AIM-120 AMRAAM () — американська всепогодна керована ракета класу «повітря — повітря» середньої дальності. Ракети цього класу призначені для ураження повітряних цілей за межами прямої видимості цілі (). У ПС США отримала прізвисько Slammer ().
Розроблялася фірмою Hughes Aircraft з 1981 року й була прийнята на озброєння ПС США в 1991 році. Крім США, перебуває на озброєнні ПС Великої Британії, Німеччини та низки інших країн-членів НАТО. Є основним озброєнням винищувачів F-15C, F-15E, F-16, F/A-18C/D, F/A-18E/F, F-22.
Виробництвом ракет займалися фірми Hughes Aircraft і Raytheon. Після поглинання фірми Hughes, єдиним виробником ракет є фірма Raytheon.
Історія розробки
Історія розробки AMRAAM почалася в середині 1970-х років, коли військові кола США дійшли висновку про необхідність розробки нової ракети середньої дальності з активною радіолокаційною ГСН на зміну ракетам AIM-7 Sparrow з напівактивною радіолокаційною ГСН. Основою цих висновків послужили як дослідження, так і практика бойового застосування ракет «повітря — повітря». У 1974—1978 роках були проведені спільні програми з дослідження тактики повітряного бою — ACEVAL () і вироблення вимог до ракет класу «повітря — повітря» — AIMVAL (), які показали, що винищувач у процесі наведення на ціль ракет із напівактивним наведенням дуже вразливий . На авіабазі Нелліс були проведені повітряні бої між представниками «синіх» — винищувачами F-14 і F-15 озброєних AIM-7 та AIM-9, і представниками «червоних» — винищувачами F-5E, озброєних лише AIM-9. Повітряні бої показали, що необхідність підсвічування бортовою РЛС цілі після пуску ракет AIM-7 винищувачами «синіх» дає можливість застосування «червоними» своїх ракет і призводить до взаємного знищення противників . Одним із висновків стало ухвалення рішення про необхідність розробки ракети з активною ГСН за типом AIM-54, але легшої — в розмірності AIM-7.
З іншого боку, аналіз бойових дій показав зміну тактики повітряних боїв і необхідність використання ракет, що діють за принципом «вистрілив і забув», оскільки ракети з напівактивним наведенням мають малу ефективність і не забезпечують вирішальної переваги в повітряному бою. Так, у ході Арабо-Ізраїльської війни 1973 року ракетами Спарроу ізраїльтяни збили тільки сім літаків, а ракетами з ІЧ ГСН — близько 200. У повітряних боях між ізраїльськими та сирійськими винищувачами над Ліваном в 1982 році ракетами Спарроу збили тільки два літаки, а ще п'ятдесят ракетами з ІЧ ГСН .
У 1978 році спільно ПС і ВМС США були сформульовані вимоги JSOR () до нових ракет. Вони включали в себе завдання створення ракети з активною ГСН, ведення бою одночасно з декількома літаками противника й сумісності з літаками як ПС, так і ВМС. У 1980 році до програми приєдналися кілька країн НАТО. Був підписаний меморандум про розробку двох програм. Країни НАТО за участю США повинні були зайнятися програмою створення ракети малої дальності ASRAAM (). США, за участю країн НАТО, займалися програмою створення ракети середньої дальності AMRAAM ().
У грудні 1976 року до розробки концепції нової ракети приступили фірми Ford Aerospace, General Dynamics, Hughes, Raytheon і Motorola/Northrop. У лютому 1979 року після закінчення концептуальної фази () опрацювання серед п'яти претендентів для продовження робіт було відібрано дві фірми — Hughes Aircraft Co. і Raytheon Co. Протягом 33 місяців фірми займалися опрацюванням технічного боку ракет і створенням льотних тестових прототипів. У грудні 1981 року фірмами Hughes і Raytheon були продемонстровані прототипи. Фірма Hughes запропонувала ракету нормальної аеродинамічної схеми, що зовні нагадувала ракету Спарроу. Фірмою Raytheon була запропонована більш революційне компонування — зі зменшеними аеродинамічними поверхнями і несівним корпусом. Фірма Hughes Aircraft була оголошена переможцем конкурсу і з нею був укладений 50-місячний контракт вартістю 421 мільйон доларів на подальшу розробку ракети . Розробка нової ракети йшла під індексом YAIM-120A.
