часто святилище облаштовувалося навколо великих каменів, особливо тих, що вирізняються своєю формою. Зокрема, ті камені, що мали заглиблення, схожі на чашу чи відтиск ступні («божі ноги»). Значне поширення мали слабко оброблені камінні стовпи. Відомо про вшанування окремих дерев. Слов'янські ідоли були здебільшого дерев'яними. В Києві в 980 році було встановлено дерев'яний ідол Перуна, прикрашений золотом і сріблом. Дерев'яний ідол Перуна стояв у Новгороді. Ібн Фадлан вказував, що слов'янські ідоли являли собою високі стовпи з обличчям. Доволі рідко ідоли мали руки, ноги, зброю тощо. Такі деталі властивіші камінним «бабам» кочових народів. Проте археологічні знахідки дерев'яних ідолів більше відомі на територіях західних слов'ян. В окремих записах згадуються металеві ідоли (мідні, золоті) та вирізьблені зі «шляхетного» каменю (мармуру), проте знахідки таких ідолів невідомі. Багато ідолів знайдено у воді завдяки тому, що слов'яни «проганяли» їх або «прощалися» зі старими ідолами, опускаючи їх у воду — таким чином символічно відправляючи їх до іншого, невидимого світу. Найбільший та найдетальніший зі вцілілих ідолів — Збручанський ідол.
Зазвичай ідоли встановлювалися на краю поселення на узвишші, яке домінує на місцевості. Навколо розташовувалися жертовні ями та майданчики для обрядів — переважно круглої форми, оточені одним чи кількома ритуальними валами, кільцем каменів, інколи й ровами — сакральною мережею святилища. На плоскому дні ровів могли горіти вогнища. Стіни в будь-який формі були рідкістю, виняток — особисті святилища вельмож. Ритуальні майданчики складають більшість залишків слов'янських язичницьких святилищ.
В жертву головним чином приносився спеціально виготовлений ритуальний хліб, часто в формі коржиків, а також зерно та кістки, що лишалися після ритуальної трапези. Місце спалення жертв могло бути накрите куренем. Такі жертви, як кістки, закопувалися в землю. Людські жертви приносилися дуже рідко, у випадку особливої скрути. За деякими версіями, в жертву приносилися кістки вже раніше померлих. Ями для жертвопринесень виривалися на деяких могильниках. Такі знахідки зокрема відомі в Києві та на Буковині й подібні на жертовні ями на території Польщі та Скандинавії. Окремі ями використовувалися цілими родинами чи жителями невеликого поселення. В V—VII ст. жертовні ями були неглибокі, пізніше більшають, а їхнє заповнення урізноманітнюється. Головні приклади таких ям розташовані в Звенигороді та Арконі.
Великі релігійні центри давніх слов'ян відомі як городища-святилища. Класичні городища-святилища розташовувалися на Прикарпатті та активно використовувалися в IX—XII ст. Для них характерні групи круглих майданчиків і довгі будинки 25 м завдовжки та 4 завширшки. На плоских вершинах валів розташовувалися вимостки, де спалювалися жертви. До городищ-святилищ можуть належати культові місця в Псковській області Росії. Невеликі городища-святилища були поширені в західних слов'ян. Примітно, що святилища в Польщі та на Прибалтті могли мати й оборонне значення завдяки дерев'яним стінам.
Існування в давніх слов'ян закритих храмів лишається дискусійним питанням. Іноді храмами вважаються будинки «контини», де стояли ідоли. Знахідки подібних споруд XI—XII ст. відомі на Прикарпатті.
