Водіння кози — одна з найдавніших різдвяних містерій, що збереглася до наших днів і відбувається у щедрий вечірСмоляк П. О. Роль зимових календарних обрядів в українському театральному мистецтві // Вісник Запорізького національного університету Збірник наукових праць. — № 1, 2010.
Походження звичаю
Маска кози відома в багатьох слов'янських і неслов'янських народів, її походження пов'язане з аграрно-магічними культами і вшануванням тотемних тваринУмебаясі Масакі. Спільні і відмінні риси в календарних святах українців та японців . // Етнічна історія народів Європи. Збірник наукових праць . — 2010, Вип. 33 .
Цей звичай може бути пов'язаний з римськими Брумаліями, коли також відбувалися просякнені магічністю й театральністю свята (24 листопада — 17 грудня, присвячені Діонісові), на які учасники одягали цапині маски. Можливо, обхід із козою — це залишок давнього вірування, згідно з яким «душа лану (сіножаті та рослини взагалі) є козло- або козоподібна істота, що її переслідують женці, й вона ховається в останній сніп»Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгаузъ и И. А. Ефронь: В 82 т. / [начатый подъ ред. И. Е. Андреевского, продолжается подъ ред. К. К. Арсеньева]. — Спб.,1890-1904. — Т. 30.: Коала — Конкордія. — 1895. (с.:809).
Сучасні науковці (В. Войтович, О. Знойко, М. Лановик та З. Лановик) вважають, що Щедрий вечір — це свято народження Місяця, а оскільки «грецьку богиню Місяця Артеміду завжди зображували з ланню або з козою, й це пізніше дало підстави вважати її також богинею полювання», то О. Знойко робить висновок, що «коза споконвіку була атрибутом місячного божества»Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні / Олександр Павлович Знойко. — К., 2004 (с.: 52), і, відповідно, в Україні коза теж уособлювала місяць і вважалась прапредком дослов'янських племен, а отже, логічним було прив'язати обряд «водіння кози» до дня народження Місяця — Щедрого вечора. Але ця версія є суперечливою та не має підтвердження в міфах інших слов'ян, на відміну від попередньої, оскільки схожі повір'я про те, що «дух хліба приймає облік козла», відомі багатьом європейським народам.
Вірування у здатність кози впливати на родючість існують і в інших народів, що дає підстави деяким дослідникам вважати обряди з козою запозиченими, порівн.: «Водіння кози» — "це, певне, запозичений від римських Сатурналій звичай, а коза віщувала урожай:Іларіон митрополит. Дохристиянські вірування українського народу / Іларіон митрополит. — Вінніпег, 1965 (с.:276) «достатньо пригадати козлоногих фавнів, покровителів лісів, полів і стад та присвячені ним розгульні свята римських луперкалій…»Пропп В. Я. Русские аграрные праздники. Опыт историко-этнографического исследования / Владимир Яковлевич Пропп. — М., 2004 (с.:133).
С. Килимник стверджує, що «коза, як символ урожаю був і в інших античних країнах, зокрема у Греції»Килимник С. Удень на Новий Рік // Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: [у 3 кн., 6 т.] / Степан Килимник. — Виннипег, Торонто, 1964. — Кн. 1. — Т. 1.: (Зимовий цикл). — 1964 (с.: 132).
На думку В. Проппа, не можливо визнати обряди з козою запозиченими, оскільки вони відомі багатьом європейським народам та пояснюються «формами мислення, пов'язаними з раннім землеробством».
Існує припущення про зв'язок кози з небесним тілом: ще античні астрономи зазначали, що на зимовому небі одним із найяскравіших є сузір'я Візничого, головною зіркою якого є яскрава жовтувата Капелла (α Візничого), що в перекладі на слов'янські мови значить КозаЗигель Ф. Ю. Сокровища звездного неба: Путеводитель по созвездиям и Луне / Феликс Юрьевич Зигель. — М., 1987 (с.: 115).
Походження маски кози пов'язано з аграрно-магічними культами і шануванням тотемних тварин. Маска кози відома багатьом слов'янським і неслов'янським народам. Центральним моментом ритуального дійства є танець «Кози», її «вмирання» та «воскресіння», що символізує колообіг завмирання та відродження природиЛ. В. Сорочук Етновияви та особливості семантики архетипу родючості в українській календарній обрядовості // Наукові записки Національного університету «Острозька академія» Збірник наукових праць . — 2009, Вип.4.
