Німецьке цивільне уложення (, більш точний переклад — Цивільний кодекс) — найбільший і основний закон Німеччини, який регулює цивільні правовідносини. Розроблено і прийнято в кайзерівську епоху, наприкінці «юридичного століття», діє зі змінами та доповненнями аж до теперішнього часу. Відповідно до принципів пандектної системи складається з п'яти книг (загальна частина, зобов'язальне право, речове право, сімейне право, спадкове право); вступний закон до уложення вже в початковій редакції містив норми міжнародного приватного права.

П'ята книга BGB (§§ 1922–2385) регулює спадкове право. Усі права та обов'язки померлого переходять до спадкоємців автоматично в момент смерті (§ 1922 BGB) — без подачі окремої заяви про прийняття спадщини, як це передбачено, наприклад, в українському праві. Спадкоємець може лише відмовитися від спадщини протягом шести тижнів з моменту, коли дізнався про своє право (§ 1944 BGB; якщо спадкодавець або спадкоємець перебував за кордоном — шість місяців).

Якщо спадкоємців кілька, між ними автоматично виникає обов'язкова спадкова спільнота (, §§ 2032–2063 BGB): до розподілу майна жоден зі співспадкоємців не може самостійно розпоряджатися своєю часткою — усі рішення щодо спадкового майна приймаються спільно. Кожен співспадкоємець має право продати свою частку третій особі, однак решта учасників Erbengemeinschaft користуються переважним правом купівлі протягом двох місяців (§ 2034 BGB).

Незалежно від змісту заповіту, діти, подружжя та батьки (за відсутності дітей) мають право на обов'язкову частку (, § 2303 BGB) — грошову компенсацію в розмірі половини їхньої законної частки спадщини.

Кодекс налічує більше 2 тисяч статей, іменованих параграфами. Відзначається високим ступенем точності, розробленості і вичерпною повнотою правових норм і в той же час складною та абстрактною мовою.

Німецьке цивільне уложення є наймасштабнішою кодифікацією цивільного права кінця XIX століття. Створення цього кодексу було в числі вимог німецького національного руху, а вихідним пунктом для його розробки стало прагнення уніфікувати і спростити чинне право, усунувши роздробленість чинних у німецьких державах правових систем, що гальмувала розвиток оберту. Одним з головних джерел, використаних при укладанні уложення, стала фундаментальна наукова теорія цивільного права, створена Бернгардом Віндшейдом та іншими правознавцями-пандектистами. Будучи видатним досягненням цивілістської думки Нового часу і кроком уперед в правовому регулюванні капіталістичних відносин, значно вплинув на приватне право ряду держав континентальної Європи, Японії, Росії та інших країн, а його юридична досконалість набула широкого визнання серед вчених.

Німецьке право до ухвалення уложення

До кінця XIX століття єдиного цивільного законодавства Німеччини не існувало. У країні, роздробленій на окремі держави, налічувалося понад 30 місцевих правових систем. До числа основних джерел права, що регулювали цивільні правовідносини в ряді німецьких держав, відносилися Прусське земське право, Кодекс Наполеона, Саксонський цивільний кодекс і Пандектне право.

Ухвалення Німецького цивільного уложення

Передісторія кодифікації

Після кодификационного спору Тібо і Савін'ї рух за прийняття загальнонімецького цивільного кодексу на десятиліття притих. Однак в 1840-х роках він знову почав набирати силу. У 1840 році Антон Крист опублікував роботу «Про національне німецьке законодавство» ( «Ueber deutsche Nationalegesetzgebung»), в якій наполягав на необхідності приступити до укладання загальнонімецького кодексу. У 1847 році король Вюртемберга доручив Карлу Георгу фон Вехтеру почати переговори з іншими німецькими урядами з приводу умов можливої уніфікації кримінального і цивільного права. У 1848 році бундестаг Німецького союзу прийняв перший загальнонімецький закон у сфері приватного права — Загальний німецький вексельний статут, введений в дію в ряді німецьких держав.