Початковими планами передбачалося розгортання ракет в 1987 році, а габарити і вартість нової ракети мали бути менше, ніж у ракет Спарроу. У 1982 році другим виробником ракет була обрана фірма Raytheon, з часткою 40 % в загальній кількості вироблених ракет. Планувалося виробити близько ракет, а вартість програми оцінювалася в 10 мільярдів доларів. Однак реалізація даних планів зіткнулася з труднощами. Якщо витримати вимогу за габаритами вдалося, то зі строками та вартістю розробки виникли проблеми. Станом на 1984 рік затримка в строках розробки склала вже два роки, а вартість ракети на 120 % перевищила спочатку заплановану — розрахункова ціна ракети зросла з 182 тисяч доларів до 438 В цінах 1987 фінансового року. Розрахункова ціна обчислюється як вартість розробки і виробництва запланованої кількості ракет..
Програма розробки зіткнулася і з політичними труднощами. У зв'язку з невдачами і затримками при розробці компонентів ракет ASRAAM з програми її розробки вийшла Німеччина, а потім й інші країни. США вирішили продовжувати розвиток ракет сімейства Сайдвіндер. У кінцевому підсумку програма була продовжена Великою Британією практично самостійно. Зміна планів по створенню ракет малої дальності привела і до перегляду планів по участі європейських країн у розробці AMRAAM. Німеччина і Велика Британія вирішили зайнятися розробкою ракети MBDA Meteor, а Франція — самостійною розробкою ракети MICA.
У лютому 1984 року відбувся перший випробувальний пуск AIM-120A з борту винищувача F-16. Але запуск повноцінної ракети з перехопленням реальної цілі відбувся тільки через три роки у вересні 1987 року. Перші постачання початкової партії ракет () були здійснені ПС в жовтні 1988 року. У вересні 1991 року було оголошено про досягнення ракетами оперативної готовності (). Про досягнення оперативної готовності ракетами, поставленими ВМФ, було оголошено у вересні 1993 року.
Конструкція
Ракета AIM-120 виконана за нормальною аеродинамічною схемою з «Х» подібним розташуванням консолей крила і керма. Корпус ракети поділений на три відсіки: головний, бойової частини і хвостовий. Корпус покритий спеціальною фарбою сірого кольору, що витримує значний кінетичний нагрів.
У головному відсіку розташований блок системи керування і наведення WGU (), що включає в себе обтічник, активну радіолокаційну голівку самонаведення (ГСН), блок керування, інерціальний блок, неконтактний детонатор TDD (). На AIM-120A використовується блок наведення модифікації WGU-16/B.
Всі пристрої, крім радіопідривача, розташовані всередині конструкції, що складається з обтічника, титанової оболонки і кормового алюмінієвого шпангоута. Радіопідривач, інерціальний блок, блок керування і ГСН приєднуються до кормового шпангоуту єдиним модулем. Радіопрозорий обтічник має довжину 530 мм, діаметр біля основи — 178 мм і виготовляється з кераміки армованої скловолокном. Активна радіолокаційна головка самонаведення працює в єдиному з РЛС носія частотному X діапазоні (довжина хвилі 3 см). У ГСН застосований генератор зондуючого сигналу з використанням лампи біжної хвилі з вихідною потужністю 500 Вт. Дальність захоплення цілі з ЕПР = 3 м² становить близько 16-18 км.
За ГСН розташований блок керування, що включає в себе автопілот з високопродуктивною мікро-ЕОМ на базі процесора з тактовою частотою 30 МГц і має пам'ять ємністю 16-розрядних слів. ЕОМ є спільною для командної та радіолокаційної систем — за допомогою неї відбувається керування сервоприводами антени ГСН, обробка сигналів радіолокаційної апаратури, забезпечуються всі функції управління і командного зв'язку. Використання ЕОМ дозволило здійснювати розрахунок параметрів взаємного руху цілі і ракети і виконувати розрахунок оптимальної траєкторії наведення і виведення ракети на ціль під ракурсом, необхідним для отримання найбільшого вражаючого ефекту бойової частини. Модифікація AIM-120A не може бути перепрограмована і для зміни програмного забезпечення вимагає зміни апаратури. Пізніші модифікації отримали програмне забезпечення на перепрограмованому постійному запам'ятовуючому пристрої (), що дозволило перепрограмовувати ракету перед вильотом.