Ціла низка дослідників вважає, що коза і вовк є тотемними тваринами племен, з яких сформувався український народ. Серед них — О. Знойко, В. Давидюк, Г. Лозко. При цьому коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському ПоліссіЛозко Г. Українське народознавство. — Тернопіль: Мандрівець, 2011. — 512 с. ISBN 978-966-634-565-6 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. — Луцьк: Волинська книга, 2007. — 324с. ISBN 978-966-361-217-1. О. Знойко описав обряд водіння кози на Чернігівщині, де співається про те, що коза постраждала від московитів, а рятує її озброєний козак.
Поширення символіки кози-тотема як символу врожаю серед інших античних народів Європи можна пояснити давністю існування цього культу з часів арійської спільності народів (за 1000 років до нашої ери). Це питання тісно пов'язане з питанням етногенезу українського народу і загалом слов'ян, а також походженням індоєвропейської цивілізації (Г. Лозко, О. Знойко). Якщо коза була тотемом племен арійської доби, то не може бути й мови про запозичення слов'янами цього культу від греків чи римлян.
Опис обряду «Коза» — це своєрідна ритуальна вистава, де кожен учасник має відповідне до свого персонажа вбрання. Головними дійовими особами є «Дід» і «Коза»Єфремов Є. В. Зимові пісні. Колядки і щедрівки // Історія української музики: У 7 т. Т. 1. Кн. 1: Від найдавніших часів до XVIII століття. Народна музика / НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, редкол.: Г. А. Скрипник (голова) та ін. — К., 2016. — С. 45. — ISBN 978-966-02-8089-2..
Під час ритуалу і згідно з текстом пісні Дід «убиває» Козу палицею, а потім «тужить» за нею й намагається оживити. Це йому вдається за допомогою ритуальних дій — співу та пританцьовування, а також дарів, що мають піднести господарі. У багатьох місцевих традиціях Лівобережжя Козу оживляє Лікар. Ідея перемоги життя над смертю, що символічно втілюється в обряді, мала для суспільства давніх скотарів та землеробів особливо актуальне значення в період зимового сонцестояння, коли було ще так далеко до весняного оновлення природи.
Обряд сприймався як магічний акт активізації природних сил, які мали забезпечити відродження землі, рослин і всього живого та корисного людині. Варто зауважити, що очільником ритуального дійства був Дід-жрець, який під час ритуалу приносив Козу в жертву поганським богам, отримуючи взамін для людей майбутнє тепло, урожай і життя. Але суттєва різниця полягає в способі інтонування, який значною мірою залежить від віку співаків та умов виконання. Учасники «Кози» — це вже дорослі парубки, інколи — одружені чоловіки. Обряд відбувається в хаті.
Обряд «водіння Кози» дійшов до нас в іншому вигляді, оскільки видозмінювався упродовж століть, і тепер його можна вважати імітацією давнього обряду. У минулому це народне драматизоване дійство виконувалося процесією жерців, які водили «священну» тварину, що символізувала божество, або вважалась прадавнім тотемом народу. Тепер він трансформувався в народну виставу пародійно-гумористичного змісту.
Дійство організовується гуртом парубків, які ходять по хатах із символічною зіркою-провісницею (її роблять на зразок вавилонської — восьмикутною), або ж з символічною семикутною зіркою. Роль кози, як правило, виконує малий хлопець, одягнутий у вивернутий кожух з прилаштованими рогами. Цей хлопець у руках носить вирізану з дерева (липи) і оббиту козячою шкірою маску кози. Голова кози може мати рухому нижню щелепу з бородою, що клацає під час вистави. Містерія починається і супроводжується сакральними замовляннями, звертанням до тотемного предка:
У тих регіонах України, де вовк є тотемом, під час новорічних народних вистав свята Щедрого вечора щедрувальники вдягалися не лише в шкіру кози, але й у шкіру вовка. Етнограф В. Скуратівський писав про те, що на Волині відбувалися «вовчі свята».Скуратівський В. Дідух. — К.: Освіта, 1995. — 272с. ISBN 5-330-02487-0 Фольклористами записано на Чернігівщині пісню при щедровечірньому водінні кози, де згадується також і вовк.Пісенний вінок: українські народні пісні з нотами./Упоряд. А. Я. Михалко. — К.: Криниця, 2009. — С. 649. ISBN 979-09007027-2-2
Поряд з основним персонажем у святковій грі «Маланка» — діяли Дід, Баба, Жид, Жидівка, Циган, Циганка, Шандар, Лікар, Козак, Журавель. Діти розігрували дещо простіші вистави: так, на Київщині зафіксовано ходіння Кози й Кота.