Революція 1848 року призупинила процеси руху до загального законодавства. Хоча Франкфуртські національні збори включили до § 64 Конституції, прийнятій 27 березня 1849 року, повноваження центральної влади з видання кодексу цивільного права («імперській владі ставиться в обов'язок видання загальних укладень цивільного, торгового, вексельного і кримінального права, здійснити правову єдність німецького народу»), революція була пригнічена, а Конституцію 1849 року було скасовано. Ідея загальнонаціонального законодавства на тривалий час перестала користуватися підтримкою. Проте рух за кодифікацію не було остаточно подолано, хоч він і мав прояв спочатку лише в окремих німецьких державах. Зокрема, в Баварії проєкт цивільного кодексу розроблявся починаючи з 1854 року; окремі частини проєкту, зокрема, розділи про зобов'язальне і речове право, були опубліковані в 1860 і 1864 роках. У Гессені були опубліковані часткові проєкти в 1840-х і 1850-х роках. Найбільш успішно діяли в Саксонії, де проєкт Саксонського цивільного кодексу став чинним законом.

Після подій 1848—1849 років у Німеччині розгорнулася промислова революція. У країні почався економічний підйом. Однак множинність і фрагментарність діючих правових систем істотно гальмували розвиток цивільного оберту. Характеризуючи ступінь роздробленості німецького права, Ф. Бернгефт писав: «у великих правових областях діє неозорна безліч провінційних статутів, міських та інших особливих прав, так що німецька правова карта була значно строкатіше, ніж політична. Іноді межа правової області проходила між містом і селом або навіть через один будинок. Жителі одного міста часто були розділені юридично, так як для різних класів діяли різні права».

Буржуазія, що здобувала все більший вплив вимагала усунення строкатості правового регулювання. Німецькі держави були змушені враховувати інтереси торгівельників і підприємців, і в 1857 році в Нюрнберзі була утворена комісія зі складання проєкту загальнонімецького торгівельний кодексу, пізніше продовжила роботу в Гамбурзі. У 1861 році Загальний німецький торговий кодекс було прийнято бундестагом Німецького союзу і введено в дію в більшості німецьких держав. Торговий кодекс містив норми про торгові товариства, угоди (купівлі-продажу, комісії, експедиції та ін.), Торгового мореплавства (право власності на судна, правове становище капітана і ін.). Законом Північнонімецького союзу від 5 червня 1869 року за Загальним німецьким торговим кодексом і Загальним німецьким вексельними статутом була визнана сила союзного закону, а згодом, після утворення Німецької імперії — сила імперського закону.

У 1862 році представники Саксонії, Баварії і Вюртемберга поставили в бундестазі Німецького союзу питання про те, чи бажано загальнонімецьке цивільне законодавство і наскільки це реальноВід Вюртемберга за дорученням вюртемберзького короля виступав відомий юрист і політик Вехтер, який ще в 1840-х роках брав участь у міжгерманських переговорах про можливе об'єднання цивільного законодавства. Бундестаг прийшов до висновку про те, що єдине законодавство цілком бажано, але спочатку необхідно виробити проєкти по окремих частинах цивільного права. 5 січня 1863 року в Дрездені почала працювати комісія зі складання проєкту закону про зобов'язальне право. Так званий «Дрезденський проєкт» був закінчений 28 травня 1866 року, проте не був затверджений через розпуск Німецького союзу в серпні 1866 року

