Tubular Bells () — дебютний студійний альбом англійського музиканта Майка Олдфілда, записаний ним у 19 років і виданий 1973 року британським лейблом Virgin Records, для якого цей альбом також став першим релізом. Альбом мав величезний успіх і розійшовся мільйонними накладами, тим самим заклавши фундамент подальшого розвитку Virgin Records.
Соло фортепіано, що відкриває альбом, стало саундтреком до блокбастеру, фільму Вільяма Фрідкіна «Той, що виганяє диявола» (вийшов того ж року) і через це здобуло значну ротацію.
Пізніше Девідом Бедфордом альбом було переписано під оркестр — версія «». Сам альбом мав три сиквели в 1990-х: «» (1992), «» (1998) та «The Millennium Bell» (1999). Врешті решт, в 2003 році, до його 30-ї річниці, «Tubular Bells» було повністю перевидано під назвою «». Перевидання оригінального альбому з наново виконаним мастерингом та зведенням вийшло в червні 2009 року на Mercury Records, з бонусним матеріалом.
На церемонії відкриття літніх Олімпійських ігор 2012 року Олдфілд виконав уривки з «Tubular Bells», які стали музичним супроводом до дійства про Національну службу охорони здоров’я Великої Британії (National Health Service (NHS)). Це виконання увійшло до офіційного альбому саундтреків літніх Олімпійських ігор 2012 року – «Isles of Wonder».
В Автономному Університеті Барселони, 25 травня 2023 року, на честь 50-річчя першого випуску альбому, записано оркестр «Tubular bells. Concert at alba synchrotron» і через день викладено на YouTube-каналі «Universitat Autónoma de Barcelona».
Перелік композицій Всі композиції написав Майк Олдфілд, за винятком «The Sailor's Hornpipe» (народна, переаранжована Майком Олдфілдом).
Оригінальне видання 1973 року:
Сторона А «Tubular Bells, Part One» – 25:30
Сторона Б «Tubular Bells, Part Two» – 23:20
Учасники запису Майк Олдфілд
Акустична гітара, бас-гітара, електрогітара, електронний орган (а саме органи Farfisa, Hammond та Lowrey), флажолет, гітари з фузз-ефектом, металофон, піаніно хонкі-тонк (модифіковане піаніно для досягнення ударнішого тембру звучання), мандоліна, піаніно, перкусія, іспанська гітара, литаври, трубчасті дзвони та вокал (включаючи спів «пілтдаунської людини»).
Додатковий персонал Стів Броутон (Steve Broughton) — перкусія Ліндсей Л. Купер (Lindsay L. Cooper) — контрабас Манді Елліс (Mundy Ellis) — вокал Джон Філд (Jon Field) — флейти Саллі Олдфілд (Sally Oldfield) — вокал Вів Стеншолл (Viv Stansholl) — церемоніймейстер студійний хор Manor (Саймон Хейворт, Том Ньюман, Майк Олдфілд) Тревор Кей (Trevor Key) – художнє оформлення
Виробництво Продюсери: Майк Олдфілд, Саймон Хейворт і Том Ньюман Запис та виготовлення: Саймон Хейворт і Том Ньюман Мастеринг: Саймон Хейворт
Оформлення альбому Дизайн обкладинки «Tubular Bells» розробив Тревер Кей, який продовжуватиме створювати обкладинки для багатьох альбомів Олдфілда. Це була композиційна робота – декілька фотографій накладено одну на одну. Зараз це роблять на комп’ютері, а в 1973-му вирізані зображення скріплювалися казеїновим клеєм. Трикутна форма дзвону спала на думку Олдфілду, коли він, під час запису альбому, граючи, зім’яв комплект трубчастих дзвонів. Щоб отримати гучніше звучання, Олдфілд використовував великі металеві молотки, хоча необхідно було дерев’яні молоточки. Врешті решт дзвони вигнулися, наштовхнувши Майка на ідею пошкодженого, зігнутого дзвона. Тревор Кей, експерт з фотографування металевих об’єктів, змайстрував «дзвін» з 1,5-дюймової труби (ймовірно хромованої). Потім, напевно, зробив фото у своїй студії, оскільки, якби він фотографував на вулиці, при такому ракурсі у дзвоні відображалося б небо. Якщо взяти обкладинку платівки і роздивитися зблизька, то можна побачити де саме вирізано (зроблено надзвичайно добре – Тревор Кей був майстром такої роботи). «Трубчастий дзвін» був вирізаний і наклеєний на одну з фотографій із зображенням пляжу – Том Ньюман вважає, що то був Гастінгс чи Істборн (обидва на півдні Англії), а Майк Олдфілд каже, що то Брайтон.
