Російсько-шведська війна 1741—1743 років (також відома як Війна "капелюхів"The Swedish-Russian War of 1741–1743 – World History at KMLA; , ) — реваншистська війна, яку Швеція розпочала в надії повернути собі втрачені в ході Північної війни території.
Причини війни Основною причиною війни стало прагнення керівних кіл Швеції до реваншу за Північну війну 1700—1721 років.
До 1700 року доходи шведського королівського дому і аристократії значною мірою надходили від Фінляндії, Балтійських країн і шведських територій у Німеччині. Крім того, власне сільське господарство не могло прогодувати населення Швеції без додаткових закупівель зерна та сільгосппродукції на втрачених (після Північної війни) землях.
У 1731 році між Австрією, Голландією і Англією було укладено Віденський договір, спрямований проти Франції. У свою чергу уряд Людовика XV терміново розпочав шукати союзників. В результаті цього Швеція і Туреччина виявилися в сфері французького впливу. Схилялася до союзу з Францією і Пруссія.
Російсько-турецька війна 1735—1739 років давала шанси на реалізацію шведського реваншу. Однак у самій Швеції не було єдності в питанні про війну. Не припинялися суперечки в шведському сеймі. Це зібрання розділилося на дві партії. Одна називалася «капелюхами» і складалася майже повністю з дворянства, офіцерів армії і ряду сенаторів — ця партія вимагала війни. Інша партія на чолі з королем Фредеріком I (1676—1751) бажала миру, її назвали «партією ковпаків».
Швеція почала переговори з Туреччиною про укладення військового союзу проти Росії. У відповідь імператриця Анна Іоанівна заборонила вивіз хліба в Швецію з російських портів.
У 1738 році до Туреччини зі Швеції відправився дипкур'єр майор Сінклер з секретними документами, що стосуються планів війни з Росією. У Польщі Сінклера перехопила і умертвила російська розвідка, Після смерті Анни Іоанівни в Петербурзі стали зріти відразу дві змови на користь Єлизавети. Одна - спонтанна - серед солдатів та молодших офіцерів гвардійських полків. Іншу змову готували посол Франції Іаахім-Жаком де ля Шетарді і посол Швеції Ерік Нолькен. Причому, якщо Шетарді вступив в контакт з Єлизаветою за прямою вказівкою свого уряду, то Нолькен діяв переважно як ініціатор. В інструкції Шетарді, даною йому кардиналом де Фльорі, Єлизавета була вказана як єдина особа, на користь якої потрібно діяти для повалення німецького уряду і для відтискування Росії назад на схід. Посередником між дипломатами та Єлизаветою став її особистий лікар Іоганн Лесток, француз за походженням.
Франція запропонувала Швеції повністю оплатити всі витрати у війні з Росією. Шетарді зажадав від Єлизавети Петрівни підписати звернення до російських військ у Фінляндії не пручатися шведам, а також дати письмові гарантії територіальних поступок шведському королю. У Єлизавети вистачило розуму відкрутитися від письмових зобов'язань, а вже на словах вона була на все згодна, натомість просила 100 тисяч рублів.
Посол Нолькен видав необхідну суму. Скільки їй видав Шетарді — точно не встановлено, але відомо, наприклад, що у вересні 1741 він видав їй 2 тисячі золотих. Гроші Швеції та Франції були використані як на підкуп гвардійців, так і на оплату боргів Єлизавети, що обчислювався десятками тисяч рублів. Посол Нолькен повідомив до Стокгольму, що Російська імперія на межі державного перевороту і що війська не будуть битися за Анну Леопольдівну. У Стокгольмі дійшли висновку, що вистачить лише одного виду шведських військ, аби влада Анни Леопольдівни і німців зруйнувалася, а нова імператриця в подяку за допомогу щедро наділить шведського короля російськими землями.