Головні давньослов'янські святилища Найбільші городища-святилища розташовувалися в місцевостях України (Богит, Звенигород), Польщі (Шлежа, Добжешув, Лиса гора, Радзиково) та Німеччини (Аркона). До слов'янських язичницьких святилищ належать культові місця:
Аркона на острові Рюґен, Німеччина — городище-святилище IX—XII ст., розташоване на мисі заввишки 40 м, зверненому на схід. З трьох сторін омивається морем і здебільшого зруйноване. Сучасні розміри — 90 м зі сходу на захід і до 160 м з півночі на південь, передбачувані колишні розміри в 2-3 рази більші. Розкопки проводилися в 1921, 1930 і 1969—1971 роках. В шарах валу навколо святилища виявлено три будівельні періоди з прошарками обпаленої глини, вугілля, каміння. З внутрішньої сторони валу проходить рів із плоским дном, а з зовнішнього боку — глибший рів також з плоским дном. Край мису відокремлено внутрішнім валом завширшки 5-6 м і плоскодонним ровом завширшки 10 м, спорудженими в IX столітті. На майданчику між валами будівель не виявлено. Частково розкопані заглиблення до 60 см, що мають довжину 4,1 і 6,2 м та містять численні речі. В одній з траншей виявлена кам'яна кладка і під нею в поглибленні знайдено 8-11 чоловічих черепів, частково пошкоджених, кістки тварин, речі, уламки посуду X—XII ст. В іншій траншеї в поглибленні знаходилися залишки скриньки з численними речами. Біля північного схилу городища розташоване джерело води і до нього прокладена доріжка. В околицях городища розташовувалися 14 поселень і великий курганний могильник. Асташова, Смоленська обл., Росія — городище в лісі серед боліт на лівому березі р. Сож. Овальний майданчик (14,5х12 м) оточений нечітким валом (ширина 4 м, висота 0,5 м) і ровом завглибшки 50 см. Під насипом валу і в ньому подекуди виявлено вугілля. Майданчик городища вздовж вала прожарений. Бабин, Чернівецька обл., Україна — городище на вершині останця правого берега р. Дністер. Центральний майданчик круглої форми (діаметр 7 м) оточений заплилим ровом з виступами напівкруглої форми (ширина рову 2 м). З напільного боку по схилу останця проходять два дугоподібні ескарпа, що доходять до обривів. У ровах знайдені вугілля, випалені кістки, уламки ліпного та гончарного посуду IX—X ст. Поруч з городищем розташовувалося велике поселення того ж часу. Бабина долина, Тернопільська обл., Україна — культові яма і майданчик XII — початку XIII ст., Розташовані на місці поселення XI—XII ст., яке розташовувалося біля підніжжя городища-святилища Звенигород. Розкопками, що проводилися в 1985—1989 роках Тернопільським краєзнавчим музеєм під керівництвом М. А. Ягодинської, розкрита велика площа поселення та житлові напівземлянки з печами-кам'янками й господарськими приміщеннями з кам'яними робочими майданчиками. Бабка, Рівненська обл., Україна — городище на східному краю піщаної височини. Круглий майданчик діаметром 30 м оточено заглибленнями у вигляді переривчастого рівчака і окремими овальними ямами. Майже в центрі майданчика міститься стовпова яма (діаметр 0,5 м і глибина 0,7 м) і скупчення вугілля діаметром 1 м. У південній частині виявлено трупоспалення в горщику. В городищі знайдені ніж, кістки тварин, уламки ліпного та гончарного посуду VIII—X ст. На вершині навколишнього валу лежать вугілля і обгорілі колоди. Дрібний рів заповнений прошарками вугілля. Поруч розташовувалося селище того ж часу. Благовіщенська Гора поблизу Вщижа, Брянська обл., Росія — городище-святилище юхнівської культури. Збереглося менш ніж наполовину через підмивання річкою. Вціліла частина городища (40 × 25 м) з напільного боку обмежена валом і широким ровом (ширина 18 м). З внутрішньої сторони до валу примикав довгий громадський будинок. В городищі знайдена Роменська кераміка IX—X ст., поруч розташоване селище того ж часу, в якому відкрито житло і залишки довгого будинку. Знайдено амулети з просвердлених іклів, бобрових хребців, камені з прокресленими хрестоподібними знаками, гребінь з кінськими головами. Богит, Гусятинський район, Тернопільська обл., Україна — городище-святилище розташоване на найвищому пагорбі в лісистій місцевості Медобори за 5 км від с. Городниця (Збруцький культовий центр). Є найближчою культовою пам'яткою від місця знахідки Збруцького ідола. Розкопки проводилися в 1984 р. Прикарпатською експедицією Інституту археології РАН. Вали городища перетяті траншеями. На майданчику городища розчищено капище, жертовник і три споруди-западини. Бранденбург, Німеччина — культовий майданчик, розташований поруч з городищем, що виник в VIII столітті, за переказами святилище Триглава. На пагорбі під фундаментом костелу виявлено культурний шар «нежитлового» характеру.