Вітаючи господарів зі святами, учасники обрядового дійства розігрують гумористичні сценки: «сварки діда і баби», «доїння кози», «продаж кози на ярмарку», «її вбивство та лікування». Веселі діалоги народної вистави доповнюються пантомімою і танцями.
Містерія завжди розпочиналася і супроводжувалася сакральними піснями-замовляннями, звертанням до тотемного предка: «Го-го-го, коза, го-го сірая…»
Опис обряду на Чернігівщині О. Знойко описав обряд водіння кози, в якому виразно проглядається символіка кози як тотема, що уособлює весь народ, та в зашифрованій формі розповідається про історію українців у недалекому минулому — поневолення Московським царством, а також натяк на шлях визволення — збройний опір (лікаря для померлої кози шукає озброєний козак).Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. — К.: Молодь, 1989. — 304с. С. 115 116. ISBN 5-7720-0039-X
Нижче подається опис обряду О. Знойком.
«Автор ще підлітком брав участь у щедровечірніх містеріях з козою на Чернігівщині, які він спостерігав у Ніжині на західних околицях міста (Галатівка, Лихокутівка, Євлашовка, Авдіївка). Виконавцями звичайно був гурт з 12-15 хлопців віком з 13 до 20 років. Це були переважно діти ремісників: бондарів, теслярів, кравців, чоботарів, пічників, склярів та ін. Керував ними хтось із знавців ритуальної справи. Зорю робили велику, надзвичайно майстерно: кожен промінь зорі являв собою окрему скляну камеру в дерев'яній оправі з картинкою Віфліємських міфів. Зоря оберталася, а лампочка всередині освітлювала по черзі картини Віфліємського міфа.
Іноді зорю робили восьмикутну — на зразок вавилонської, як її ліпили зрідка бабусі на пасках, перед тим як нести їх святити. Впадало у вічі, що хлопці ходили, поспішаючи але дуже поважно й урочисто, не затримуючись ні на вулиці, ні по хатах. Не було ніякої штовханини, метушні, жартів чи зайвого сміху. Повідомлялося про новину, що її принесла людству вістунка Зоря — провісниця народження Всесвіту на Різдво.
Перед будинком, ще на сходах передпокоїв, гриміло парубоцьке:
Ого-го, коза. Ого-го, сіра.
Господарі широко розчинили двері на вулицю, і морозне повітря вривалося до теплої й прибраної хати разом із снігом на чоботях парубків. Не спиняючись і на мить, починався стародавній ритуал. Суворі й спокійні обличчя хлопців, котрі вдавали з себе служителів культу, контрастували з радісними й ласкавими очима господарів хати. У співах уже забулося про трагедію народу кози, що жив колись на Глибокому Полудні, й співали так:
Ого-го, коза, Ого-го, сіра, Недавно з Москви, З довгими кістьми… і т.ін.
Підлітками ми, а мабуть, і дорослі не тямили, чи було козу (тотем і символ предка) вбито підступними ворогами, чи принесено в жертву богам. Але співали про смерть кози сумно, притишуючи голоси:
Вдарив дід козу: По сірому боку. Тут коза впала, Нежива стала.
Найменший хлопець у вивернутому кожусі, з прилаштованими рогами, котрий удає з себе козу, падав під ударом дідової палиці й здавався мертвим. З грудей виконавців вихоплювався тихий зойк.
Одразу з гурту вибігав хлопець, одягнутий козаком у баранячій шапці (всі інші в хаті, як звичайно, знімали шапки), підперезаний широким червоним поясом, із шаблею при боці або кинджалом. Козак звертався до господарів:
У вашім домі, вашім хоромі: приключилась нашій кізоньці біда. Чи нема тут лікаря коновала, щоб наша кізонька на ноги стала?