Оголошення війни 28 липня 1741 до російського посла Бестужева з'явився надвірний канцлер і оголосив, що шведський король змушений оголосити Росії війну. Причини війни в маніфесті були оголошені наступні: Втручання у внутрішні справи королівства; Несправедливість російського правосуддя стосовно шведських підданих; Заборона експорту хліба до Швеції; Вбивство Сінклера. 16 серпня 1741 російський уряд звернувся за допомогою до прусського короля, прагнучи втягнути його у війну зі Швецією. Хоча обидві держави мали союзний договір, але Фрідріх II Великий зумів ухилитися від вступу у війну, знайшовши лазівку в трактаті. Шведи в свою чергу намагалися втягнути у війну Туреччину.
Бойові дії у Фінляндії
Командувачем шведського війська у Фінляндії був призначений граф Левенгаупт, сеймовий маршал, найпопулярніша в той час людина у Швеції.
У росіян командувати основною армією, дислокованою в Фінляндії, було доручено фельдмаршалу П. П. Лассі.
Спеціальний корпус дислокувався біля села Красна Гірка на південному узбережжі Фінської затоки під начальством принца Гессен-Гомбургського. Завданням цього корпусу був захист Петербурга від шведського десанту. Крім того, було вирішено зібрати два невеликих корпусу в Ліфляндії і Естляндії під керівництвом генерала Левендаля для оборони узбережжя від шведських десантів.
Шведські війська у Фінляндії були поділені на два корпуси чисельністю по чотири тисячі осіб. Один корпус під командуванням генерала Врангеля знаходився в трьох милях від Вільманстранда, інший під начальством генерала фон Будденброка — в шести милях від цього міста. Гарнізон Вільманстранду не перевищував 600 осіб.
Лассі скликав військову раду, на якій було вирішено з частиною корпусу йти негайно до Вільманстранду, взявши з собою провіанту лише на п'ять днів.
22 серпня російські війська зупинилися в селі Арміле (неподалік Вільманстранду), а увечері до міста підійшов шведський корпус на чолі з генерал-майором Врангелем. Шведський корпус разом з вільманстрандським гарнізоном налічували: за російським даними — 5 256 осіб, за шведськими — 3 500 осіб. У росіян було 9 900 чоловік.
Наступного дня, 23 серпня, Лассі рушив проти шведів, які зайняли дуже вигідне положення під захистом фортечних гармат Вільманстранду. Битва почалася з того, що росіяни зайняли висоту навпроти головної шведської польовий батареї, і, встановивши там кілька 3- та 6-фунтових гармат, зав'язали артилерійську дуель. Потім два гренадерських полки (Інгерманландський і Астраханський), якими командував полковник Манштейн, атакували шведську батарею. Шведи дали залп картеччю, та росіян це не зупинило. Але цю атаку шведи відбили. Тоді Лассі наказав Манштейну атакувати батарею з правого флангу, де був глибокий яр. Гренадери вискочили з яру в 60 кроках від шведів і дали залп з рушниць. Шведи побігли, кинувши гармати. Між тим, на лівому фланзі шведів атакували драгуни полковника Лівена. Організований опір шведів припинився. Кіннота втекла першою і настільки швидко, що драгуни Лівена не змогли її наздогнати. Уцілілі піхотинці частково втекли у місто, а частково сховалися в навколишніх лісах і болотах.
Переслідуючи ворога, російські війська досягли укріплень Вільманстранду. Фельдмаршал послав барабанщика до валу вимагати здачі міста, але шведи застрелили барабанщика. Тоді Лассі наказав взяти місто штурмом. По місту було відкрито сильний артилерійський вогонь, причому росіяни використовували не тільки свої, але й щойно захоплені у шведів гармати. Місто було охоплене вогнем. До 7 години вечора Вільманстранд перейшов до рук росіян. Командувач шведського корпусу генерал-майор Врангель потрапив у полон із сімома штаб-офіцерами і 1 250 рядовими. Переможцям дісталися 12 гармат і одна мортира, 2 000 коней, а «ті солдати, які штурмом в місто ввійшли, рівномірне знатне число видобутку грошима золотими і срібними, різним срібним посудом, сукном, провіантом та іншими різними речами отримали». Росіяни втратили убитими генерал-майора Укскуль (), трьох штаб-офіцерів, одинадцять обер-офіцерів і 511 рядових. На полі бою було знайдено більше 3 300 трупів шведів.