Зображення «зігнутого дзвону» з обкладинки ще також асоціюється з Олдфілдом через те, що він обрав його як логотип особистої музичної компанії «Oldfield Music, Ltd». Крім того це зображення було центральним і для наступних альбомів «Tubular Bells». «Tubular Bells» вийшов також і вініловою платівкою з вшитим зображенням (), демонструючи зігнутий дзвін на тлі неба.
Обкладинка альбому «Tubular Bells» була серед десяти, обраних державною поштовою службою Великої Британії «Royal Mail» для збірки поштових марок «Класичні обкладинки альбомів», виданої 7 січня 2010 року.
Значення та вплив
Virgin Олдфілд звертався до багатьох інших, відомих лейблів звукозапису, але отримував відмову. Одна з причин – видавці вважали, що ця музика буде «неходовим товаром». Тоді Олдфілд дав прослухати свої демо-записи Тому Ньюману, який в той час працював в «The Manor», новій студії «Virgin». Ньюман відразу ж за них вчепився і врешті решт вмовив Річарда Бренсона, шефа «Virgin», дати Майку шанс і трохи часу в студії для запису альбому. Готовий «Tubular Bells» Бренсон намагався продати іншим компаніям звукозапису. Коли стало зрозуміло, що нікому він не потрібен, було вирішено видати альбом самостійно. Так дебютний альбом Олдфілда «Tubular Bells» став також і першим виданим альбомом для Virgin Records, а тому отримав каталоговий номер V2001 (хоча V2002 та V2003 вийшли того ж дня).
«Virgin» перевидавала цей альбом декілька разів, включаючи випуск 2000 року у форматі HDCD та 2001 року у форматі SACD. Реліз HDCD супроводжувався буклетом, який підготував Девід Ленг (David Laing), а авторами буклету релізу SACD стали Філ Ньюелл (Phil Newell) та Саймон Хейворт.
Одному зі своїх перших літаків, Аеробусу А319-112 авіакомпанії «Virgin America», Річард Бренсон дав назву N527VA «Tubular Belle». А ще раніше, в 1994 році, британська авіакомпанія Virgin Atlantic назвала свій Боїнг 747-4Q8 G-VHOT також «Tubular Belle».
У 2008 році, коли закінчилася 35-річна угода між Олдфілдом та «Virgin Records», до нього повернулися права на твір, які він, в свою чергу, передав «Mercury Records». 15 квітня 2009 року «Mercury» сповістила про перехід до лейблу прав власності на Олдфілдові альбоми «Virgin Records» і перший альбом, «Tubular Bells», було перевидано вже в червні 2009-го. «Tubular Bells» перевидали в різних форматах, включаючи оригінальне видання вініловою платівкою, новий ремікс, видання 2-ма CD-дисками та у форматі DVD.
Накладення В «Tubular Bells» на більшості інструментів зіграв сам Майк Олдфілд, записуючи їх по черзі та накладаючи один на одний для досягнення остаточного звучання. Ця техніка характерна для багатьох його наступних альбомів. І хоча зараз в музичній індустрії вона застосовується досить часто, в часи створення «Tubular Bells» це було справжнім новаторством – більшість просто використовували одночасну гру декількох музикантів. Саме тому «Tubular Bells» вважають одним з альбомів, які змінили музику. А оригінальні демо Олдфілд зробив у своїй квартирі в Тоттенхемі (Лондон) на магнітофоні «Bang & Olufsen Beocord 1/4"», позичивши його у Кевіна Оєрса, лідера гурту «The Whole World», з якого Олдфілд щойно пішов. І хоча це був лише стереомагнітофон, Майку вдалося зробити багато записів різних інструментів (включаючи свої гітари, електричний орган та навіть пилосос матері, який він використовував, намагаючись досягти звучання волинки) на одній і тій же касеті, блокуючи за допомогою картону та липкої стрічки головку стирання.
Цитування в інших роботах Олдфілда «Tubular Bells» – альбом, який найбільше ототожнюється з Олдфілдом, і Майк кілька разів повертався до нього в своїх наступних роботах. Так вступ «Tubular Bells» явно простежується на початку першого треку альбому «Crises» і в композиції «Harbinger» альбому «». Також він цитується в пісні «Five Miles Out» однойменного альбому, ще однією особливістю якої є звучання «фірмового інструменту» Олдфілда – співу «пілтдаунської людини», що вперше прозвучав в «Tubular Bells».
