Підводні човни типу «Середня» або «Сталінець», чи «С» — загальне найменування для радянських підводних човнів серій IX, IX-біс і XVI, побудованих в 1936–1948 роках на базі проєкту, розробленого на замовлення радянської сторони німецько-голландським конструкторським бюро IvS. Всього флоту було передано 41 човен, до початку війни 17 човнів (С-1 — С-10, С-31 — С-34, С-54, С-101, С-102), в ході війни — 17 (С-11 — С-20, С-103, С-104, С-51 — С-53, С-55, С-56) і ще 7 човнів після війни (С-21 — С-26, С-35).

Історія

Проєктування Після будівництва перших серій радянських підводних човнів Управління Військово-морськими силами РСЧА приступило до пошуку шляхів ліквідації відставання в підводному кораблебудуванні від передових країн. Політична ситуація Громадянської війни й інтервенції не спонукала до діалогу з країнами Антанти, а найбільш реальним було співробітництво з Веймарською Німеччиною. Відряджені до Німеччини навесні 1930 року радянські фахівці не змогли досягти значних результатів у зв'язку з тим, що за умовами Версальського договору Німеччина не мала права будувати підводні човни. Однак, зацікавленість у спільній роботі проявило голландське конструкторське бюро NV Ingenieurskantoor voor Scheepsbouw («IvS»), яке входило до компанії «Дешімаг» та займалося удосконаленням проєктів найкращих німецьких субмарин часів Першої світової війни і будівництвом підводних човнів на експорт.

У листопаді 1932 року група радянських морських фахівців у складі А. К. Сівкова, П. Ю. Юрас, В. Н. Перегудова і В. А. Нікітіна була спрямована в закордонне відрядження для вивчення можливостей фірми «IvS» і ознайомлення з німецькими підприємствами, що випускають дизельні двигуни з високою питомою потужністю. 22 листопада радянська сторона передала представникам «IvS» тактико-технічні завдання на два типи підводних човнів: водотоннажністю 700 і 1 200 тонн, розроблені А. К. Сівковою дорогою до Німеччини. Акцент в завданні робився на досягнення максимальної швидкості ходу, глибини і швидкості занурення. 7 грудня 1932 замовлені проєкти були видані радянській делегації для вивчення, а як підтвердження якості роботи в «IvS» запропонували оглянути підводний човен «E-1», побудований в Іспанії по проєкту, що був аналогічним до 700-тонної версії. Випробування «E-1» підтвердили високі характеристики проєкту і значні його переваги перед радянськими човнами: човен відрізнявся більш досконалою конструкцією корпусу і цистерн, більш раціональною компоновкою механізмів, системою продування баласту за допомогою дизелів, а також високою автономністю і глибиною занурення.

В підсумку делегація рекомендувала прийняття проєкту підводного човна водотоннажністю 700 тонн на базі іспанської «E-1», переробленої під радянське озброєння і механізми. Таке рішення пояснювалося істотною економією часу: фірмі «IvS» було потрібно всього чотири тижні для розроблення ескізного проєкту і ще 15 днів для видачі будівельних креслень. У квітні 1933 року «Союзверфь» і «Дешімаг» (IvS приблизно тоді ж була розформована і увійшла до складу «Дешімаг») уклали договір на розробку проєкту. Договір набув чинності 12 серпня 1933 року, після завершення серії випробувань, які показали реальність гарантій, що надаються німецькою стороною. Розробка креслень проєкту «E-2», позначеного тепер як тип «Н» (німецька), або серія IX, була закінчена фахівцями СКБ до початку 1935 року. З 20 жовтня 1937 року тип «Н» перейменували в тип «С» — середній. М. А. Рудницький запропонував на базі типу «Н» розробити проєкт човна з єдиним двигуном, що отримав позначення «МТ»: паротурбінна силова установка як паливо споживала порошковий алюміній, що спалюється в струмені чистого кисню. Такий двигун був би безпечний для екіпажу і вельми ефективний. Проте через дефіцит алюмінію, а також складності систем подачі алюмінієвого порошку в топку і видалення продуктів горіння проєкт не опрацьовувавсяМорозов, М. Э., Кулагин, К. Л. «Эски» в бою. Подводные лодки Маринеско, Щедрина, Лисина. — М.: Коллекция, Яуза, ЭКСМО, 2008. с. 14. Після початку серійного будівництва серії IX проєкт був повністю перероблений з метою повного переходу на радянське обладнання та з урахуванням зауваженьМорозов, М. Э., Кулагин, К. Л. «Эски» в бою. Подводные лодки Маринеско, Щедрина, Лисина. — М.: Коллекция, Яуза, ЭКСМО, 2008. с. 10. Доопрацьований проєкт отримав позначення IX-біс. Основні зміни стосувалися двигунної установки: німецькі дизелі MAN М6 V49/48 були замінені на радянські дизельні двигуни моделі 1Д (глибока модернізація не пішла в серію дизелів 47ЛН8) виробництва Коломенського заводу. Для цього потрібна була серйозна переробка систем мастила, живлення, впуску і охолодження. Крім того, була змінена конструкція рубки: щити, що закривають 100-мм гармату, заважали роботі артилерійської обслуги, тому від них відмовилися. На трьох човнах серії IX огорожу гармати було демонтовано.

