Процесуа́льні до́кази (докази в процесуальному праві) — будь-які фактичні дані, отримані у процесуально передбаченому порядку, на підставі яких встановлюється наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для вирішення судової справи.
Доказове право (або теорія доказів) є інститутом процесуального права, що вивчає поняття і зміст доказів і процесу доказування, джерела доказів, застосування науково-технічних засобів у процесі доказування. Доказове право виступає методологічною основою правозастосовної діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду, адвокатів.
Виходячи з досить виважених і ємких філософських поглядів на пізнання та доказування, В. Г. Гончаренко зазначає, що процесуальні докази в кримінальному провадженні виступають як опосередковані та прямі містки, які з’єднують свідомість суб’єкта доказування з подією минулого, що досліджується, і в своїй системі створюють незаперечне знання про обставини цієї події, яке стає підставою для обґрунтованого юридичного рішення.Гончаренко В. Г. Доказування в кримінальному провадженні: науково-практичний посібник. К.: Прецедент, 2014. С. 9.
Докази – це фактичні дані, отримані в передбаченому законом порядку, які відповідають вимогам належності до справи, допустимості та достовірності.Тертишник В. М. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Вид. 21-ше, доповн. і перероб. Київ: Алерта, 2024. 1060 с. ISBN 978-617-566-823-8. С. 184.
Класифікація доказів
Розрізняють такі види доказів:
первинні та похідні; обвинувальні й виправдувальні (у кримінально-процесуальному праві); прямі й непрямі; особисті, письмові та речові.
Первинні докази — факти, які встановлюються з першоджерела, наприклад, з показань свідка-очевидця, тексту документа-оригінала, під час огляду місця події тощо.
Похідні докази — факти, які встановлюються шляхом відтворення, копіювання, моделювання первинних доказів, наприклад, з показань свідка, що переказує розмову зі свідком-очевидцем, ксерокопії документа-оригінала, зліпка сліду взуття на місці події тощо.
Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме ціє́ю особою, а також на наявність обставин, що обтяжують відповідальність.
Виправдувальні докази свідчать про те, що немає самої події злочину, що певна особа до неї не причетна, або пом'якшують відповідальність особи.
Прямі докази безпосередньо вказують на обставини, що підлягають доказуванню, або ж на їх відсутність. Показання обвинуваченого, який визнає свою вину і пояснює, з яких мотивів, коли, де і за яких обставин він скоїв злочин, є прямими доказами.
Непрямі докази містять дані про факти, що передували, супроводжували чи слідували подіям, які встановлюються, і за сукупністю яких можна зробити висновок про те, чи мала місце певна подія. Наприклад, при розслідуванні справи про вбивство на підставі таких непрямих доказів, як приналежність обвинуваченому ножа, яким вчинено вбивство, виявлення на місці вчинення злочину слідів взуття обвинуваченого, встановлення неприязних стосунків обвинуваченого з жертвою та інших фактичних даних, слідчий, суд формулюють висновок про вчинення обвинуваченим певного злочину.
Особисті докази — відомості про факти, які в процесі юридичного доказування встановлюються від людей — свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, підсудних, експертів, третіх осіб, представників, авторів документів.
Письмові докази — документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.
Речо́ві докази — предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. У кримінальному процесі речовими доказами є також предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.
Електронні докази. З розвитком інформаційних технологій в правовій доктрині набувають оберти щодо використання концепту електронних доказів. Про такий вид доказів йде мова в ст. 100 ЦПК України, ст. 96 ГПК України та ст. 99 КАС України.
Електронними доказами, відповідно до чинної ст. 100 ЦПК України, є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі.
Електронні докази – інформація про обставини, що мають значення для справи, яка закріплена в електронній формі на відповідних цифрових носіях зокрема, це електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), бази даних та інші дані в електронній (цифровій) формі, які зберігаються на портативних пристроях (картах пам’яті), серверах, системах резервного копіювання, інших формах збереження даних з використанням сучасних інформаційних технологій.Тертишник В. М. Кримінально- процесуальне право України: Підручник. 10-те вид., доп. і перероб. К.: Алерта, 2023. С. 222.