У масовій та популярній культурі Вступна тема, обрана для фільму «Той, що виганяє диявола» (1973), надала запису широкого розголосу і презентувала роботу ширшій аудиторії. Разом з іншими численними творами Олдфілда її було використано в фільмі NASA 1979 року «The Space Movie». Її також «цитували» багато інших артистів, як, наприклад, Джанет Джексон у своїй пісні «The Velvet Rope».
Окрім того вступну тему «Tubular Bells» використовували і на телебаченні, а саме: в голландському дитячому серіалі «Bassie en Adriaan», епізоді «Привиди» серіалу Бі-Бі-Сі «Моя сім’я» (My Family) та епізоді «Полтергейст – Діпесто 3:0» серіалу «Детективне агентство «Місячне сяйво»». А також в 2002 році для телевізійної реклами автомобіля Volkswagen Golf Diesel. Та ще в низці фільмів: в 1974 році – «Чорне Різдво», в 1985-му – «Дивовижна наука» (Weird Science), в 2001-му – «Дуже страшне кіно 2» (в сцені-пародії на «Той, що виганяє диявола»), в 2002-му – «Майстер перевтілення» (The Master of Disguise) та в 2004-му – «Врятована!» (Saved!). Сам альбом також згадується в епізоді «Фатальний вибір» серіалу «Дурням щастить» (Only Fools and Horses), а обкладинка «Tubular Bells II» показана в кадрі.
Запис Обидві частини «Tubular Bells» були записані у період осінь 1972р. – весна 1973р.
Першу частину (Part one) було записано за тиждень на студії «The Manor Studio», яка належала засновнику «Virgin Records», Річарду Бренсону. Решту альбому записували в той час, коли студія була вільною, здебільшого пізно ввечері. Безпосередньо перед Олдфілдом тут записався Джон Кейл, а після нього розпочав роботу гурт «Bonzo Dog Doo-Dah Band». До речі, комплект трубчастих дзвонів з «Tubular Bells» – це той самий інструмент, що використовував і Джон Кейл. На прохання Олдфілда, після запису Кейла, прокатна компанія залишила його ще на деякий час в «Manor». Робоча назва Олдфілда для «Tubular Bells» – «Опус перший» (Opus One), Річард Бренсон мав на думці назвати альбом «Сніданок в ліжку» (Breakfast in Bed). Одним з можливих варіантів обкладинки для «Сніданку в ліжку» було зображення вареного яйця, з якого замість жовтка витікає кров. Така обкладинка, щоправда дещо видозмінена, врешті була надрукована та використана для останнього альбому Олдфілда на «Virgin» – «Heaven's Open». Єдиною електрогітарою, використаною під час запису альбому, була світла Fender Telecaster 1966 року (серійний номер 180728), яка належала Марку Болану з T. Rex. Олдфілд доповнив її звукознімачем Білла Лоуренса (Bill Lawrence, розробник гітар) і після цього продав гітару, пожертвувавши отримані гроші благодійній організації «SANE», яка опікується психічно хворими людьми. Аукціон Bonhams цю гітару виставляв на продаж декілька разів: в 2007, 2008 та 2009 роках, оцінюючи її в 25-35 тис., 10-15 тис. та 8-12 тис. англійських фунтів стерлінгів відповідно. За словами Олдфілда використання криків «пілтдаунської людини» спало на думку тоді, коли він вже практично закінчив записувати інструменти і відчув, що потрібно ще щось. Підживлена віскі ідея створення ефекту «пілтдаунської людини» полягала в кричанні та верещанні в мікрофон, при цьому плівка прокручувалася з підвищеною швидкістю. Таким чином, при відтворенні стрічки з нормальною швидкістю, тональність голосу була нижчою.
Для отримання прискореного звучання гітари запис виконували, просто прокручуючи плівку удвічі повільніше. Також, щоб створити фузз-ефект та ефект «волинки», Майк Олдфілд в деяких гітарних партіях використовував пристрій під назвою коробка Глорфіндела (Glorfindel box). Дерев’яний ящик з начинням зробив якийсь хіпі і подарував на одній з вечірок Девіду Бедфорду, а Бедфорд своєю чергою віддав його Олдфілду. Коробка була вкрай ненадійною в експлуатації і рідко коли двічі давала однаковий результат.