29 лютого 1940 року Управління кораблебудування затвердило список доробок, які необхідно було врахувати в розробці нового проєкту субмарин. У відповідному листі з ЦКБ-18 було запропоновано відмовитися від розробки нового проєкту і виправити зауваження в модернізованому проєкті серії IX-біс. Пропозиція була прийнята Управлінням кораблебудування ВМФ. Новий проєкт отримав позначення «№ 97», серія XVI і літерну назву «СМ» (зварна масова), також у деяких джерелах зустрічається його назва «IX-біс-2». Доопрацювання проєкту полягали в заміні двигунів 1Д на модель 4Д, встановленні приладів безпузирної торпедної стрільби системи Наумова, введенні «м'яких» фундаментів і амортизаторів, що оберігають обладнання від пошкоджень при вибухах глибинних бомб і знижують шумність. Велика увага приділялася питанням спрощення будівництва човнів.

Проєкт 97 до початку німецько-радянської війни завершений не був. ЦКБ-18, евакуйоване в Горький, закінчило проєктні роботи лише до 1942 року. Після війни удосконалення «типу № 97» велося під позначенням «проєкт 601».

Будівництво

4 серпня 1934 року члени Політбюро ухвалили рішення про серійне будівництво середніх підводних човнів серії IX і поступової заміни ними підводних човнів типу «Щука». Човни серії IX будувалися на Балтійському заводі. Перша партія складалася з трьох човнів: «Н-1», «Н-2» і «Н-3». При їхньому будівництві використовувалася велика кількість імпортного обладнання, а за результатами випробувань передбачалося ухвалити рішення про подальше будівництво. Побудова 38 човнів наступної серії за проєктом IX-біс розтяглася на тривалий час через високу складність проєкту. Основні проблеми виникали з виробництвом дизелівМорозов, М. Э., Кулагин, К. Л. «Эски» в бою. Подводные лодки Маринеско, Щедрина, Лисина. — М.: Коллекция, Яуза, ЭКСМО, 2008. с. 11 У зв'язку з цим для завантаження заводів була дозамовлена партія човнів типу «Щ» серії X-біс. У будівництві серії IX-біс брали участь такі заводи: № 189 «Балтійський завод», 194 «ім. Марті», 196 «Судомех» (всі — Ленінград), 112 «Червоне Сормово» (Горький), 198 «ім. Марті» (Миколаїв), 202 «Дальзавод» (Владивосток), 402 (Молотовську), 638 «ім. Сталіна» (Астрахань).

До 22 червня 1941 року недобудованими залишалися 25 човнів: 7 — у Миколаєві (С-35, С-36, С-37, С-38, С-58, С-59 і С-60), 6 — у Ленінграді (С-39, С-40, С-41, С-42, С-43 та С-44), 6 — у Горькому (С-25, С-26, С-27, С-28, С-29 та С-30) і в Молотовську (С-45, С-46, С-47, С-48, С-49 і С-50). Відповідно до постанови Держкомітету оборони (ДКО) 19 липня 1941 року було законсервовано будівництво шести човнів у Молотовську і чотирьох човнів у Миколаєві. За проєктом серії XVI велася добудова шести корпусів на заводі «Червоне Сормово», але ні один човен цієї серії до строю введений не був через перехід основних потужностей заводу на випуск більш актуальної для фронту продукції. На заводі № 198 в Миколаєві планувалася закладка ще трьох човнів за проєктом № 97 (С-61, С-62 і С-63), але тією ж постановою ДКО від 19 липня 1941 закладка була скасована.