Розробка проєкту Німецького цивільного уложення

Попередня комісія

28 лютого 1874 року бундесрат утворив попередню комісію з п'яти авторитетних юристів, якій було доручено висловити свої міркування про план і методи складання проєкту цивільного кодексу. До складу комісії увійшли Левін Гольдшмідт, Франц Філіпп фон Кюбель, Мейер (пізніше його замінив Герман фон Шеллинг) Людвіг фон Неймар і Антон фон Вебер. Комісія провела кілька засідань і виробила в загальних рисах наступний план. До складу проєкту не повинні входити торгове право (було вирішено відмовитися від повної кодифікації приватного права, зберігши його розподіл на цивільне і торгове), гірниче право, деякі німецькі правові інститути (ленське право, сімейні фідеїкоміси і ін.), А також норми про полювання, користування водними об'єктами та лісами, селянське майно та ін. (це пояснювалося тим, що зазначені інститути носять суто місцевий характер, а значить, їх слід регулювати місцевим законодавством). Крім цього, комісія рекомендувала при укладанні проєкту звертати увагу на необхідність і доцільність розроблюваних норм, на їх юридичну та логічну послідовність, а також на те, щоб норми були вільні від «вченої таємничої мови», були викладені точно і конкретно, а головне — коротко і зрозуміло. 15 квітня 1874 року попередня комісія представила свою доповідь бундесрату, який схвалив її 22 червня 1874 року.

Перша комісія

21 липня 1874 року бундесрат, керуючись головним чином пропозиціями попередньої комісії, утворив першу офіційну комісію з розробки проєкту загальнонімецького цивільного кодексу, включивши до її складу високопоставлених суддів і чиновників, які представляли різних членів імперії:

Пруссія: Рейнгольд Іохов, Готлиб Планк, Карл Курльбаум; Баден: Альберт Гебхард; Вюртемберг: Франц Філіпп фон Кюбель (після його смерті — Іоганн Густав фон Мандри); Баварія: Готфрид фон Шмітт; Рейнська провінція: Густав Теодор, Фридрих Дершейд; Саксонія: Антон фон Вебер (після його смерті — Конрад Вільгельм фон Рюгер).

Крім того, до складу комісії було введено двох вчених-правознавців, представників різних течій в німецькій юриспруденції — германіст Пауль Рудольф фон Рот і пандектіст Бернхард Віндшейд, вплив якого був особливо сильним. Комісію очолив Генріх Едуард фон Папі, голова Вищого комерційного суду в Лейпцигу. Перед комісією були поставлені наступні задачі: дослідити чинне в Німеччині приватне право з точки зору його доцільності, внутрішньої узгодженості і послідовності; знайти і проаналізувати суперечності між раніше прийнятими великими законодавчими актами та діючим загальним (пандектним) правом; спробувати усунути наявні суперечності і в кінцевому рахунку створити проєкт уложення. Метою реформи було оголошено уніфікацію німецького цивільного права на базі існуючих юридичних норм; будь-яких принципових змін до правового регулювання не передбачалася.

17 вересня 1874 року відбулося перше засідання комісії. Інституційна система була одностайно відкинута і було прийнято рішення про поділ проєкту на п'ять книг на основі пандектної системи. Відповідальним за розробку кожної книги був призначений окремий редактор — член комісії: Гебхард — загальна частина, Іохов — речове право, Кюбель — зобов'язальне право, Планк — сімейне право, Шмітт — спадкове право. В процесі роботи кожен редактор співпрацював з іншими; зі складних і принципови питань рішення приймали всі члени комісії колегіально. За сім років було закінчено чотири з п'яти книг проєкту: розділ зі спадкового права в 1879 році, розділ з питань сімейного права в 1880 році, розділ по речовому праву в 1880 році, розділ «Загальна частина» в 1881 роціУ зв'язку зі смертю Кюбеля в 1884 році проєкт розділу про зобов'язальне право залишився незакінченим.. У процесі підготовки проєкту було зібрано багато історичного та юридичного матеріалу та складено 734 протоколи, які заповнили 12 309 аркушів; згодом їх було опубліковано у вигляді п'ятитомних «Мотивів до проєкту Цивільного кодексу Німецької імперії» і шеститомних «Протоколів комісії зі складання проєкту Цивільного кодексу».

Робота комісії велася в обстановці суворої службової таємниці. Повідомляти про хід підготовки уложення було заборонено, підготовлені проєкти окремих книг не видавалися і не виносилися на обговорення ділових та юридичних кіл. В офіційному урядовому виданні — «Рейхсанцейгер» публікувалися лише невеликі повідомлення щодо окремих висновків комісії, іноді — окремі параграфи проєкту .