У 15-20 км від місця битви перебував шведський корпус генерал-лейтенанта Будденброка, якого згодом шведський сенат звинуватив, що він своєчасно не допоміг Врангелю.
25 серпня Лассі наказав повністю зруйнувати місто Вільманстранд, а його жителів вивезти до Росії.
У вересні-жовтні шведи сконцентрували біля Кварнбю військо силою 22 800 осіб, з яких через хвороби незабаром залишилося в строю лише 15-16 тисяч. Росіяни у районі Виборга мали приблизно таке ж число солдатів. Пізньої осені обидві армії перейшли на зимові квартири. Однак у листопаді Левенгаупт з 6 тис. піхоти і 450 драгунами попрямував у бік Виборга, зупинившись біля Секкійерві. Одночасно з Вільманстранд та Нейшлота на російську Карелію напали кілька менших корпусів.
Дізнавшись про рух шведів, російський уряд 24 листопада віддав наказ гвардійським полкам готуватися до виступу у Фінляндію. Це спровокувало палацовий переворот, в результаті якого до влади прийшла цесарівна Єлизавета. Вона наказала припинити військові дії і уклала з Левенгауптом перемир'я.
У серпні 1742 р. армія Лассі оточила шведські війська у Гельсінгфорсі. Тепер шведська армія могла отримувати підкріплення тільки морем. Але і цей зв'язок скоро припинився, бо шведський флот через інфекційні епідемії, що охопили особистий склад, пішов з Гельсінгфорса до Карлскруни, а ескадра Мішукова заблокувала шведську армію з моря. У Гельсингфорсі були оточені 17 000 шведів, а з боку росіян було залучено не більше 17 500 солдат та офіцерів. 19 серпня Левенгаупта і Будденброка було наказано доставити до Стокгольма «для звіту сейму про свої дії».
Командування було передано полковнику Жану Луї Буске. Він підписав капітуляцію 24 серпня. За умовами капітуляції шведським військовослужбовцям дозволили відʼїхати до Швеції з особистою зброєю, полкова та фортечна артилерія шведів (90 одиниць) дісталася росіянам. Фіни, що служили у шведській армії, відмовилися їхати до Швеції і були розпущені по домівках.
Незабаром війська Лассі та Мещерського з'єдналися в місті Або (Турку).
Згодом російська армія в невеликому наступі завоювала всю Фінляндію.
Після того, як російська армія взяла Або, туди зʼїхалися посланники Росії та Швеції для переговорів (чит. нижче: Абосський мир.)
Бойові дії на морі в 1741—1743 рр З початком війни російські кораблі були дислоковані поблизу Кронштадта так, щоб спільно з береговими батареями відбити напад ворога.
Ще до початку війни, в травні-липні 1741 року, загін суден Балтійського флоту перейшов з Ревеля до Архангельську. У його складі були 3 фрегати: 46-гарматний «Вахмейстер», 32-гарматні «Декронделівде» і «Кавалер».
Шведський флот діяв більш активно. У травні 1741 з Карлскруни під командуванням віце-адмірала Томаса Райаліна вийшли п'ять кораблів — «Улріка Елеонора» (76-гарматний), «Принц Карл Фред-Гардемарин» (72-гарматний), «Стокгольм» (68-гарматний), «Фінляндія» (60 — або 70-гарматний), «Фред» (42-гарматний) і чотири фрегати. Трохи пізніше до них приєдналися ще п'ять кораблів: «Фрігет» (66-гарматний), «Бремен» (60-гарматний), «Гессен Кассель» (64-гарматний), «Верден» (54-гарматний) і «Дроттнінггольм» (42-гарматний). З цими силами Райалін увійшов у Фінську затоку і зайняв позицію між Гогландом та фінським узбережжям. Періодично надсилалися окремі кораблі на розвідку до Рогервік, Гогланд та Соммерс.
Галерний флот шведів під командуванням Акселя Фалькенгрена розташувався на південь від Фрідріхсгама, щоб забезпечити кращу взаємодію флоту і сухопутних сил.