Електронні докази в сучасному кримінальному судочинстві можуть включати в себе: суто документи на електронних носіях інформації (оцифровані документи); сліди злочинної діяльності зафіксовані з використанням інформаційних технологій (цифрові речові докази); фактичні результати технічного документування (штучно створені електронні носії інформації, які носять характер документування доказової діяльності). Доказове право: підручник / В. М. Тертишник, О. І. Тертишник, А. Є. Фоменко, В. В. Ченцов; За заг. ред. д.ю.н, професора В. М. Тертишника. Київ; Алерта, 2021. С. 233 .
Системою доказів називають сукупність передбачених процесуальним законом засобів доказування (джерел доказів), необхідних для встановлення об'єктивної істини в справі.
Джерела доказів
У кримінальному процесі джерелами доказів є: показання, речові докази, документи, висновки експертів.
Показання у кримінальному процесі — це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.
Також показання розглядають як обставини, які мають значення для справи й можуть мати значення доказування.
Показання можна розглядати як відомості, які надаються підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом під час допиту, одночасного допиту двох або більше осіб, пред'явлення для впізнання, слідчого експерименту, обшуку, тимчасовому доступу до речей і документів, щодо відомих їм обставин вчиненого злочину або інших обставин, які можуть мати значення для кримінального провадження.
У цивільному процесі: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів.
У господарському процесі: письмові та речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі.
В адміністративному судочинстві: пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідка, допит свідка за місцем або у місці його проживання (перебування), письмові докази, речові докази, судова експертиза.
Властивості доказів
Для того, щоб фактичні дані отримали процесуальний статус доказів, ті повинні відповідати певним умовам. «…Властивостями доказу є такі невід'ємні його ознаки, за умови наявності яких певні відомості здобувають якість доказу та, навпаки, при відсутності хоча б однієї з них відомості не мають доказового значення»Нарбікова Н. Г., Стоянов М. М. Сутність достовірності доказів у кримінальному судочинстві // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Керівник авт. кол. С. В. Ківалов; відп. за вип. Л. І. Кормич. — Одеса: «Фенікс», 2009. — Вип. 36. — 372 c. — С. 252.
Ці умови мають назву властивостей доказів, а саме:
належність допустимість достовірність доказів, а для сукупності зібраних доказів, крім того,
достатність.
Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у справі, та інших обставин, які мають значення, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
При визначенні концепту допустимості доказів варто орієнтуватись на положення ст. 62 Конституції України - «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом…». Відповідно, обвинувачення може ґрунтуватися лише на доказах, одержаних законним шляхом…», а систему законних шляхів одержання доказів створюють процедури передбачені правовими нормами законодавчої системи держави («Конституцією України, кодексами та іншими законами).Тертишник В. М. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Вид. 21-ше, доповн. і перероб. Київ: Алерта, 2024. 1060 с. ISBN 978-617-566-823-8 . С.186.
Допустимість доказів означає правову придатність їх для використання у кримінальному процесі як аргументів у доказуванні.
Допустимість доказів означає, що: фактичні дані як докази одержані уповноваженим на те суб'єктом; фактичні дані одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, яка гарантує захист прав та законних інтересів громадян; фактичні дані та сам процес їх одержання належним чином закріплені та засвідчені; зібрані докази та інші матеріали кримінальної справи загалом дозволяють здійснити перевірку достовірності та законності одержання фактичних даних.
Non refert quid notum sit judici, si notum, non sit in firma, judicii — Не має значення, що відомо судді, якщо це стало йому відомо не у встановленому Законом порядку.
За визначенням Д. Бочарова, «якщо належність визначає відповідність доказу за змістом, то допустимість – його відповідність за формою та засобом формування. Доказ може бути визнаний допустимим для розгляду, коли джерело, з якого його видобуто, форма, в котрій його втілено, а також засіб на порядок його отримання відповідають певним чітко визначеним в законі вимогам».Бочаров Д. Проблеми юридичного доказування у літературних прикладах: навчальний посібник. Дніпропетровськ: АМСУ, 2002. С. 8.
Фактичні дані є недопустимими і не повинні мати значення доказів, якщо вони:
— отримані внаслідок провадження дій, які взагалі не передбачені законом, чи у спосіб, який суперечить вимогам закону (відповідно до ст. 19 Конституції України «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»);
— отримані при здійсненні процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;
— отримані внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;
— отримані з порушенням права особи на захист;
— отримані з порушенням права на перехресний допит;
— отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні;
— є «плодами отруєного дерева» — доказ, отриманий на підставі заздалегідь неприпустимого (фальшивого) доказу;