У задній частині блоку управління знаходиться безкарданна інерціальна платформа, в якій застосовані мініатюрні швидкісні гіроскопи. Вага платформи становить менше 1.4 кг.
Відсік бойової частини () інтегрований в корпус ракети. AIM-120A оснащується осколковою бойовою частиною (з готовими осколками) спрямованої дії WDU-33/B масою 23 кг, що складається власне з бойової частини, запобіжного виконавчого механізму FZU-49/B і контактного детонатора Mk 44 Mod 1. У передній частині відсіку знаходиться роз'єм для з'єднання з головною частиною.
Відсік двигуна WPU-6/B () складається з корпусу ракети, твердопаливного ракетного двигуна (РДТП), соплового блоку і пристроїв для підвісу під літак AFD (). Дворежимний РДТП розробки фірм Hercules/Aerojet оснащений малодимним полібутадіеновим паливом вагою 45 кг. Корпус РДТП суміщений з корпусом ракети. Разом з двигуном виготовляється вогнева труба, навколо якої розташовується відсік керування. Сопловий блок виконаний знімним, для забезпечення знімання/установки відсіку керування. На корпусі відсіку двигуна розташовані роз'єми для установки знімних консолей крила.
Носії
Ракети AMRAAM є основною зброєю класу «повітря — повітря» всіх типів сучасних винищувачів американських збройних сил — «Harrier-II», F-15, F-16, F/A-18, F-22. Нею буде оснащений і перспективний винищувач F-35. Ракети сімейства AIM-120 також стоять на озброєнні винищувачів країн НАТО та інших союзників США — F-4F, «Tornado», «Harrier», JAS-39 «Grippen», «Eurofighter Typhoon». Ними озброювалися і вже зняті з озброєння винищувачі F-14D і JAS-37 «Viggen».
Ракети можуть стартувати з рейкових пускових пристроїв LAU-127A (винищувачі F/A-18C/D), LAU-128A (F-15) і LAU-129A (F-16). З цих же напрямних можливий пуск ракет AIM-9 Sidewinder.
Тактика застосування
У загальному випадку траєкторія польоту ракети може складатися з трьох відрізків: командно-інерційного, автономного інерційного і активного радіолокаційного. Схема наведення принципово подібна для пусків із будь-якого виду носіїв. На винищувачі F/A-18 ціль шукає бортова РЛС AN/APG-65. Вона здатна виділяти і одночасно супроводжувати до десяти найважливіших цілей. На бортовому індикаторі зображено вісім з них. Пілот вибирає ціль та запускає ракету. Режим активного самонаведення використовується в ближньому повітряному бою при візуальній видимості цілі.
У разі пуску за межі візуальної видимості цілі, бортовою апаратурою носія здійснюється розрахунок траєкторії цілі та обчислення точки зустрічі ракети з цілі. Перед пуском інерційно-навігаційній системі ракети з борту носія передаються координати цілі. Після пуску ракети в бортовій апаратурі літака-носія фіксуються дані траєкторії цілі. Якщо ціль не маневрує, то передача з носія команд корекції не відбувається. Наведення AIM-120 на початковій ділянці здійснюється тільки за допомогою власної ІНС, а потім починає працювати активна ГСН. Як уже зазначалося, виявлення цілі з ЕПР = 3 м² відбувається на дальностях порядку 16-18 км.
Якщо ціль маневрує, бортовою апаратурою проводиться розрахунок її траєкторії і на ракету передаються скориговані координати цілі. Коригувальні команди передаються через бічні пелюстки діаграми напрямленості антени РЛС літака-носія з періодичністю її сканування. Ці команди ракета приймає за допомогою бортового приймача лінії зв'язку. За допомогою бортової апаратури носія можливо наведення одночасно до восьми ракет, запущених по різних цілях. Бортова апаратура відстежує для кожної ракети час, що залишився до захоплення цілі активною ГСН. Це дозволяє своєчасно вимикати передавання команд корекції. З ракети на носій може надходити телеметрична інформація про режими роботи систем ракети, включно з сигналом про захоплення цілі головкою самонаведення.