Конструкція Підводні човни типу «С» поділялися на 7 відсіківМорозов, М. Э., Кулагин, К. Л. «Эски» в бою. Подводные лодки Маринеско, Щедрина, Лисина. — М.: Коллекция, Яуза, ЭКСМО, 2008. — 128 с. — ISBN 978-5-699-25627-3 с. 15: Перший відсік-сховище: торпедний, житлове приміщення для рядового складу. Другий відсік: акумуляторний, 62 елементи носової групи акумуляторних батарей, каюта командира, житлові приміщення офіцерського складу. Третій відсік-сховище: центральний пост, над відсіком розташована бойова рубка і огородження висувних пристроїв. Четвертий відсік: акумуляторний, 62 елементи кормової групи акумуляторних батарей, житлові приміщення старшин. П'ятий відсік: дизельний відсік. Шостий відсік: електромоторні. Сьомий відсік-сховище: торпедний, житлове приміщення для рядового особового складу.

Корпус

Човни типу «С» були півторакорпусного типу, змішаної клепано-зварної конструкції. Легкий корпус виконувався зварним і простягався майже на всю довжину човна. Міцний корпус виготовлявся на заклепках. У носовій частині встановлювалися пилки сіткопрорізувач, однак при порівняльних випробуваннях була відзначена їх незадовільна ефективність: пили перерізали тільки горизонтальні троси мережевого загородження, тому човен заплутувався у вертикальних тросах. Вивірені обводи легкого корпусу надавали човні добру мореплавність, особливо в крейсерському положенні. Дев'ять баластних цистерн, які знаходяться в легкому корпусі, поділялися на три групи: кормову (цистерни № 1, 2, 3), середню (№ 4, 5) і носову. Нумерація цистерн човна була введена за аналогією з німецькими правилами нумерації відсіків, шпангоутів і баластних цистерн з корми. При експлуатації виявилося, що заповнення баластної цистерни № 2 призводило до різкого погіршення мореплавства човна. Цю цистерну намагалися тримати вільною від палива, а якщо вона була повною, то не розвивали повний хід в надводному положенні. Єдиний якір розміщувався в носовій частині по правому борту. Рубка і мостик на різних човнах розрізнялися в залежності від заводу-виробника, і часто модернізувалися в процесі служби. Всі балтійський човни мали відкритий мостик, тихоокеанські і більшість північних — закритий. Після війни рубки оснащувалися хвилевідбійниками.

Енергетичне обладнання Дизель-електрична силова установка підводних човнів типу «Середня» складалася з двох дизельних двигунів надводного ходу типу 1Д потужністю по 2 000 к.с., двох електродвигунів типу ПГ-72/35 потужністю по 550 к.с. при 275 оборотах на хвилину і акумуляторних батарей з 124-ох елементів, розділених на дві групи. На човни серії IX встановлювалися дизелі німецького виробництва MAN M6V 49/48 и акумуляторні батареї типу 38-МАК-760 виробництва німецької компанії AFAМорозов, М. Э., Кулагин, К. Л. «Эски» в бою. Подводные лодки Маринеско, Щедрина, Лисина. — М.: Коллекция, Яуза, ЭКСМО, 2008. с. 20.

При будівництві серії IX-біс імпортні дизелі були замінені вітчизняними 1Д, створеними Коломенським заводом на базі не серійної перспективної моделі 47ЛН8, а імпортні акумулятори були замінені на вітчизняні типу «С», котрі були на 16 % менш потужніші і виділяли при роботі в два рази більше вибухонебезпечного гримучого газу водню, що потребувало оснащення акумуляторних ям апаратами каталітичного окислення водню. В усіх попередніх радянських проєктах підводних човнів були різні частоти обертання гребних валів, при котрих вали могли входити в резонанс, що могло спричинити поломки механізмів. Значною перевагою проєкту «С» була відсутність таких критичних діапазонів частот обертання, досягнуте встановленням спеціальних погашувачів обертових коливань.

Умови проживання екіпажу

У штатний склад екіпажу субмарини типу «С» входило 46 осіб: 8 офіцерів (командир, комісар, Старший помічник, штурман, мінер, головний механік, командир групи руху (БЧ-5) і воєнфелшер), 16 старшин і 22 матроси. 1-й і 7-й торпедні відсіки були обладнані для розміщення рядового складу. У 2-му відсіку знаходились каюта командира та офіцерська кают-компанія. У 5-му відсіку був камбуз і житлові приміщення старшин. Чисельність екіпажу на різних човнах була різною.